Ренсом Риггз – Карта днів (страница 14)

— Так. Ні. Чорт, я не знаю. — Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. — Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

— Він сказав тобі?

— Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… — Він стукнув себе по лобі. — Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя — слухати.

— Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

— Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на північ Флориди, чи то до Джорджії. Дорогою ми підібрали його товариша. Я знав його: він був у нас раз чи двічі. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в роті. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим під час наших зустрічей той завжди ставився до мене справді приязно, а того разу від нього йшла якась моторошна енергетика. І він постійно дивився на мене. А пару разів я навіть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемніло, і ми спинилися на ночівлю. У якомусь старому, повному щурів мотелі. І от десь посеред ночі мій тато будить мене, і він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», — а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар — бум! — і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його на землю. Але він і далі продовжив оте своє пекельно жахливе, наче звіряче, гарчання. А його очі — я бачив їх у світлі передніх фар, — його очі закотилися під лоба, тільки білки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибігаю з машини, і як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнів, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в ліжку в нашому мотельному номері, а поряд мій тато, Ейч та ще двоє чи троє. І вони дивні такі. Вони всі замащені брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловік — я ніколи не забуду, — він узагалі не мав обличчя. Просто маска зі шкіри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навіть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкі, не бійся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бійся». А та жінка, вона була як ця… — і мій тато показав жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. — Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

— Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, — сказала пані Сапсан. — Та, здається, вона не довела справу до кінця.

— Господи, я хотів би, щоб довела, — сказав мій тато. — Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

— Ти просто хотів нормального батька, — сказав я.

— Точно, — відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

— Але він не був таким, — додав я. — Як і я.

— Скидається на те. — Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.

— Ваш син — хоробрий та обдарований юнак, — холодно зауважила пані Сапсан. — Ви б мали пишатися ним.

Батько щось пробурмотів. Я перепитав у нього, що він сказав.

Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

— Ти зробив свій вибір.

— То не був мій вибір, — відповів я. — Просто я таким є.

— Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

— Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

— Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

— З ними все добре, тату.

— Нічого не ДОБРЕ, — проволав він, зіскакуючи знов на ноги. — Ти все знищив!

Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

— Сядьте, пане Портман…

— Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

— У нас вийде, — звернувся я до тата, — кажу тобі…

Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

— Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, — батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

— Я й досі твій син, — прошепотів я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.

Нарешті я спитав:

— Скажи мені, що ти хочеш?

Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.

— Давайте, — прохрипів він. — Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.

І я миттю впав у відчай.

— Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…

— Це те, що я хочу, — промовив він, дивлячись на пані Сапсан. — Але цього разу доведіть справу до кінця.

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

— Ну, як ти? Як усе пройшло?..

— Зі мною все добре, — відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

— Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

— Не зараз, — відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.

— Дякую, — відповіла вона. — Можна сісти?

Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.

— Усе зроблено, — повідомила вона. — Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.

— Байдуже.

Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.

— Коли я була твого віку, — продовжила вона, — я спробувала щось подібне з моїми батьками.