Ренсом Риггз – Карта днів (страница 13)

Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

— Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далі, дюйм за дюймом, вони відсовувалися від мене — матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собі на плечі, а тато в якийсь момент так різко здав назад, що вдарився потилицею об спинку ліжка, і вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли він танцював джигу, і в нього від напруження очі мало на лоба не повилазили, — неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

— Спинись! — крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. — Я більше не можу це чути!

— Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

— Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, — виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. — За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

— Ви не волієте дати мені жодного шансу.

— Ти мав їх уже сотню, — відповів тато.

— Ні. Ви ніколи мені не вірили.

— Ну звісно ж, ні, — озвалася матуся. — Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

— Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, — відповів я. — Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

— Про що ти кажеш? — запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

— Хочете їх побачити? — спитав я. — Знов?

— Джейкобе, — вимовив батько загрозливим тоном.

— Вони тут, — сказав я. — Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

— Що сталось? — спитала пані Сапсан.

Моя матуся сильно відштовхнула її — по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвін ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стіну.

— Меріен, заспокойся! — гукнув тато.

— Вони тебе не скривдять! — вигукнув і я.

Я спробував схопити її за плечі, але вона вирвалась із моїх обіймів та рвонулась із кімнати.

— Меріен! — знову гукнув мій тато. Але, коли він спробував побігти за нею, Бронвін схопила його за руки. А він був іще надто слабкий після дії пилу, щоб із нею битися.

Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забігла на кухню та схопила ніж для м’яса. Тут зі сховку повиходили й інші дивні та — оскільки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем — обступили її з усіх боків, на достатній віддалі від її зброї.

— Спокійно, місіс Портман! — вигукнула Емма. — Ми не завдамо вам жодної шкоди!

— Геть від мене! — заверещала матуся. — Боже. Боже!

Можливо, причиною тому була Олівія, котра підкрадалася до неї по стелі, — дівчинка знайшла в гаражі рибальську сіть та збиралась кинути її зверху на мою матусю, — чи голос Міларда, котрий пролунав із наче завислого в повітрі банного халата, але, врешті-решт, моя матуся просто знепритомніла. Ніж заторохтів по кахляній долівці, а вона звалилася поряд — видовище було настільки зворушливе, що я відвів погляд.

Я чув, як нагорі кричав мій тато. Він кликав мою матусю на ім’я. Імовірно, він вирішив, що ми її вбили.

— Вона в нас, — звернулася до мене Емма. — Іди до батька.

Я наступив на ніж, який упав, та заштовхнув його під кухонну шафку — на той випадок, якщо матуся опритомніє. І вже потім Емма, Горацій, Г’ю та Мілард підняли її та понесли до дивана. Далі я не був тут потрібен, тож побіг нагору.

Свого тата я побачив у кутку спальні, де той присів, учепившись у подушку.

Бронвін стояла у дверях із розпростертими руками, наче голкіпер у воротах, готова ловити мого тата, якби він спробував прорватися.

Вираз обличчя мого тата, коли він мене побачив, став льодяним.

— Де вона? — спитав він. — Що вони з нею зробили?

— Усе окей, — відповів я. — Вона спить.

Він заперечно хитнув головою:

— Вона цього не переживе.

— Переживе. Пані Сапсан уміє стирати певні спогади. Мама цього не згадає.

— А твої дядьки?

Я кивнув:

— Так само.

Увійшла пані Сапсан:

— Пане Портман, як ваші справи?

Тато проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

— Як ти міг? — Він ці слова наче виплюнув. — Як ти міг привести цих людей у наш дім?

— Вони прийшли допомогти мені, — відказав я. — Переконати тебе, що я не божевільний.

— Ви не можете витворяти таке з людьми, — тепер він уже звертався до пані Сапсан. — Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

— Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка — принаймні поки що, — сказала пані Сапсан. — Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

— Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, — сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

— Упораєшся?

Я кивнув.

— Коли що — ми за дверима, — сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, — ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.

— Ну? — спитав я.

— Я б мав здогадатися, — відповів він. — Те, як твій дідусь і ти спілкувались. Наче у вас була своя таємна мова, — продовжував він, покивуючи собі головою. — Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

— Що ти маєш на увазі? Ти здогадувався про дідуся, але не про мене?