Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 45)

У повітря вмить злетіли багацько рук, але директорка різко відмовилася відповідати на будь-які запитання і, рішуче ступаючи, вийшла з кімнати. Охоплений панікою, я побіг слідком за нею. Якщо на острові й справді було щось небезпечне, то воно могло убити мене тієї ж миті, коли я ступлю крок за межі контуру. Якщо я зостануся тут, то залишу беззахисним свого батька, не кажучи про те, що в нього стріха поїде через тривогу: куди ж це подівся його син? Чомусь останній варіант здавався мені навіть гіршим.

— Мені треба йти, — сказав я, наздоганяючи пані Сапсан.

Вона заштовхала мене до порожньої кімнати і зачинила за собою двері.

— Ви маєте розмовляти тихо, — наказала вона мені, — і маєте поважати встановлені мною правиила. Те, що я сказала, стосується і вас. Ніхто не має покидати цього будинку.

— Але ж…

— Досі я дозволяла вам безпрецедентну міру автономії і права самостійно вирішувати, коли приходити і коли йти геть, через повагу до вашого унікального становища. Але вас могли вистежити, і тому ви ставите під загрозу життя моїх підопічних. Більше я не дозволю вам створювати загрозу для них і для вас самих.

— Невже ви не розумієте! — огризнувся я. — Судноплавне сполучення повністю паралізоване через шторм. Мешканці містечка в ізоляції. В ізоляції опинився й мій батько. Якщо на острові й справді з’явився витвір і він є саме тим чоловіком, якого я підозрюю, то саме з ним нещодавно мало не побився мій батько. Тож якщо він спершу згодував порожнякові Мартіна, людину цілковито незнайому, то здогадайтеся з трьох разів, хто стане наступною його жертвою?

Обличчя директорки залишилося незворушним, мов камінь.

— Безпека мешканців острова мене не турбує, — сказала вона. — Я не можу наражати на небезпеку моїх підопічних, турбуючись про безпеку іншої людини, хто б нею не був.

— Йдеться не про острів’ян. Йдеться про мого батька. Невже ви й справді гадаєте, що двоє зачинених дверей завадять мені піти?

— Може, і не завадять. Але якщо ви наполягаєте йти, то я наполягаю, щоби ви ніколи не верталися.

Я був вражений, тому нервово розсміявся.

— Але ж я потрібен вам.

— Так, потрібен, — погодилася директорка. — Дуже потрібен.

Я наче на крилах злетів нагору й увірвався до Емминої кімнати. І застав там живу картину під назвою «Розпач», яка могла б вийти з-під пензля Нормана Роквела, якби він малював людей, що скніють у тюрмі суворого режиму. Бронвін із відсутнім виразом обличчя витріщалася у вікно. Єнох сидів на підлозі, стругаючи ножем кавалок твердої глини. Емма примостилася скраєчку свого ліжка, спершись ліктями на коліна; вона виривала аркуші зі свого зошита і палила їх між пальцями рук.

— Ти повернувся! — вигукнула вона, коли я увійшов.

— А я нікуди й не відлучався, — відказав я. — Мене пані Сапсан не відпускає. — Всі уважно вислухали моє пояснення двоїстої ситуації. — Якщо я піду, то назад мене не пустять.

Емма підпалила увесь зошит.

— Як вона сміє! — скрикнула вона, не помічаючи, що омахи полум’я лизькають їй руку.

— Вона може чинити на свій розсуд, — сказала Бронвін. — Бо вона — Пташка.

Емма кинула зошит додолу і затоптала вогонь ногами.

— Я зайшов сказати вам, що йду, хоче вона цього чи ні. Я не можу залишатися тут у полоні, не можу засунути голову у пісок, коли моєму батьку, можливо, загрожує смертельна небезпека.

— Тоді я піду з тобою, — сказала Емма.

— Облиш, нині не до жартів, — зауважила Бронвін.

— Я серйозно.

— Ти дурна, як пробка, — сказав Єнох. — Ти враз станеш старою й зморщеною, як засохлий чорнослив, і заради кого — заради нього?

— Не стану, — заперечила Емма. — Треба пробути багато годин поза межами контуру, перш ніж час почне наздоганяти тебе, але нам не треба багато часу, правда ж, Джейкобе?

— Це погана ідея, — мовив я.

— А що це за погана ідея? — спитався Єнох. — Мабуть, вона й сама не знає, заради чого ризикує своїм життям.

— Директорці це ой як не сподобається! — сказала Бронвін, стверджуючи очевидне. — Вона ж нас повбиває, Еммо.

Емма підвелася й зачинила двері.

— Вона не повбиває нас, — заперечила вона. — Нас уб’ють оті істоти. А якщо не повбивають, то отаке життя, як тепер, виявиться гіршим за смерть. Пташка обмежила й затиснула нас так сильно, що ми насилу дихаємо, і все це через те, що їй бракує сміливості виступити проти того, що загрожує нам по той бік контуру!

— А може, і не загрожує, — почувся голос Міларда. Досі я й не здогадувався, що відбувається тут, у кімнаті.

— Але директорці це страшенно не сподобається, — повторила Бронвін.

Емма виклично ступила крок до своєї подруги.

— І довго ти ще збираєшся ховатися під спідницею цієї жінки?

— Ви що, вже забули, що трапилося з пані Шилодзьобкою? — спитав Мілард. — Її підопічних убили, а пані Вівсянку викрали, коли вона покинула контур. Якби вони сиділи й не рипалися, нічого поганого не сталося б.

— Кажеш, нічого поганого не сталося б? — мовила Емма з сумнівом у голосі. — Так, порожняки не можуть проникати в контури. Зате витвори можуть, і саме через це отих дітей і виманили назовні. Ми що — так і сидітимемо на дупах, чекаючи, коли вони увійдуть до нас через парадні двері? А що, як цього разу вони не вигадуватимуть якісь хитрощі, а просто пронесуть із собою зброю?

— Саме так я й зробив би, — сказав Єнох. — Дочекався б, поки всі повлягаються спати, а потім прослизнув би униз димарем, як той Санта-Клаус, — і бах! — Єнох зобразив уявний пістолет і вистрелив з нього в подушку на Емминому ліжку. — І тільки б мізки по стінах розбризкалися!

— Молодець, ти дуже нас потішив своєю винахідливістю, — відреагував Мілард, зітхнувши.

— Ми маємо завдати по них удару, поки вони ще не здогадалися, що ми знаємо про їхню близьку присутність, — сказала Емма, — і поки ми маємо можливість застукати їх зненацька.

— Але ж ми достеменно не знаємо, чи є вони на острові взагалі! — заперечив Мілард.

— Скоро дізнаємося.

— І як ти пропонуєш це зробити? Вештатися туди-сюди, поки не побачиш порожняка? І що тоді? «Вибачте, будь ласка, що потурбували вас, але хотілося б дізнатися, чи не збираєтеся ви, часом, нас з’їсти?»

— З нами ж Джейкоб, — сказала Бронвін. — І він здатен їх бачити.

Я відчув, як стиснулося горло, бо усвідомив, що коли така мисливська група буде створена, то певним чином я буду відповідальним за безпеку кожного її члена.

— За все своє життя я бачив лише одну потвору, — попередив я їх. — Тому не можу сказати, що я спец із виявлення порожняків.

— А якщо він не зможе побачити жодного з них? — поцікавився Мілард. — Це означатиме, що їх тут або немає, або вони добре сховалися. І ти будеш так само безпорадним, як і тепер.

Усі нахмурили брови. Мілард таки мав рацію.

— Що ж, схоже логіка знову взяла гору, — сказав він. — Піду принесу каші на вечерю, і якщо хтось із майбутніх бунтівників бажає приєднатися до мене, то прошу.

Скрипнули пружини ліжка — то Мілард підвівся і пішов до дверей. Та не встигнув він вийти, як раптом Єнох скочив на ноги і скрикнув:

— Придумав!

Мілард зупинився.

— Що придумав?

Єнох обернувся до мене.

— Отой тип, якого начебто пошматували й пообгризали порожняки — ти знаєш, де його зберігають?

— У рибній крамниці.

Єнох задоволено потер руки.

— Тоді я знаю, як пересвідчитися, чи є на острові потвори.

— І як ти збираєшся це зробити? — поцікавився Мілард.

— А ми в нього спитаємо.

Ми створили експедиційну групу. Зі мною мали піти Емма, яка навідріз відмовилася відпускати мене самого, Бронвін, якій страшенно не хотілося гнівати пані Сапсан, але яка наполягала, що нам знадобиться її захист, а також Єнох, чий план ми мали втілити в життя. Мілард, чия невидимість могла стати нам в пригоді, не схотів з нами йти, тому його довелося дечим підкупити, щоби він нас хоча б не видав директорці.

— Якщо ми всі підемо, — міркувала Емма, — то Пташка не прожене Джейкоба, інакше їй доведеться виганяти нас чотирьох.

— Але я не хочу, щоб мене проганяли з контуру! — заявила Бронвін.

— Броні, вона ніколи цього не зробить, ось у чім річ. А якщо нам вдасться повернутися ще до світанку, може, вона і не дізнається, що ви виходили.