Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 44)

Коли в такому маленькому містечку, як Кернгольм, хтось зникає, це не проходить непоміченим. Тому коли в середу Мартін не відчинив свого музею і не зайшов увечері до бару, щоб пропустити після роботи традиційну чарчину, люди стривожилися — чи не захворів він часом. Коли ж Кевова дружина пішла додому до Мартіна і виявила вхідні двері прочиненими, гаманець та окуляри Мартіна — на кухонному столі, але самого господаря вдома не застала, то мешканці містечка припустили, що хранитель музею помер. Коли Мартін не з’явився і на третій день, група чоловіків визвалася обшукати сараї та перевернуті човни на березі моря, де самотній неодружений чоловік потенційно міг відсипатися на похмілля. Та не встигли вони приступити до пошуків, як по короткохвильовому радіо прийшло повідомлення: тіло Мартіна випадково витягнули з океану риболовецькою сіткою.

Я був у барі разом із батьком, коли туди увійшов рибалка, який знайшов загиблого. Була лише одинадцята дня з невеликим гаком, але йому виставили пива — і за кілька хвилин чоловік уже розповідав, що сталося.

— Я саме витягував свої сіті біля мису Ганнетс Пойнт, — почав він. — Вони були важкими, як ніколи, і мені стало дивно, бо зазвичай у тому місті я не витягую нічого суттєвого: загалом креветок та іншу малоцінну дрібноту. Спочатку я подумав, що спіймав крабову вершу, тому взяв гак і поштрикав ним довкола човна, аж поки той раптом за щось зачепився.

Усі присутні і ми також підкотилися до нього разом зі своїми стільцями, немов дітлахи у дитсадку, коли хтось розповідає «страшну історію».

— Звісно, то виявився Мартін. Мав такий вигляд, наче гепнувся з кручі й у воді його пошматували акули. Хтозна, що він шукав у тих скелях серед ночі в халаті та трусах.

— То він не був вдягнений? — спитався Кев.

— Був, але, можливо, до сну, — відповів рибалка, — а не для прогулянки в таку сиру погоду.

«Царство небесне, земля пухом», — почулося тихе бурмотіння, а далі присутні обмінялися гіпотезами. За кілька хвилин бар перетворився на сповнений цигаркового диму притулок підпитих шерлоків голмсів.

— Мабуть, він був напідпитку, — припустив один чолов’яга.

— Може, там, на кручі, він побачив убивцю овець, погнався за ним і впав, — сказав другий.

— А як щодо отого відлюдного новоприбульця, га? — спитав рибалка. — Ну, отого, що отаборився у наметі?

Мій батько нервово завовтузився на стільці.

— Я натрапив на нього увечері два дні тому, — сказав він.

Я здивовано повернувся до нього.

— А чому ж ти мені нічого не сказав?

— Я саме йшов до аптеки, намагаючись встигнути до закриття, а отой тип прямував у протилежному напрямку — за межі міста. Страшенно поспішав, до речі. Проходячи повз нього, я навмисне зачепив його плечем, щоб розізлити. А він зупиняється і витріщається на мене, типу крутий, щоби залякати. Я ж його прямо питаю, що, мовляв, ти тут робиш, звідки взявся і чим займаєшся. Бо тутешні люди всяке кажуть.

Кев аж через стійку перехилився.

— А він?

— А він нічого не відповів, хоча мені здалося, що спочатку хотів мене ударити, але потім передумав, обернувся і мовчки пішов геть.

Усі присутні розпитували батька: хто такий орнітолог, чим він зазвичай займається, чому незнайомець отаборився на природі — та багато інших запитань, відповіді на які я вже знав. Мені кортіло поставити батьку лише одне запитання.

— А ти нічого дивного у ньому не помітив? Наприклад, у його обличчі?

Мій батько на мить замислився.

— Взагалі-то, помітив. На ньому були сонцезахисні окуляри.

— Пізно увечері?

— А й справді, до біса дивно.

По моїй спині побігли великі холодні мурашки, а душа у п’яти впала: я збагнув, що мій батько дивом уникнув дечого набагато гіршого, аніж звичайна бійка. А ще я збагнув, що мені треба розповісти про це пані Сапсан — і якомога скоріше.

— Та фігня все це, — сказав Кев. — За останню сотню років на Кернгольмі не було жодного убивства. І навіщо комусь убивати безневинного бідолаху Мартіна? Не бачу в цьому сенсу. Виставлю всім пива, якщо розтин не покаже, що то він сам знайшов пригоду на свою дупу.

— Довго ж нам доведеться чекати результатів розтину, — мовив рибалка.

— Наш метеоролог каже, що на острів насувається страшенний шторм; такого вже кілька років не було.

— Наш метеоролог каже! Велике цабе! Та я не повірю тому старому бовдуру, навіть коли він заявить, що йде дощ, і дощ справді йтиме.

Острів’яни часто робили похмурі прогнози стосовно сюрпризів, які приготувала для Кернгольму Мати-Природа: зрештою, вони залежали від милості стихії і тому аж ніяк не могли не бути песимістами. Але цього разу збулися їхні найгірші страхи. Вітер та дощ, які увесь тиждень безупинно напосідали на острів, тої ночі досягли такої сили, що перетворилися на оскаженілий шторм, котрий вкрив чорними хмарами все небо і сколотив морську воду в піну. Під впливом чуток про можливе убивство Мартіна та сильного шторму місто перейшло на суворий режим ізоляції, схожий на той, що встановила у дитбудинку пані Сапсан. Люди не виходили зі своїх помешкань. Вікна позакривали віконницями, а двері позамикали на міцні засуви. На пристані човни торохтіли об причал, кидані сильними поривами вітру, але жоден з них не вийшов з гавані: вийти у море в таку погоду було б гарантованим самогубством. Через те, що поліція з Великої землі не могла забрати тіло Мартіна допоки вщухне буря, перед острів’янами постало дражливе питання — що робити з тілом? Нарешті дійшли висновку, що власник рибної крамниці, який мав найбільші на острові запаси льоду, триматиме труп у прохолодному місці в задній частині своєї крамниці, посеред лососів, тріски та іншої риби, котру, як і Мартіна, зрештою, теж витягнули з моря.

Батько строго наказав мені не покидати «Попівську нору», але пані Сапсан не менш строго наказала мені доповідати про всі підозрілі події, і що-що, а ця смерть підпадала під таке визначення. Тому того вечора, вдавши, що у мене грипозна температура, я зачинився у себе в номері, а потім вислизнув у вікно і спустився вниз водостічною трубою. Ніякий дурень, окрім мене, не наважився вийти надвір, тому я, туго затягнувши на шиї капюшон дощовика, побіг під хльостким дощем головною дорогою, не боячись, що мене помітять.

Коли я дістався до дитбудинку, пані Сапсан з першого ж погляду визначила, що трапилося щось лихе.

— Що сталося? — спитала вона, обводячи мене поглядом почервонілих від безсоння очей.

Я розповів їй усе: всі фрагментарні факти та підслухані розмови, і вона пополотніла. Похапцем провівши мене до вітальні, вона панічно забрала всіх дітлахів, яких могла догукатись, а потім пошкутильгала розшукувати тих, які не зважали на її крики. Решта ж дітей залишилися чекати її у вітальні, стривожені й розгублені.

Емма й Мілард відвели мене у куток.

— Чому вона так переполохалася? — спитався Мілард.

Я тихо розповів їм про Мартіна. Мілард шумно зітхнув, а Емма стурбовано схрестила на грудях руки.

— Невже все і справді так погано? — спитав я. — Тобто, може, то й не порожняки. Вони ж лише на дивних людей полюють, еге ж?

Емма простогнала.

— Мені йому розказати чи ти сам? — спитала вона Міларда.

— Порожняки здебільшого віддають перевагу дивним, а не простим людям, — пояснив Мілард, — але для підтримання сил вони споживають все м’ясисте і свіже.

— Гора трупів — одна з імовірних ознак того, що в окрузі орудують порожняки. Саме тому вони є здебільшого кочівниками, бо якщо постійно не пересуватимуться з місця на місце, їх досить швидко вирахують.

— А як часто? — спитав я, відчувши на спині холодок. — Ну, як часто у них виникає потреба підхарчитися?

— О, та досить часто, — сказав Мілард. — Переважну більшість свого часу витвори займаються тим, що забезпечують їжу порожнякам. Звісно, по можливості вони намагаються знайти і дивних, але чимало своєї енергії витвори витрачають на вистежування звичайних жертв для порожняків: як тварин, так і людей, а потім замітають сліди злочину. — Мілард розповідав академічним тоном науковця, немов описував спосіб харчування й розмноження доволі цікавого виду гризунів.

— Але ж хіба витвори не попадаються? — спитав я. — Я хочу сказати, що коли вони допомагають потворам убивати людей, то тоді…

— Декотрі попадаються, — сказала Емма. — Ти, напевно, чув про деякі випадки, якщо слідкував за новинами. Наприклад, був один тип, у якого в холодильнику знайшли кілька людських голів, а найсмачніші частини тулубів варилися в казані на слабкому вогні, немов той убивця готував собі різдвяну вечерю. За мірками вашого сторіччя це було досить недавно.

Мені смутно пригадався сенсаційний нічний телерепортаж про серійного вбивцю-людожера з Мілвокі, якого затримали за схожих моторошних обставин.

— Це ти про… про Джефрі Дамера^[7]?

— Здається, того типа звали саме так, — підтвердив Мілард. — Цікавий випадок. Схоже, він завжди віддавав перевагу людській свіжині, хоча вже давно не був потворою-порожняком.

— А я гадав, що вам не дано знати про майбутнє, — зауважив я.

Емма хитро всміхнулася.

— Усе хороше про майбутнє Пташка від нас приховує, а натомість годує всім тим, що є на його темному боці.

Згодом повернулася пані Сапсан, тягнучи за шкварок Єноха та Горація, і всі очікувально завмерли.

— Ми щойно дізналися про нову загрозу, — оголосила вона, схвально кивнувши у мій бік. — Один чоловік поза межами контуру помер за підозрілих обставин. Ми не можемо бути певні стосовно причини цієї загрози і її реальності чи надуманості, але мусимо поводитися так, наче ця загроза справжня. До подальших вказівок нікому не можна покидати будинок, навіть щоб збирати овочі чи купувати гусака для вечері. — Почувся загальний стогін, але його враз перекрив гучний голос пані Сапсан. — Останні кілька днів були для нас надзвичайно важкими. Я благаю вас і далі зберігати спокій і бути терплячими.