Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 43)
Розділ десятий
Уночі у вівторок більшість із того, що я начебто знав про себе, виявилося хибним. У неділю вранці ми з татком мали зібратися й поїхати додому. У мене лишалося кілька днів, щоб вирішити, що робити: залишатися чи їхати геть. Жоден з варіантів не здавався мені достоту прийнятним. Як я зможу залишитися тут і кинути все те, що я мав і знав? Але як я зможу повернутися додому після того, про що дізнався?
А найгірше те, що мені не було з ким про це поговорити. Про розмову з батьком і мови бути не могло. Емма наводила численні пристрасні аргументи на користь того, щоби я залишився, хоча в жодному з цих аргументів не бралося до уваги життя, яке я мусив полишити (хоч яким би жалюгідним воно не здавалося), не зважалося на те, як вплине на моїх батьків раптове й непоясниме зникнення їхньої єдиної дитини, не йшлося в цих аргументах і про ту задушливість життя у контурі, яку сама Емма й визнавала. Вона тільки й робила, що повторювала: «Буде краще, якщо ти залишишся тут».
Іще менше користі було в цьому сенсі від пані Сапсан. У неї була одна відповідь на мої проблеми: вона не може прийняти рішення за мене, хоча мені лише хотілося детально обговорити з нею цю тему — і не більше. Втім, її бажання, щоби я зостався, вельми очевидне. Моя присутність у контурі значно збільшила б не лише мою безпеку, а й безпеку решти її підопічних. Але мене мало приваблювала перспектива провести все своє життя в ролі їхнього вартового. (Я підозрював, що мій дідо почувався так само, як і я тепер, і це було однією з причин, чому він не захотів повертатися на острів після війни.)
Приєднання до дивних дітей означало б також, що я не зможу закінчити середню школу і поступити до інституту, не зможу робити те, що роблять нормальні люди, коли виростають і мужніють. Утім, мені безперервно доводилося нагадувати собі, що я
Раптом я подумав: «А що, як існує третій варіант? Чому б мені не стати як дідо Портман, якому вдалося аж п’ятдесят років жити повноцінним життям поза контуром, відбиваючись від потвор?»
І тоді в моїй голові озвався самопринизливий внутрішній голос: «Та він мав військову підготовку, йолопе. Крутий мужик, холодний, мов крига. У нього вся комірчина напхана дробовиками та обрізами. Порівняно з тобою твій дідо був справжнім Рембо».
А оптимістична частина моєї свідомості видала таку думку: «Я можу записатися в стрілецький гурток і ходити до тиру. Зайнятися спортом. Наприклад, карате.
«Ти що, жартуєш? Та ти навіть у школі нездатен себе захистити! Тобі навіть довелося підкупити отого лоха, щоби він став твоїм охоронцем. Варто тобі лише націлити на когось дробовик, як ти відразу ж усцишся».
«Ні, не усцюсь».
«Та ти ж слабак. Невдаха. Саме тому твій дідо ніколи не казав тобі, ким ти є насправді. Він знав, що тобі цей тягар не до снаги.
«Заткнися, кажу тобі. Стули писок».
Цілими днями я отак сперечався сам із собою. Залишатися чи їхати геть. Я одержимо мучив себе проблемою вибору, так і не приходячи до якогось конкретного рішення. А тим часом татко зовсім втратив інтерес до своєї книги. Чим менше він працював, тим більшим ставало його знеохочення, а чим більшим ставало його знеохочення, тим більше часу проводив він у барі. Я ще ніколи не бачив, щоб він стільки пив: шість або й сім пляшок пива за вечір, а коли він стільки пив, то мені не хотілося бути поруч із ним. Настрій у нього був похмурий, і коли він не поринав у мовчання, то казав мені речі, які я не мав бажання вислуховувати.
— Невдовзі твоя мати кине мене, — сказав він якось увечері. — Якщо найближчим часом мені не вдасться зробити щось значуще, то я майже впевнений, що вона захоче мене кинути.
Я уникав його. Та він, здавалося, навіть не помітив цього. Обманювати його, вигадуючи удавані причини моїх частих походів на той бік острова, ставало дедалі легше, і ця легкість мене гнітила.
А тим часом пані Сапсан ввела у притулку для дивних дітей мало не режим суворої ізоляції. Це було як оголошення військового стану: менші діти нікуди не могли піти без супроводу, старші мали пересуватися лише парами, а пані Сапсан у будь-яку хвилину дня й ночі мала знати, хто і де перебуває. Саме лише отримання дозволу піти за межі будинку становило важку й принизливу процедуру.
Фронтальну й тильну частини будинку безперервно пильнували вартові, які змінювали один одного. Увесь день та більшу частину ночі у вікнах можна було бачити знуджені дитячі обличчя, які пильно вдивлялися в околиці. Якщо вони помічали чиєсь наближення, то смикали спеціальний ланцюжок, який приводив у дію дзвінок у кімнаті пані Сапсан, і щоразу вона зустрічала мене за дверима і подовгу розпитувала. Що діялося за межами контуру? Чи не бачив я чого-небудь дивного? Чи впевнений я, що за мною не стежили?
Недивно, що діти потроху сатаніли. Менші стали дратівливими і некерованими, а старші крадькома викривлялися за спиною пані Сапсан і скаржилися на її нововведення достатньо голосно, щоб вона почула. Часто чулися сумні зітхання — точна ознака того, що до кімнати забрів Мілард. Бджоли, що жили всередині Г’ю, також стали дратівливими і всіх кусали, за що їх випровадили за межі будинку. Тому Г’ю майже увесь час стояв біля вікна, а з того боку шибки роїлися його бджоли.
Оливія, заявивши, що десь загубила свої свинцеві черевики, взяла собі за звичку повзати по стелі, мов та муха. І кидала на голови дітей рисові зернини, допоки вони не помічали її, а коли помічали і задирали голови догори, Оливія заливалася таким нестримним сміхом, що її левітація давала збої і їй доводилося хапатися за стінний канделябр або карниз, щоби не впасти вниз.
А найхимерніше повівся Єнох: він самоізолювався у підвальній лабораторії, щоби здійснювати над своїми глиняними вояками такі хірургічні експерименти, від яких навіть у Франкенштейна волосся на голові стало б дибки: відрізáв кінцівки в одного солдатика і пришивав другому, перетворюючи останнього на огидного людинопавука, або набивав грудну клітину глиняного створіння аж чотирма курячими серцями, намагаючись витворити такого супермена з глини, що не знатиме втоми. Один за одним їхні маленькі сірі тільця не витримували напруження, і невдовзі підвал став нагадувати польовий шпиталь часів громадянської війни в Америці.
А пані Сапсан перебувала в стані постійного руху: курила люльку за люлькою і шкутильгала з кімнати до кімнати, пильнуючи дітей, наче ті могли щезнути в ту саму мить, коли вона відводила від них очі. Пані Шилодзьобка залишилася в притулку; час від часу вона виходила зі стану заціпеніння, шкандибала по коридору, тужливо кличучи своїх бідолашних покинутих підопічних, аж поки не зомлівала; її вчасно підхоплювали і несли назад до ліжка. Було багато моторошних чуток про трагічну історію, що сталася з пані Шилодзьобкою; висловлювалися різні гіпотези щодо причини, з якої порожняки вирішили викрадати імбрин: від химерних (щоби створити найбільший в історії часовий контур, достатньо великий, аби поглинути усю планету) до сміховинно-оптимістичних (щоби імбрини склали порожнякам компанію, бо страшним і бездушним примарам-убивцям теж інколи буває дуже самотньо й сумно).
Нарешті у будинку запанувала нездорова тиша. За два дні суворого режиму всі стали якимись сонними. Вірячи в те, що регулярний розпорядок є найкращими ліками від будь-якої депресії, пані Сапсан намагалася підтримувати у дітей цікавість до її щоденних уроків, щоденного приготування їжі й доведення будинку до стану бездоганної чистоти. Та коли діти не виконували якоїсь роботи, а пані Сапсан не забороняли їм спати, вони відразу ж важко опускалися у крісла, тупо витріщалися у замкнені вікна і всоте перечитували заяложені до дірок книги або просто спали.
Досі мені не доводилося бачити прояв особливого таланту Горація, допоки одного вечора він не заверещав. Діти мерщій кинулися на мансарду, де він стояв на варті, і побачили, що Горацій заціпенів у своєму кріслі, вочевидь охоплений кошмарним видінням, а потім зі скривленим від страху обличчям почав хапати руками повітря. Спершу його вереск був просто вереском, але трохи згодом він забелькотів, розповідаючи про кипляче море, про попіл, що падав дощем із неба, та про широченну ковдру з диму, що душила землю. Через кілька хвилин отаких апокаліптичних пророцтв Горацій, виснажившись, замовк і занурився у тривожний сон.
Решта бачили це раніше — і так часто, що в альбомі пані Сапсан були навіть фото таких епізодів, тому добре знали, що робити. За вказівками директриси, його за руки та ноги віднесли до ліжка і вклали спати, а коли ж Горацій за кілька годин прокинувся, то заявив, що того кошмарного сну не пам’ятає, а сни, яких він не запам’ятовує, справджуються досить рідко. Решта присутніх швидко погодилися з такою думкою, бо їм і без того не бракувало клопотів. Але я відчув, що Горацій щось недомовляє.