Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 47)
Тіло Єноха конвульсивно здригнулося — і овече серце забилося, чвиркаючи тонко розпиленим розчином із залишками крові. Єнох дихав часто й неглибоко. Здавалося, він спрямовував у серце свою енергію. Я уважно придивився до тіла Мартіна, але воно не ворухнулося. Поволі серце у руці Єноха уповільнило своє биття і зморщилося, змінивши колір на чорно-сірий, мов м’ясо, яке залежалося в холодильнику. Єнох кинув його додолу і простягнув до мене свою розкриту долоню. Я витягнув серце, яке зберігав у кишені, і подав йому. Єнох повторив ту саму процедуру, і якийсь час серце пульсувало і чвиркало, але потім зупинилося так само, як і попереднє. Він зробив третю спробу, скориставшись серцем, яке несла Емма.
Залишилося тільки одне серце — те, що принесла Бронвін. То був останній шанс Єноха. Його обличчя стало ще більш зосередженим, і він, піднявши над домовиною Мартіна останнє серце, стиснув його так, наче зібрався розчавити. Коли ж воно затремтіло й засіпалося, мов двигун, з якого вичавлювали рештки потужності, Єнох скрикнув: «Воскресни з мертвих, чоловіче, воскресни!»
Я побачив легенький, ледь помітний порух. Під льодом щось заворушилося. Я нахилився якомога ближче, видивляючись хоч якісь ознаки життя. Доволі довго не відбувалося нічого, але раптом тіло сіпнулося так різко й потужно, немов крізь нього пропустили тисячу вольт струму. Емма заверещала, і всі ми повідскакували геть від лотка. Коли я наважився знову поглянути на мерця, то побачив, що голова Мартіна повернулася у мій бік, вкрите плівкою око скажено заоберталося, а потім втупило свій погляд у мене.
— Він бачить тебе! — скрикнув Єнох.
Я прихилився ближче. Мрець смердів розритою землею, солоною морською водою і чимось іще — чимось страшним. З його руки поспадали шматочки льоду, вона піднялася, на якийсь час тремтливо завмерла у повітрі, скалічена і синя, а потім опустилася мені на руку. Я подавив у собі бажання відкинути її.
Губи Мартіна розтулилися, щелепа розсунулася. Я нахилився, щоби почути його, але чути не було чого. «Авжеж, чути нема чого, — подумалося мені. — Бо його легені розідрані». Та раптом до мене долетів слабенький звук, і я притиснув вухо мало не до крижаних вуст мерця. Дивно, але мені пригадався стічний жолоб біля нашого будинку, з якого, коли притиснутися вухом до решітки і дочекатися, поки вщухне шум автомобілів, можна було почути шепіт струмка, загнаного під землю, коли будувалося наше місто, але й досі живого, хоча й ув’язненого в тюрму безкінечної ночі.
Решта скупчилися довкола, але я був єдиний, хто почув голос мерця. Перше, що він вимовив, було моє ім’я:
— Джейкобе.
— Так, — відповів я, охоплений страхом.
— Я був мертвий. — Слова виходили з його вуст повільно, тягучі, мов смола. — Я й тепер мертвий, — виправився Мартін.
— Скажіть мені, що сталося, — попрохав я його. — Ви можете пригадати?
Запала тиша. У дірках між дошками свистів вітер. Мрець щось сказав, але я не розчув.
— Мартіне, повторіть, будь ласка.
— Він убив мене, — прошепотів мрець.
— Хто?
— Та мій Старий.
— Ви кажете про Оґґі, вашого дядька?
— Мій Старий, — повторив Мартін. — Він став великим. І дужим, надзвичайно дужим.
— Хто став, Мартіне?
Його очі заплющилися, і я перелякався, що він замовкнув назавжди. Я поглянув на Єноха. Той кивнув: серце у його руці ще билося.
Раптом око Мартіна блиснуло, і він знову заговорив — повільно, але безперервно, наче щось розказував напам’ять.
— Сотню поколінь він спав, скрутившись зародком у череві землі, пророслий корінцями, набираючись у темряві сил, схожий на законсервований літній фрукт, забутий у коморі, аж поки не зродився він з-під лопати фермера, що став грубою повитухою того химерного врожаю.
Мартін замовк; його губи тремтіли. У нетривалій тиші Емма спитала:
— Що то він каже?
— Не знаю, — відповів я, — але щось схоже на вірш.
Мартін знову декламував. Голос його тремтів, але був достатньо гучним, щоби його почули всі.
— Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози!
Нарешті я впізнав того вірша. То був твір, присвячений болотяному хлопцю.
— О, Джейкобе, як я за ним доглядав! — сказав Мартін. — Скло протирав, змінював йому землю, щоби він почувався як вдома, він був для мене як велике поранене дитя. Я за ним так доглядав, а він… — Мрець затремтів, з куточка його ока витекла сльоза й завмерла на щоці. — А він взяв і убив мене.
— Ви про кого? Про болотяного хлопця — чи то про Старого?
— Відішліть мене назад, — попросився Мартін. — Бо мені дуже боляче. — Він стиснув рукою моє плече, і голос його знову ослаб.
Я благально поглянув на Єноха, щоби той допоміг мені.
Єнох міцніше стиснув серце у своїй руці і похитав головою.
— Поспішай, хлопче, — сказав він. — Часу лишилося обмаль.
І тут мене пройняв здогад. Хоча Мартін і казав про болотяного хлопця, його убив не болотяний хлопець. «Вони стають видимими для решти нас, коли харчуються, — сказала мені якось пані Сапсан, — тобто тоді, коли вже надто пізно». Насправді ж Мартін побачив примару-порожняка — вночі, під сильним дощем, вже тоді, коли потвора рвала його на шматки. І переплутав його зі своїм найціннішим експонатом.
Давній страх знову накотився на мене, і мені здалося, що у мене розжарюються нутрощі. Я обернувся до приятелів.
— Його убив порожняк. Він десь на острові.
— Спитай його, де саме, — сказав Єнох.
— Мартіне, де? Мені треба знати, де ви його побачили.
— Будь ласка, відпустіть. Мені так боляче!
— Де ви його бачили?
— Він прийшов до моїх дверей.
— Хто, Старий?
Мартін якось дивно затнувся. Мені важко було на нього дивитися, але я переборов себе і простежив за напрямком погляду його ока, коли воно ворухнулося і зосередилося на чомусь позаду мене.
— Ні, не Старий, — відповів Мартін. —
Раптом по нас ковзнув промінь світла, і гучний голос гаркнув:
— Хто тут?
Емма стиснула долоню, і світло, засичавши, згасло. Ми враз обернулися й побачили на порозі чоловіка з ліхтариком в одній руці і пістолетом у другій.
Єнох висмикнув руку з-під льоду, а Емма та Бронвін заступили собою лоток, щоби не видно було Мартіна.
— Ми й не думали тут нічого брати, — сказала Бронвін. — І взагалі — ми вже зібралися йти. Чесно!
— Ані руш! — скрикнув чоловік якимось безбарвним голосом. З-за променя, що кидав ліхтар, його обличчя було погано видно, але куртки, вдягнені одна на одну, відразу ж видали його. То був орнітолог.
— Пане, ми цілий день нічого не їли, — проскиглив Єнох голосом дванадцятирічної дитини. — Ми прийшли сюди дві-три рибинки взяти, присягаюся!
— Справді? — спитав чоловік. — Здається, ви знайшли свою рибину. Ану подивімось, яку саме. — І він поводив своїм ліхтарем туди сюди, немов розсуваючи нас його променем. — Ану відійдіть! — Ми відійшли, і чоловік освітив тіло Мартіна — страшну скривавлену руїну. — Ти диви, яка дивна рибина! І досі рухається! — мовив чоловік холоднокровним голосом. Промінь ліхтаря завмер на обличчі Мартіна. Його око підкотилося під лоба, а губи беззвучно ворушилися: життя, яке дав йому Єнох, повільно покидало його.
— Хто ви такий? — суворо спитала Бронвін.
— А це залежить від того, кого ви питаєте, — відказав чоловік, — до того ж, це не має майже ніякого значення порівняно з тим, що я знаю, хто
— Звідки ви знаєте моє ім’я?!
Незнайомець прокашлявся, а коли заговорив, то вже зовсім іншим голосом:
— Невже ти так швидко мене забув? — спитав він з акцентом мешканця Нової Англії. — Втім, я ж простий водій автобуса, тому ти мене й не пам’ятаєш.
Це здалося мені неможливим, але чомусь цей чоловік був як дві краплі води схожий на водія мого шкільного автобуса, пана Беррона. То був чоловік такий неприємний, такий лихий і своєю негнучкістю й нечутливістю такий схожий на робота, що в день випуску з восьмого класу ми пошкодили його фото в річному альбомі скріпками і залишили той спотворений портрет на сидінні його автобуса. Мені оце пригадалася його звична фраза, яку він промовляв, коли я виходив з автобуса, приїхавши після школи додому, та «орнітолог» сам її проспівав.
— Остання зупинка, Портмане-е-е!
— Це ви, пане Беррон? — спитав я, вагаючись і намагаючись роздивитися його обличчя у промені ліхтаря.
Чоловік засміявся, прокашлявся — і знову заговорив з іншим акцентом:
— Або він, або ваш двірник, — відповів він тягучою флоридською говіркою. — Молоді деревця слід підріза-а-ати. Тоді вони будуть гарні-і-ішими!
Голос був один в один як у нашого дворового робітника, котрий багато років підстригав наші кущі, газон та чистив басейн.