Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 21)
Раптом я почув позаду якийсь химерний шум і пірнув до сараю, що стояв неподалік. Сховавшись там за напівзачиненими дверима, я перевів дух і роздивився рясні написи на стінах.
Дуллі — козел і з козлами водиться
Не так, а за гроші
Нарешті я побачив, як повз сарай прочимчикувала сучка з виводком дзявкучих цуценят. Я полегшено зітхнув і трохи заспокоївся. А потім, взявши себе в руки, знову вийшов у провулок.
Хтось схопив мене за волосся. Не встиг я й писнути, як звідкись ззаду вискочила чиясь рука і притиснула до мого горла щось гостре.
— Крикнеш — заріжу, — почувся голос.
Притискаючи лезо до мого горла, нападник штовхнув мене до стіни сараю й обійшов спереду, щоби роздивитися мене. На мій превеликий подив, то не був один із чоловіків із бару. То була дівчина. Вбрана у просте біле плаття, на обличчі — суворий вираз. І хоча те обличчя було напрочуд гарним, я побачив, що вона й справді серйозно замислилася: перерізáти мені горлянку чи ні.
— Ти хто? — прошепотіла дівчина.
— Е… у… я американець, — вичавив я, затинаючись, не зовсім розуміючи, що вона хотіла від мене почути. — А звуть мене Джейкоб.
Дівчина знову міцно притиснула ножа до моєї горлянки, і я відчув, як тремтить її рука. Вона була налякана, а отже, небезпечна.
— Що ти робив у тому будинку? — грізно спитала вона. — Чому ти за мною гнався?
— Я хотів поговорити з тобою! Не вбивай мене!
Вона пришпилила мене до стіни презирливо-скептичним поглядом.
— Поговорити зі мною? А про що?
— Про отой будинок… про людей, які в ньому жили.
— Хто прислав тебе сюди?
— Мій дід. Його звали Абрахам Портман.
Від несподіванки дівчина аж рота роззявила.
— Це брехня! — скрикнула вона, гнівно блиснувши очима. — Гадаєш, я не знаю, хто ти? Я ж не вчорашня! Розплющ очі — дай тобі в очі поглянути!
— Ось, будь ласка! — сказав я, вилупивши очі якомога ширше. Дівчина стала навшпиньки й уважно зазирнула в них, а потім тупнула ногою і скрикнула:
— Ні! Покажи свої справжні очі! Бо цими фальшивками ти обдуриш мене не більше, аніж своєю брехнею про Ейба!
— Це не брехня і це мої справжні очі! — Вона так здавила мені горло, що я насилу дихав. Я зрадів, що її ніж був тупий, інакше вона мене неодмінно порізала б. — Слухай, — натужно каркнув я. — Я не той, за кого ти мене вважаєш. І я можу це довести.
Її рука дещо ослабла.
— Тоді доведи, інакше я орошу оцю траву твоєю кров’ю.
— Я маю дещо отут, — сказав я, потягнувшись до кишені в куртці.
Дівчина відскочила і з криком «Ані руш!» спрямувала свій ніж на мене так, що він застиг біля мого перенісся.
— Та це всього-на-всього лист! Вгамуйся!
Дівчина знову опустила ножа до мого горла, і я повільно витягнув з кишені фото пані Сапсан і лист, щоби вона сама могла роздивитися.
— Цей лист почасти став причиною мого приїзду сюди. Його дав мені мій дід. Він від Пташки. Ви ж звали свою виховательку Пташка, чи не так?
— Це нічого не доводить! — скрикнула дівчина, навіть не намагаючись як слід роздивитися те, що я їй показував. — І звідки ти так до біса багато про нас знаєш?
— Я ж сказав тобі, що мій дід…
Вона висмикнула листа з моїх рук.
— Не хочу більше ані слова чути про всілякі дурниці!
Вочевидь, я зачепив її за живе. На мить дівчина замовкла, роздратовано зсунувши брови, немов вирішувала, як найкраще позбутися мого тіла, коли вона втілить у життя свої погрози. Та не встигла вона дійти якогось висновку, як протилежний кінець провулку вибухнув криками. Ми обернулися і побачили, що до нас біжать чоловіки з бару, вимахуючи дерев’яними кийками та огороднім причандаллям.
— Що таке? Що ти вже встиг наробити?
— Ти — не єдина людина, яка хоче мене убити!
Дівчина прибрала ніж від мого горла, приставила його до мого боку і вхопила мене за комір.
— Тепер ти мій полонений. Роби точнісінько так, як я скажу, бо пожалкуєш!
Я не перечив їй, бо не знав, де мої перспективи кращі — в руках неврівноваженої дівчини чи в руках хижого натовпу підпилих мужиків, але з нею я, принаймні, мав можливість знайти відповіді хоч на якісь зі своїх запитань.
Дівчина підштовхнула мене — і ми помчали сусіднім провулком. На півдорозі вона різко рвонула убік і потягнула мене за собою. Пірнувши під мотузку з білизною, ми хутко перескочили через дротяну курячу загорожу й опинилися у дворі невеличкого будиночка.
— Сюди, — прошепотіла дівчина і, озирнувшись, щоби переконатися, що нас не помітили, проштовхнула мене у двері до тісної халупи, де смерділо паленим торфом.
Усередині нікого не було, окрім старого собаки, що спав на дивані. Він розплющив одне око і, не побачивши нічого цікавого, знову заснув. Кинувшись до вікна, що виходило на вулицю, ми поприлипали до стіни біля нього. І завмерли, прислухаючись. Утім, дівчина не забувала тримати руку на моєму передпліччі, а ніж — притиснутим до мого боку.
Минула хвилина. Здавалося, голоси чоловіків ущухли, але потім знову повернулися; важко було визначити, куди вони побігли. Я повільно обвів поглядом маленьку кімнату. Вона здавалася аж надміру сільською, навіть для Кернгольму. В кутку, злегка нахилившись, закляк стос плетених вручну кошиків. Перед величезною залізною плитою, яка опалювалася вугіллям, стояло вкрите рядниною крісло. На стіні напроти нас висів календар, і хоча з того місця, де ми стояли, його було погано видно, один лише погляд на нього викресав у мене химерну думку.
— А який нині рік?
— Стули пельку.
— Та ні, я серйозно.
Дівчина нічого не сказала, але якось дивно поглянула на мене.
— Не знаю, що ти насправді замислив, але піди й сам подивися, — відказала вона, підштовхнувши мене до календаря.
У верхній частині було надруковане чорно-біле фото якогось тропічного ландшафту, на фоні якого на березі океану стояли, усміхаючись, дебелі цицькаті дівчата в антикварних купальних костюмах. Угорі виднівся друкований напис: «Вересень 1940». Перше та друге числа місяця були закреслені хрестиками.
Мене охопило легке заціпеніння. Я пригадав усе те дивне, що бачив цього ранку: дивовижну й несподівану зміну погоди; начебто вже добре знайомий острів раптом заселили злі незнайомці; все довкола стало незвичним й новим, але водночас — старим, із минулих часів. І все це пояснювалося отим календарем, що висів на стіні.
Отже, сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року. Але
І раптом до мене дійшов сенс декотрих останніх слів діда Портмана. «По той бік могили Старого». Саме цю фразу я ніяк не міг розтлумачити. Одного разу я навіть подумав: «А чи не мав він на увазі примар?» Оскільки всі його знайомі діти загинули, мені, мабуть, доведеться дістатися іншого боку могили, щоби їх знайти. Але це було аж надто романтично. Бо мій дідо був людиною конкретною, не схильною отак просто розкидатися метафорами чи поетичними гіперболами. Він дав мені абсолютно чіткі вказівки, пояснити які просто не мав часу. Я збагнув, що під Старим мій дідо мав на увазі отого, як його називали місцеві мешканці, болотного хлопця, чиєю могилою був курган. Сьогодні вранці я увійшов до того кургану — і вийшов у минулому: третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.
І все це я встиг обміркувати в той швидкоплинний момент, коли ноги мої підломилися, кімната перевернулася догори ногами і я провалився в пульсуючу оксамитову темряву.
Прийшовши до тями, я виявив, що лежу на підлозі з прив’язаними до кухонної плити руками. Дівчина нервово походжала туди-сюди і, як мені спершу здалося, пожвавлено розмовляла сама з собою. Я не розплющував очі, вдаючи непритомного, і натомість став уважно прислухатися.
— Напевне, він — витвір, — сказала вона. — Бо інакше чому б це він нишпорив у будинку, наче грабіжник?
— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів хтось дівчині, — але, здається, він не є ані грабіжником, ані витвором.
Ага, то вона розмовляла не сама з собою, хоча з того місця, де я лежав, мені не видно того хлопця, з яким вона розмовляла.
— Кажеш, він навіть не усвідомив, що потрапив у петлю?
— А ти сам розсуди, — відповіла дівчина, махнувши рукою у мій бік. — Хіба ж можна собі уявити, щоби хтось із родичів Ейба був такий нетямущий?
— А хіба можна собі уявити, що він — витвір? — спитав хлопець.
Злегка повернувши голову, я крадькома обдивився кімнату, та так і не зміг побачити його.
— Я можу собі уявити витвір, що лишень вдає з себе звичайну людину, — відказала дівчина.
Пес, який тепер уже прокинувся, причимчикував до мене й облизав мені обличчя. Міцно стиснувши повіки, я спробував не зважати на нього, та це було нестерпно. Мені довелося нарешті сісти, аби не потонути у собачій слині.
— О, дивіться, хто оклигав! — вигукнула дівчина, саркастично зааплодувавши. — А ти здібний трюкач. Особливо мені сподобалося, як ти зіграв втрату свідомості. Гадаю, в той день, коли ти вирішив присвятити себе убивствам та канібалізму, театр втратив чудового актора.
Я розтулив був рота, щоби висловити протест проти такого наклепу, як раптом помітив, що до мене пливе чашка.