Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 22)

— Попий води, — сказав хлопець. — Я не можу допустити, щоби ти помер, перш ніж ми відведемо тебе назад, до директорки. Ну як — ти готовий?

Здавалося, його голос ішов з порожнечі, з повітря. Я простягнув руку до чашки, а коли кінчик мого пальця торкнувся невидимої руки, я мало не впустив її.

— Який він незграбний, — зауважив хлопець.

— Так ти — невидимий, — мовив я.

— Авжеж, невидимий. Мілард Нулінґс до ваших послуг.

— Навіщо ти сказав йому своє ім’я?! — скрикнула дівчина.

— А це Емма, — вів далі хлопець, наче нічого не було. — Вона трохи полохлива, втім, гадаю, ти вже й сам встиг це помітити.

Емма злобно вирячилася на нього, точніше, на те місце, де, як мені здавалося, він стояв, але не сказала нічого. Чашка в моїй руці затремтіла. Я спробував ще раз усе пояснити, але мене перервали розлючені голоси, що почулися за вікном.

— Тихо! — просичала Емма. Я почув, як Мілард підійшов до вікна, і побачив, як завіски злегка розсунулися.

— Що там таке? — спитала Емма.

— Вони обшукують будинки, — відповів Мілард. — Нам не можна тут довго залишатися.

— Але ж ми не можемо просто так взяти і піти туди!

— А мені здається, що можемо, — відказав хлопець. — Втім, для певності мені треба зазирнути до моєї книги.

Завіски знову стулилися, і я побачив, як зі столу злетів записник у шкіряний оправі та розкрився, завмерши у повітрі. Щось бурмочучи, Мілард погортав сторінки. А через хвилину різко згорнув книжку.

— Як я й передбачав! — сказав він. — Нам лишень слід почекати трохи більше хвилини, а потім ми зможемо вийти хоч у парадні двері.

— Ти що, здурів? — злякалася Емма. — Та ці пітекантропи враз накинуться на нас зі своїми кийками!

— Не накинуться, якщо ми станемо для них менш цікавими, аніж те, що трапиться, — відказав Мілард.

Мене відв’язали від плити і підвели до дверей, де ми всі разом злегка попригиналися і напружено чекали. Раптом згори долинув звук іще гучніший, аніж вигуки сердитих чоловіків. То був звук двигунів. І судячи з його характеру — звук десятків двигунів.

— Ой, Міларде, ти просто геній! — скрикнула Емма.

Хлопець гордовито пирснув.

— А ти казала, що мої дослідження — то марнування часу.

Емма взялася за дверну ручку й обернулася до мене.

— Візьми мене за руку. Не біжи. Поводься так, наче тобі байдуже.

Ножа вона прибрала, але запевнила мене, що коли я спробую втекти, то знову його побачу — перед смертю.

— А звідки мені знати, що ти мене не вб’єш, навіть якщо я не тікатиму?

Дівчина на мить замислилася.

— Нізвідки, — відказала вона і поштовхом розчинила двері.

На вулиці було повно людей. То були не лише чоловіки з бару, яких я відразу ж помітив наприкінці кварталу, а й похмурі крамарі, жінки та візники. Всі вони покидали свої справи і завмерли посеред дороги, закинувши голови і вдивляючись в небо. А там, на невеликій висоті з ревінням ішла ескадрилья німецьких винищувачів, зберігаючи чіткий груповий порядок. Я вже бачив схожі фотографії літаків у музеї Мартіна в експозиції під назвою «Кернгольм в облозі». І тут мені на думку спало отаке: «Як же дивно мусили почуватися люди, коли в отакий, нічим іншим не примітний день їм раптово доводилося опинятися під тінню ворожих знарядь убивства, здатних щомиті пролити на них смертельний бомбовий дощ».

Намагаючись поводитися невимушено, хоча Емма тримала мене за руку мертвою хваткою, ми перетнули вулицю. Ми майже дійшли до протилежного боку провулка, коли нас таки помітили. Почулися крики, ми обернулися — і побачили чоловіків, що рвонули за нами навздогін.

Ми кинулися бігти. Провулок був вузький, і вздовж нього тягнулися стайні. Ми вже встигли здолати половину відстані, коли Мілард сказав.

— Я відстану і зроблю так, що вони перечепляться й попадають. Зустрінемося за баром рівно о п’ятій годині й половині хвилини!

Його кроки стихли позаду нас, а коли ми добігли до кінця провулку, Емма зупинила мене. Ми озирнулися й побачили, як відрізок мотузки розмотався і поплив над гравієм на висоті щиколотки. Коли натовп наблизився до неї, вона туго напнулася — і переслідувачі, перечепившись через мотузку, полетіли всією купою в багнюку, безладно вимахуючи руками й ногами. Емма переможно скрикнула, і я був майже впевнений, що мені почулося, як розсміявся Мілард.

Ми побігли далі. Я не знав, чому Емма погодилася зустрітися з Мілардом у «Попівській норі», бо той заклад розташовувався в напрямку гавані, а не будинку. Та оскільки я також не міг пояснити, звідки Мілард дізнався про появу над островом літаків, я вирішив не завдавати собі клопоту непотрібними питаннями. Але ще більше спантеличило мене те, що Емма, замість непомітно пробратися зі мною поза бар, розбила всяку надію на те, що ми проскочимо непоміченими: вона заштовхала мене до бару у парадні двері.

Всередині не було нікого, окрім бармена.

— Бармене! — гукнула Емма. — Ви вже відчинилися? Бо у мене так у горлі деренчить, що аж випити хочеться!

Бармен розсміявся.

— Я не дозволяю собі подавати спиртне малолітнім дівчатам.

— Та яка різниця! — вигукнула Емма, ляснувши рукою по стійці. — Налий мені ковточок твого найміцнішого віскі. Але тільки не оті розведені сцяки, які ти подаєш зазвичай!

Мені здалося, що вона брала бармена на понт, щоби потягнути час і дати можливість Міларду ще раз викинути отой трюк із мотузкою.

Бармен перехилився через стійку і спитав у Емми, хтиво вишкіряючись:

— То тобі, крихітко, потрібне щось міцне? Міцне у склянці чи міцне у штанях? Тільки мамці своїй не розповідай, а то за мною наввипередки ганятимуться і священик, і констебль.

Він витягнув пляшку якоїсь темної, лиховісної на вигляд рідини і налив Еммі повний шкалик.

— А що там твій приятель? Мабуть, уже набрався, як чіп?

Я удав, що з цікавістю оглядаю камін.

— Ти диви, який сором’язливий, — торочив своє бармен. — А звідки він?

— Каже, що з майбутнього, — невимушено відповіла Емма. — А я кажу йому, що він ненормальний на всю голову.

Бармен підозріло примружився.

— Звідки-звідки?

І в ту мить він, напевне, упізнав мене, бо з войовничим вигуком гепнув пляшку віскі на стійку і хутко рушив до мене.

Я вже зібрався чкурнути, та не встиг бармен наблизитися до мене, як Емма перевернула шкалик з віскі дном догори і розлила брунатну рідину по всій стійці. А потім зробила дещо дивовижне: випростала руку долонею униз над мокрою від віскі стійкою — і за мить та спалахнула вогняними язиками з фут заввишки.

Бармен завив з переляку і заходився лупцювати омахи полум’я рушником.

— Сюди, заручнику! — наказала мені Емма і, схопивши за руку, потягнула до каміна.

— А тепер допоможи мені! Підваж ляду і підніми її!

Ставши навколішки, вона просунула пальці в шпарину в підлозі. Я встромив свої пальці поруч з пальцями Емми, і спільними зусиллями ми підняли невелику секцію підлоги, під якою виявився отвір завширшки з мої плечі: то була попівська нора. Поки бармен, кашляючи від диму, намагався загасити полум’я, ми пірнули в ту нору — і зникли.

Попівська нора виявилася шурфом приблизно чотири фути заввишки, який вів до лазу. Там було темно, як у гузні, але не встиг я і оком змигнути, як лаз освітився м’яким помаранчевим світлом. То Емма зробила зі своєї руки смолоскип — маленьку кульку світла, яка, здавалося, висіла над долонею. Забувши про все на світі, я витріщився на те чудо з роззявленим ротом.

— Ворушися! — гаркнула Емма і підштовхнула мене вперед. — Там, попереду, двері.

І я почимчикував уперед — аж поки лаз не вперся в глуху стіну. Емма проштовхнулася повз мене, сіла на долівку і гепнула по стіні обома ногами. Стіна відвалилася, і ми опинилися надворі.

— Нарешті, — почувся голос Міларда, коли ми вибиралися з лазу в провулок. — Не могла обійтися без отого спектаклю, що ти влаштувала у барі, еге ж?

— Не розумію, про що ти говориш, — невимушено відказала Емма, хоча я побачив, що вона була явно задоволена собою.

Мілард підвів нас до кінного фургона, який начебто подали спеціально для нас. Ми заповзли до нього ззаду і сховалися під брезентом. Буквально за мить підійшов якийсь чоловік, всівся на коня, змахнув віжками, і ми, підстрибуючи на вибоїнах, рушили вперед.

Якийсь час ми їхали мовчки. За зміною довколишніх звуків я здогадався, що ми прямували за місто.

Набравшись хоробрості, я поцікавився:

— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?

— Навряд чи, — пирснула Емма.

— Бо все це сталося учора, — відповів Мілард, — і позавчора. Хіба ж не так все відбувається у твоєму контурі, точніше, у твоїй петлі?