Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 20)

І в ту мить я вирішив, що хочу повернутися додому. Бог із ними, з тими фотографіями у підвалі, мене вже нудило від загадок, таємниць та дідових останніх слів. Успадкована від нього одержимість цими речами пішла мені тільки на шкоду. Настав час звільнитися від неї.

Я вибрався з низького кургану — і мене засліпило сонце. Прикривши очі рукою, я примружено поглянув на світ і не впізнав його. То було те саме болото, та сама стежина, все було, як і раніше, але вперше після мого приїзду тут все купалося у жовтавому сонячному світлі; небо здавалося яскраво-блакитним, і ніде не було видно звивистих пасом туману, який я вже сприймав як невід’ємний атрибут цієї частини острова. Було не лише сонячно, було ще й тепло, як у розпал літа, а не на його початку, коли ще часто дме прохолодний вітерець. «Господи, як же швидко змінюється тут погода!» — подумалося мені.

Я рішуче закрокував стежиною до міста, намагаючись ігнорувати неприємне й навіть моторошне чвакання багнюки у кросівках та шкарпетках. Дивно, але цього разу стежина здавалася зовсім не багнистою — невже вона отак швидко висохла за якихось десять хвилин? — зате була так рясно «замінована» великими купами схожих на виноградні ґрона овечих кізяків, що мені ніяк не вдавалося йти по прямій. І як я всього цього раніше не помітив? Невже впродовж ранку я перебував у стані психопатичного затьмарення? А може, я й досі там перебуваю?

Я не відривав очей від закізяченої стежини, аж поки здолав перевал та спустився до міста. І саме в цю мить збагнув причину плутанини, що виникла в моїй голові. Там, де сьогодні вранці цілі загони тракторів з возиками, завантаженими рибою та торф’яними брикетами, сновигали гравійними дорогами між гаванню та містом, тепер виднілася зовсім інакша картина: возики тягнули коні та мули. Гурчання двигунів змінилося цоканням копит.

Не чулося і невпинного дзижчання дизельних електрогенераторів. Невже за кілька годин моєї відсутності на острові скінчилося пальне? І де місцеві мешканці увесь цей час ховали оцих великих тварин?

І чому всі на мене так витріщаються? Кожен, кого я минав, вилуплявся на мене виряченими очима, кидав своє заняття та ще й шию вивертав, дивлячись мені услід. «Напевне, я не лише почуваюся схибленим, я ще й маю вигляд схибленого», — подумалося мені. Оглянувши себе з ніг до голови, я виявив, що від талії й до п’ят вкритий засохлою багнюкою, а від талії до голови всипаний тиньком. Тож я увібгав голову в плечі і якомога швидше закрокував до бару, де, принаймні, можна було занишкнути в напівтемряві так, щоби мене ніхто не бачив, і дочекатися, коли татко прийде на обід. Я вирішив сказати йому, що хочу якомога швидше повернутися додому. А якщо він завагається, то я зізнаюся йому, що у мене почалися галюцинації, і ми покинемо острів з першим поромом — це гарантовано.

У «Норі» я застав звичну компанію підпилих чоловіків, що сиділи, увіткнувшись носами у свої келихи, ті ж самі подерті столи і той самий тьмяно-брудний декор, серед якого я вже звик почуватися як вдома вдалині від домівки. Та коли я рушив до сходів, чийсь непривітний голос гаркнув.

— І куди ж це ти зібрався?

За фут від нижньої сходинки я обернувся і побачив бармена, який підозріло оглядав мене з ніг до голови. Але то був не Кев, а якийсь сердитий яйцеголовий дядько, якого я не впізнав. На ньому був фартух, він мав кущасті брови, що зрослися в одну лінію, і горизонтально настовбурчені вуса, котрі надавали його обличчю смугастого вигляду.

Я мало не сказав йому: «Я йду нагору збирати свою валізу, а якщо татко не захоче відвезти мене додому, то я вдам, що у мене стався психопатичний напад», але натомість відповів:

— Хочу піднятися у свій номер.

Моя відповідь прозвучала так, що була більше схожою на запитання, а не на констатацію факту.

— Та невже? — вигукнув бармен, зі стукотом поставивши на стійку кухоль, який він наповнював пивом, коли я увійшов. — Тут тобі що — готель?

Заскрипіли дерев’яні стільці — то завсідники обернулися, щоби поглянути на мене. Я швидко пробігся поглядом по їхніх обличчях. Жодне з них не здалося мені знайомим.

«Ну от, знову психопатична галюцинація, — подумав я. — Саме тепер, саме на цьому місці. Так ось яка вона насправді!» Та навряд чи то була галюцинація, бо нічого особливого я не відчував. Я не бачив ударів блискавки, долоні мої не спітніли. Скидалося на те, що з’їхав з глузду не я, а навколишній світ.

Я сказав бармену, що, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.

— Ми з татком знімаємо номери нагорі, — пояснив я. — Ось погляньте — це мій ключ, — додав я, видобуваючи його з кишені для підтвердження своїх слів.

— Ану дай подивитися, — сказав бармен і, перехилившись через стійку, вихопив ключ у мене з руки. Піднявши його вгору до тьмяного світла, він ретельно, наче ювелір, обдивився його. — Це не наш ключ, — прогарчав він, опускаючи його до своєї кишені. — А тепер скажи мені, що ти тут робиш, але цього разу не бреши!

Я відчув, як спалахнуло моє обличчя. Іще ніколи доросла людина, яка не була мені родичем, не називала мене брехуном.

— Я вже вам сказав. Ми зняли оті дві кімнати нагорі! Візьміть і спитайте Кева, якщо мені не вірите!

— Я не знаю ніякого Кева і не люблю, коли мені локшину на вуха вішають, — спокійно й холоднокровно відказав мені бармен. — Ніякі горішні кімнати тут не здаються, бо там мешкаю я і більше ніхто.

Я озирнувся, сподіваючись, що хтось не витримає і пирсне зо сміху, даючи зрозуміти, що все це розіграш. Але обличчя чоловіків у барі були незворушні, мов камінь.

— Він американець, — зауважив якийсь дебелий чолов’яга, погладжуючи чималеньку бороду. — Мабуть, військовик.

— Бздура, — заперечив другий. — Ти лишень поглянь на нього. Він ще курча жовтороте!

— А оця куфайчина? — не вгамовувався бородань і, простягнувши руку, помацав мою куртку з водонепроникної матерії. — Такої в крамниці днем з вогнем не знайдеш. Він точно з війська.

— Слухайте, — сказав я. — Я не військовик і, присягаюсь, не збираюся вас надурити. Я лишень хочу знайти свого татка, забрати свої речі і…

— Та який він у біса американець! — заволав якийсь товстун. І, відірвавши від стільця свою дебелу дупу, став межи мною та дверима, до яких я потроху задкував. — Акцент у нього якийсь дивний. Б’юся об заклад, що перед нами фашистський шпигун.

— Я не шпигун, — слабо і якось непереконливо заперечив я. — Я просто заблукав.

— Оце я тобі й повірив, — хижо вишкірився товстун. — Втім, ми дізнаємося правду — нашим дідівським способом. За допомогою міцної мотузки.

Сп’янілі чоловіки схвально загукали. Мені було важко розібрати, чи вони погрожували мені всерйоз, чи просто «брали на понт», але мені чомусь не хотілося залишатися тут, щоби дізнатися про їхні справжні наміри. Плутанину мого мозку пронизала чітка думка, рухома безпомилковим первісним інстинктом: «Тікай!» А потім, уже без натовпу сп’янілих мужиків, мені буде набагато легше розібратися, що тут у біса відбувається. Зрозуміла річ, моя втеча лише остаточно переконає їх у моїй винуватості, але мені начхати. Я спробував обійти товстуна.

Він хотів був схопити мене, але неповороткий та підпилий чоловік — не рівня тверезому, прудкому, та ще й до смерті переляканому хлопцю. Я вдав, що кинувся ліворуч, а потім різко пірнув у нього під рукою праворуч. Товстун заревів од люті, решта завсідників повідклеювали свої сідниці від стільців, щоби кинутися навздогін, але я прослизнув поміж їхніми незграбними руками і вискочив з бару на яскраве полуденне сонце.

Я чимдуж кинувся навтьоки вздовж вулиці, час від часу спотикаючись об шматки торфу, що валялися на гравійній дорозі, і чуючи, як позаду мене поволі стихають крики і кроки. На першому ж розі я, різко загальмувавши, звернув праворуч, щоби не бути на виду у переслідувачів. Кинувшись напереріз через якийсь двір і, наполохавши курей, які заквоктали і порозліталися навсібіч, я вискочив на відкритий простір, де стояли жінки, що чекали у черзі накачати води зі старого колодязя. Коли я пробігав повз них, вони повернули голови, проводячи мене здивованими поглядами. Я хотів був кинути їм щось ядуче, типу: «Чого баньки пороззявляли?», але раптом переді мною виросла невисока стіна, і мені довелося терміново зосередитися на її подоланні: «Обіприся об неї, закинь на неї ногу — і перестрибуй!» Перестрибнувши через стіну, я опинився на пожвавленій дорозі й мало не потрапив під фургон, що мчав з чималенькою швидкістю. Візниця гаркнув мені щось образливе про мою матір, а кінь трохи зачепив мене боком, залишивши сліди копит та колію коліс за кілька дюймів від носків моїх кросівок.

Я й гадки не мав, що відбувається. А розумів лише дві речі: цілком можливо, що в мене остаточно поїхала стріха і мені треба якомога скоріше вшитися від людей, щоби на самоті проаналізувати, чи справді вона в мене поїхала. З цією метою я забіг до провулку за двома рядами будиночків, де, здавалося, можна знайти багато схованок, і попрямував до краю міста. Потім я стишив крок і перейшов на швидку ходьбу, сподіваючись, що заляпаний багнюкою та всипаний тиньком хлопець із Америки привертатиме дещо менше уваги, якщо йтиме, а не бігтиме.

Та мої спроби поводитися нормально виявлялися марними, бо я підстрибував від кожного найменшого шуму та найслабшого поруху. Я кивнув і привітно помахав рукою жінці, що вішала білизну, але вона, як і всі решта, мовчки витріщилася на мене. Я пришвидшив кроки.