Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 14)

— Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, — пробурмотів татко. — А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?

— А чому ти мені це кажеш?

— Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.

— Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.

— Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, — сказав нарешті татко.

— Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?

— Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.

Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.

— Це ж повна бздура, татку.

— Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував мої власні гріхи. Та однаково я ніяк не міг повірити в почуте.

— Ми порвали того листа і змили в унітаз. Більше нічого такого ми не знаходили. Напевне, після того випадку твій дідо став обережнішим.

Я не знав, що сказати, мені було соромно батьку в очі глянути.

— Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. — Він простягнув руку, щоби стиснути мені плече, але різким порухом плеча я скинув її, а потім з лязганням відсунув стілець і встав.

— Я нікого й ніколи не боготворив.

— Гаразд. Я просто… Мені не хотілося приголомшувати тебе, от і все.

Я взяв куртку і накинув її на плече.

— Куди ти? Скоро вечеря.

— Ти помиляєшся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зітхнув, наче казав: «Роби, як знаєш».

— Гаразд. Сподіваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попівської нори» і попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхідно просто піти геть.

Звісно, мій татко мав рацію: я боготворив свого діда. Я мав потребу думати про нього тільки добре, і той факт, що він начебто виявився бабієм, в цю концепцію не вписувався. Коли я був малим, незвичайні історії дідуся Портмана ставали для мене свідченням того, що людина може жити фантастично красивим життям, сповненим пригод. Навіть тоді, коли я припинив вірити в ці історії, для мене в дідові так і лишалося щось фантастичне, щось чаклунське. Пережити всі ті жахи, що випали на його долю, стати свідком найгірших проявів людської натури, які вщент спотворили його життя, і вийти зі всього цього доброю і шляхетною людиною, якою я його знав, — ось це було по-справжньому фантастичним. Тому я ніяк не міг повірити, що мій дідо був брехуном і поганим батьком. Бо якщо вже дідусь Портман не шляхетний добродій, то хто ж тоді?

Двері музею були відчинені, світло увімкнене, але всередині, здавалося, нікого немає. Я зайшов усередину, сподіваючись знайти куратора, щоб дізнатися про історію острова та про його мешканців хоч щось, що кине світло на історію отого покинутого напіврозваленого будинку і можливе місцезнаходження його колишніх мешканців. Подумавши, що куратор ненадовго кудись вийшов, бо натовпи відвідувачів не ломилися у двері музею, я ввійшов до святилища, щоби згаяти час за розгляданням експонатів.

Ті містилися у великих відкритих шафах, що стояли вздовж стіни там, де колись були лави для прихожан. Здебільшого невимовно нудні — про життя в традиційному рибальському селі, про секрети тваринництва. Утім, один експонат вирізнявся з-посеред інших. Він перебував в ошатній шафці на почесному місці в передній частині кімнати, де колись стояв вівтар. Шафка була відгороджена мотузкою, через яку я переступив, не завдаючи клопоту прочитати попереджувальну табличку; шафка мала поліровані дерев’яні боки і плексигласовий верх, тому зазирнути у неї можна було лише згори.

Коли ж я зазирнув туди, то мало не скрикнув з переляку і на якусь пронизану панікою мить подумав: «Потвора!», бо несподівано і раптово зіштовхнувся лицем до лиця з почорнілим мерцем. Його усохле тіло мало моторошну схожість з істотами, які з’являлися в моїх кошмарах, схожим був і колір плоті, немов підсмаженої, як шашлик, на вогні. Та той жмур не ожив, не поранив назавжди мою свідомість, розбивши скло і вчепившись мені в шию, тож моя паніка поступово вщухла. Це ж всього-на-всього експонат, хоча й надзвичайно моторошний.

— Бачу, ви вже встигли познайомитися з нашим Старим! — почувся позаду голос. Обернувшись, я побачив хранителя музею, який широкими кроками йшов у моєму напрямку. — Ви добре впоралися з початковим шоком. Я не раз бачив, як дорослі люди падали біля тої шафки непритомні! — Хранитель вишкірився і потиснув мені руку. — Мартін Педжет. Не впевнений, що запам’ятав ваше ім’я, коли ми бачилися вчора вранці.

— Джейкоб Портман, — сказав я. — А це хто? Найзнаменитіша в Уельсі жертва вбивства?

— Ха-ха! Може й так, хоча я ніколи не думав про нього як про знамениту жертву убивства. Це найстарший мешканець нашого острова, більш відомий в археологічних колах як Кернгольмський Чоловік, хоча для нас він просто Старий. Якщо точно, то йому понад дві тисячі сімсот років, хоча на момент смерті йому було лишень сімнадцять. Тож насправді це доволі молодий Старий.

— Дві тисячі сімсот? — спитав я, зиркнувши на лице померлого хлопця, чиї риси збереглися напрочуд добре. — Але ж він має такий вигляд, наче…

— Так буває тоді, коли найкращі роки твого життя проходять у середовищі, де немає кисню й бактерій, наприклад, на дні нашого болота. Те болото — наче джерело молодості, звісно, за тієї неодмінної умови, що ви вже встигли померти.

— Так онде ви його знайшли! У болоті!

Хранитель розсміявся.

— Та ні, то не я його знайшов. Його знайшли копачі торфу, вони рили яму біля кам’яного кургану ще в сімдесятих роках. Хлопець мав такий свіжий вигляд, що ті копачі подумали — а чи не гуляє десь у Кернгольмі вбивця на свободі? Але потім приїхали поліцаї і виявили, що лук, який мав той хлопець у руці, належав до кам’яної доби, а таких петель з людського волосся, яку померлий мав на своїй шиї, вже давно не виготовляють.

Я аж здригнувся.

— Щось типу людської пожертви, еге ж?

— Саме так. Його вбили комбінованим способом: задушили, утопили, випотрошили нутрощі і завдали смертельного удару по голові. Схоже на багатократно гарантоване вбивство, чи не так?

— Гадаю, що так.

Мартін розреготався.

— Він гадає!

— Гаразд, я не сумніваюся, що це так.

— Безсумнівно, так. Але для нас, людей сучасних, найдивовижніше ось що: скоріш за все, цей хлопець пішов на смерть добровільно. І навіть з радістю. Його одноплемінники вірили, що оті болота (і наше болото зокрема) є входами до світу богів і тому є найзручнішим місцем, де можна зробити їм найцінніший подарунок — самого себе.

— Це ж божевілля!

— Може, й так. Хоча, на мою думку, нині ми вбиваємо себе всілякими способами, які людям майбутнього видадуться божевільними. Стосовно ж дверей до іншого світу, то болото — не такий вже й поганий варіант. Не суцільна вода й не суцільна земля, таке собі підвішене місце — і не тут, і не там.

Мартін схилився над шафою, вдивляючись у тіло.

— Красень, та й годі.

Я знову зиркнув на мерця, якого задушили, випатрали й утопили, однак при цьому якимось чином обезсмертили.

— Не думаю.

Мартін випростувався, трохи помовчав, а потім заговорив величаво:

— Йдіть-но всі сюди й погляньте на цього чорного, мов дьоготь, чоловіка! Ось лежить він, моторошний та чорний, з юним обличчям кольору сажі, його змарнілі руки — мов вугільні жили, ноги — мов цурпалки усохлої лози! — Він скинув догори руки і, немов манірний актор провінційного театру, ходив довкола шафи й примовляв: — Йдіть-но всі сюди й погляньте на його жорстокі рани! Криві та звивисті порізи — то лінії ножа; кістки та череп геть розтрощені камінням; мотузка й досі впивається йому в горло! Ти ранній плід, що зрізали і кинули у яму, шукач Небес, старий, залишений навік у юності своїй. Як же мені не любити тебе!

Мартін театрально вклонився, а я зааплодував.

— Клас! Ви самі це написали?

— Каюся — сам, — відповів хранитель з винуватою усмішкою. — Я бавлюся час від часу віршами, але це просто хобі. У всякому разі — дякую, що вислухали мене і оцінили.

«Що ж робить тут, на Кернгольмі, цей дивний чоловік із даром промовця, у напрасованих штанях та зі своїми недосконалими віршами? — подумалося мені. — Він більше схожий на директора банку, а не на людину, яка живе на вітряному острові з одним-єдиним телефоном та без жодної брукованої дороги».

— Знаєте, я б з радістю продемонстрував вам решту моєї колекції, — сказав він, супроводжуючи мене до дверей. — Але боюся, що вже час зачиняти музей. Але якщо ви забажаєте прийти завтра, то…