Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 16)
Я почув, як вдалині чмихнули й замовкли генератори, і всі ліхтарі в гавані та у вікнах будинків яскраво спалахнули наостанок і згасли. Я спробував уявити собі цю картину з повітря — коли увесь острів зненацька спалахує і щезає у темряві так, наче його ніколи й не було. Мов якась супернова зірка в мініатюрі.
Я йшов назад під місячним світлом, почуваючись маленьким та нещасним. Татка я застав у барі за тим самим столом; перед ним стояла тарілка з біфштексом у підливі, що вже встигла загуснути.
— Погляньте, хто прийшов, — мовив він, коли я сідав за стіл. — Я зберіг тобі твою порцію вечері.
— Я не голодний, — відказав я і розповів йому те, що дізнався про дідуся Портмана.
Здавалося, ця новина більше розсердила батька, аніж здивувала.
— Як це так — він жодного разу не торкався цієї теми, — мовив він. — Жодного разу!
Я розумів його гнів: коли дідусь щось приховує від свого онука, то одне, але коли батько приховує щось від сина — то зовсім інше. Та ще й так довго!
Я спробував скерувати розмову в позитивний бік.
— Приголомшує, еге ж? Ну — все оте, що йому довелося пережити.
Батько кивнув.
— Гадаю, тепер ми вже ніколи не дізнаємося про це в подробицях.
— Дідо Портман добре зберігав свої таємниці, еге ж?
— Жартуєш? Та то був ядерний заряд емоцій!
— Взагалі-то, це дещо пояснює. Наприклад, його постійне намагання вшитися з дому, коли ти був малим.
Татко кинув на мене колючий погляд, і я збагнув, що мені треба якомога швидше розтлумачити суть сказаного, щоби не зайти надто далеко.
— Йому двічі доводилося втрачати свою родину: один раз у Польщі, другий — отут, на цьому острові, де він втратив прийомну родину. Тому коли з’явилися ти і тітка Сюзі…
— Ти хочеш сказати, що він студив воду, обпалившись молоком?
— Я не жартую. Тобі не здається, що, зрештою, він міг і не зраджувати бабусю?
— Не знаю, Джейку. Переконаний, що все у житті не таке просте, як здається. — Він зітхнув, від чого скло всередині його склянки з пивом запітніло. — Втім, схоже, я здогадався,
— Ну, і що ж це пояснює?
— П’ятдесят років пішло у нього на те, щоби позбутися страху мати сім’ю. І ти з’явився у слушний час. Коли його страх минув.
Я не знав, що й сказати. Бо як сказати рідному батьку: «Мені дуже жаль, що тобі бракувало батьківської любові»? Я не знав, як це сказати, натомість промимрив «Добраніч» і пішов нагору спати.
Більшу частину ночі я сіпався й крутився. Думки про листи ніяк не йшли з голови: про лист, що його знайшли мій татко та тітонька Сюзі, коли були ще малими, лист від «іншої жінки» та про лист, який я виявив місяць тому, — лист від пані Сапсан. Та найбільше не давала спати думка: «А що, як то була одна й та сама жінка?»
Поштовій марці на листі від пані Сапсан було п’ятнадцять років, але, судячи з усього, ця жінка відійшла у стратосферу ще тисяча дев’ятсот сорокового. На мою думку, залишалося два пояснення: або мій дідо листувався з померлою персоною, чого не могло бути, або хтось користався її іменем, щоб приховати власне.
Коли приховують свою справжню особу в листуванні? Коли мають, що приховувати. Коли ти — не та жінка, за яку себе видаєш.
А що, як єдиним моїм відкриттям у цій подорожі стало те, що мій дідо виявився зрадливим брехуном? Про що намагався сказати він мені словами, мовленими з останнім зідханням? Про смерть своєї прийомної родини — чи хотів зізнатися в якомусь банальному адюльтері, що тягнувся не одне десятиріччя? Можливо, і про те, і про друге, а можливо, правда полягала в тім, що на той час, коли він змужнів, він стільки разів втрачав свою родину, що більше не знав, що то є таке — мати сім’ю і бути їй вірним.
Утім, це лише здогадки. Достеменно я нічого не знав, а спитати було ні в кого. Всі, хто могли дати відповідь, давно померли. Менш ніж за добу вся наша поїздка втратила будь-який сенс.
Нарешті я заснув тривожним сном. Уранці мене розбудив якийсь звук у моїй кімнаті. Я ліниво перекотився на другий бік — і від несподіванки аж підскочив. На моїй тумбочці, витріщившись на мене згори вниз, сидів великий птах. Він мав гладеньку, мов прилизану, голову з сірими перами і великі пазури, якими цокотів по дерев’яній поверхні тумбочки, тупцював то на один її бік, то на другий, немов намагався краще мене розгледіти. Я теж витріщився на птаха, гадаючи — чи це, бува, не сон?
Я гукнув татка, і від звуку мого голосу птах злетів із тумбочки. Вмить прикривши обличчя рукою, я відкотився убік, а коли обережно зиркнув крізь пальці, то виявив, що птах зник, вилетівши у розчинене вікно.
Похитуючись і потираючи заспані очі, до мене увійшов батько.
— Що тут відбувається?
Я показав йому подряпини від пташиних пазурів і подав йому пір’їну, що впала на підлогу.
— Господи, як дивно, — мовив він, вертячи її в руці. — Сапсани майже ніколи не підлітають близько до людей.
Мені здалося, що я його не розчув.
— Ти сказав «сапсани»?
Батько підняв перо.
— Різновид сокола. Сапсан. Дивовижні істоти. Найшвидші птахи на землі[4]. Вони справжні повітряні перевертні, бо здатні швидко змінювати на льоту форму свого тіла, надаючи йому стрімких обрисів.
Може, то був випадковий збіг, але цей інцидент залишив лячне відчуття, яке я не зміг подолати.
За сніданком я міркував: а чи не здався я надто легко, майже без бою? Справді, серед живих не залишилося нікого, хто міг би розповісти мені про мого діда, але є будинок, велику частину якого я ще не встиг дослідити. Якщо в ньому й крилися якісь відповіді стосовно мого діда — можливо, у вигляді листів, фотоальбому або ж щоденника, — то вони, напевне, згоріли або зотліли десятки років тому. Але я знав, що, коли поїду з острова, не переконавшись в цьому остаточно, завжди про це жалкуватиму.
Отак я, людина надміру вразлива, схильна до кошмарів, нічних страхів, мурашок по тілу, нервового дрожу, схильна бачити
Розділ п’ятий
Ранок був майже бездоганний. Вийшовши з бару, я відчув, наче увійшов в одну з отих відретушованих фотографій, які зазвичай бувають фоновими заставками в комп’ютерних моніторах: вулиці з картинно старезними сільськими хатками, що тікають вдалечінь, переходять у зелені поля, всипані гострими валунами, а над цією ідилічною картиною мчать прудконогі білі хмаринки. Та за всім цим, над будиночками, полями та вівцями, розсипаними по пасовиськах, немов шматочки білої вати, я бачив язики щільного туману, що лизькали далекий кряж, там, де один світ кінчався і починався другий — холодний, вогкий, позбавлений сонця.
Я перебрався через кряж — і потрапив під невеличкий дощ. Вірний собі, я забув взути гумові чоботи, а стежина досить швидко перетворилася на глибоку стрічку багнюки. Але вирішивши, що краще намокнути, аніж повертатися за чоботами та двічі за один ранок видиратися на пагорб, я нагнув голову від дощу, що плювався водою в обличчя, і потупцював далі. Невдовзі я пройшов повз кошару, де виднілися розмиті обриси овець, що скупчилися, аби зігрітися, а потім крізь болото — тихе й лиховісно-примарне. Мені пригадався отой двітисячісімсотрічний мешканець Кернгольмського музею, і я подумав — а скільки ж таких, як він, передчасно померлих, ховають ці болота і поля? Скільки ж таких, як він, віддали свої життя, прагнучи потрапити до раю?
На той час, коли я дістався до дитячого притулку, те, що починалося як звичайний дощ, перетворилося на справжнісіньку зливу. Тому я не мав часу вештатися у здичавілому й зарослому дворі будинку, вдивляючись у його непривітні форми, не мав часу лякатися прорізу з вибитими дверима, який немов проковтнув мене, коли я пройшов у нього, не мав часу звертати надмірну увагу на те, як злегка прогнулися під моєю вагою дошки, набухлі від дощу, в коридорі. Я викрутив сорочку, повертів головою, струшуючи з волосся воду, а коли висушив себе, як зміг — а зміг я небагато, — то взявся за пошуки. А що шукати? Коробку з листами? Ім’я мого діда, видряпане на стіні? Це видавалося вкрай нереальним.
Я блукав, риючись у купах розкиданих газет і зазираючи під столи та крісла. Мені здавалося, що я ось-ось натраплю на якусь жахливу картину: купку сплетених кістяків у обгорілій одежі, та все, що знайшов, — це кімнати, що стали частиною довкілля зсередини більше, аніж зовні, бо волога, вітер та нашарування грязюки урівняли їх. Оглянувши перший поверх, я дійшов висновку, що шукати тут більше нема чого. Тож я повернувся до сходів, знаючи, що цього разу таки доведеться ними скористатися. Тільки куди — ось питання? Нагору чи вниз? Найголовнішим аргументом проти того, щоби йти нагору, була обмежена кількість варіантів швидкої втечі (від лютих волоцюг, що оселилися тут без дозволу, вовкулаків та інших непривітних істот, яких малювала моя розбурхана фантазія); власне, варіант втечі був один — викинутися з вікна горішнього поверху. Спуск до підвалу теж пов’язаний із проблемою втечі, до якої, втім, додавався ще один несприятливий чинник — темрява, а ліхтарика з собою я, звісно, не прихопив. Тож залишався один варіант — іти нагору.