Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 13)

Я спробував переконати себе, що тут досі хтось живе, хоч яким би занедбаним цей будинок не видавався. Таке не було рідкістю в краях, звідки я прибув: похила халабуда із завжди запнутими вікнами на краю міста стає притулком старезного відлюдника, який із прадавніх часів перебивається вермішеллю швидкого приготування та обрізками з хрящів. Але про це ніхто не знає, допоки до тієї халупи не вломиться який-небудь агент із продажу нерухомості чи надміру активний працівник бюро з перепису населення — і знайде там тлінні останки бідолахи на подертому дивані. У старості людям вже несила дбати про будинок, а родина з різних причин відхрещується від них. Списує з рахунків. Сумно, але таке трапляється досить часто. З цих міркувань випливало, що, хочеться чи не хочеться, а в двері постукати доведеться.

Зібравши докупи жалюгідні залишки сміливості, я пішов убрід крізь височенні бур’яни до ґанку — чи то купи битої черепиці та струхлявілих дощок, і зазирнув у вікно з тріснутою шибкою. Все, що я спромігся узріти крізь засмальцьоване скло, — це обриси якихось меблів, тож я постукав у двері і відступив на крок, чекаючи у лячній тиші і нервово мацаючи у кишені лист від пані Сапсан. Я взяв його з собою на той випадок, якщо доведеться пояснювати, хто я є, однак минула хвилина, за нею друга, і мені з дедалі більшою впевненістю здавалося, що лист мені не знадобиться.

Зійшовши з ґанку у двір, я обійшов будинок, видивляючись — чи нема де ще одного входу, оцінюючи його розміри, але, здавалося, ця споруда була безрозмірною, бо з кожним рогом, що я оминав, вона немов приростала новими балконами, вежками та димарями. Та на зворотному шляху по той бік будинку я нарешті побачив те, що шукав: дверний проріз без дверей із бородою з лоз — зяючий і чорний. Він нагадував роззявлену пащу невідомого звіра, готового щомиті проковтнути мене. Одного лише погляду на ті двері було достатньо, щоби по спині у мене побігли великі холодні мурахи. Не тікати ж мені з переляканим вереском від моторошного будинку, заради якого я проїхав півсвіту? Я згадав всі ті жахи, які довелося пережити дідусеві Портману, і моя рішучість зміцніла. Якщо всередині ще можна когось знайти — я знайду його. Чи їх. Ступивши на облуплені східці, я переступив поріг і зайшов усередину.

Стоячи у темному, як склеп, коридорі, я заціпеніло витріщався на предмети на гачках, один в один схожі на людські шкури. Я пережив моторошну мить, коли мені здавалося, що з затінку ось-ось вистрибне схиблений канібал із ножем у руці, та нарешті второпав, що то були всього-на-всього плащі й пальта, зотлілі до ганчір’я і позеленіли від віку. Я мимоволі здригнувся й увібрав повні легені повітря. Ще й кількох футів не ступив, а вже мало у штани не наклав. «Тримай себе в руках», — сказав я сам собі і, відчуваючи, як у грудях важким молотом гупає серце, поволі рушив уперед.

Кожна наступна кімната була жахливішою за попередню. Газети скупчилися сніговими заметами. Вкриті шаром пилюки розкидані іграшки — як свідчення того, що колись тут мешкали діти. Уражені повзучою пліснявою стіни, прилеглі до вікон, почорніли і немов вкрилися шумовинням. Каміни позабивалися лозами, що спустилися з даху і хижими мацаками розповзалися долівкою. Кухня нагадувала місце якогось невдалого наукового експерименту — після понад шістдесяти років замерзання й відтавання скляні банки із законсервованою їжею вибухнули і заляпали стіни моторошними плямами, а облуплений тиньк лежав на підлозі їдальні товстим шаром, через що мені спершу здалося, наче всередині будинку випав сніг. У кінці спраглого за світлом коридору я випробував на міцність хиткі сходи, залишаючи чоботями сліди на товстому шарі пилюки. Східці стогнали, немовби прокидаючись від довгого сну. Якщо нагорі хтось і був, то вниз він не спускався дуже-дуже давно.

Нарешті я вийшов на дві кімнати, яким бракувало тієї чи іншої стіни, і у ці діри всередину увібралися могутні зарості підліску та хирлявих деревець. Зненацька охоплений поривом легенького вітерцю, я стояв і думав — що ж призвело до руйнації? І в мене виникло відчуття, що тут сталося щось жахливе. Я ніяк не міг зліпити докупи у своїй свідомості ідилічні розповіді діда та оцей кошмарний будинок, не міг поєднати думку про притулок, який він тут знайшов, з відчуттям лиха, яке пронизувало всю споруду. Мені ще багато належало оглянути і дослідити, та раптом я збагнув, що марную час: неможливо, щоби тут хтось і досі жив, навіть найзапекліший відлюдник-мізантроп. Будинок я покинув з відчуттям, що ще ніколи не був так далеко від правди про свого діда і його загадкове дитинство.

Розділ четвертий

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечіпляючись і, мов сліпий, намацуючи шлях, вибрався крізь ліс та туман до світу, де панувало сонце й світло, я з подивом виявив, що сонце вже котилося за обрій, а світло почервоніло. Якимось чином день непомітно прослизнув у небуття, мов крізь пальці пісок. У барі на мене вже чекав татко; перед нам на столі стояли кухоль чорного, як смола, пива і ноутбук. Я сів і крадькома від батька хильнув добрячий ковток його пива. Та він навіть погляду не відірвав від свого комп’ютера, щось заповзято друкуючи.

— Господи милосердний! — поперхнувся я добрячим ковтком. — Що це? Зброджена моторна олива?

— Та десь так, — з усмішкою відповів татко, забираючи в мене кухоль. — Тутешнє пиво не схоже на наше, американське. Ти й досі не знав, яке воно на смак, еге ж?

— Авжеж, навіть не здогадувався, — відповів я, хитро підморгнувши, хоча насправді так воно й було. Моєму батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компаній та пригод, як і він у моєму віці; цей міф мені було дуже легко підтримувати.

Я зазнав короткого допиту — як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати — це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім, наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.

— Ну, і як будинок?

— Руїна.

Батько поморщився.

— Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?

— Та отож. Там давно ніхто не живе.

Татко закрив свій портативний комп’ютер — явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.

— Бачу, ти дуже розчарований.

— Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.

— І що ж ти збираєшся робити тепер?

— Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.

— Безсумнівно. Слушна думка. — Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: — Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?

Я замислився.

— Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає — острів як острів.

Батько кивнув.

— Та ото ж.

— А ти як?

— Я? — знизав він плечима. — Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.

— Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?

— Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.

Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.

— І чому?

— Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?

Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.

— Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?

— Та це не я кинув! — відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. — Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома — то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.

— Це ти про Геловін, еге ж?

— Про який іще Геловін?

— Сам знаєш який. Отой, що на фото.

То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї — щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька — предметом великої ніяковості.