Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 57)

І, здавалося, все вийшло. У будівлі було троє дверей. Я зумів поставити по два порожняки біля кожних, і жоден витвір не висунув назовні носа. Порожняки стояли на чатах при дверях, а я їхніми вухами наслухав. Було чути, як усередині хтось говорить високим голосом, хоча слів я розібрати не міг. Потім засвистів птах. І в мене все похололо всередині.

Там були імбрини. Інші, не знайомі нам імбрини.

Заручниці.

Але якщо так, то чому витвори не намагалися вести переговори?

Мій початковий план полягав у тому, щоб знести одночасно всі двері та вдертися досередини. Але якщо там заручники, а надто імбрини, то діяти так необачно не можна було в жодному разі.

Я вирішив ризикнути й змусити одного порожняка зазирнути всередину. Проте всі вікна було запнуто фіранками, а це означало, що доведеться посилати його у двері.

Я вибрав найменшенького. Розгорнув його основний язик. Порожняк лизнув клямку, взявся за неї.

— Я відправляю одного всередину, — повідомив я своїм. — Лише одного, щоб роздивився, що там і як.

Дуже повільно порожняк повернув клямку. І коли я мовчки порахував до трьох, він штовхнув двері.

Нахилився вперед і притиснув чорне око до щілини.

— Я заглядаю всередину.

Порожняковим оком я бачив шматок стіни, вздовж якого тяглися клітки. Важкі чорні пташині клітки найрізноманітніших форм і розмірів.

Порожняк трохи ширше прочинив двері. Я побачив більше кліток, і пташок теж, у клітках і поза ними, прикутих ланцюжками до жердок.

І жодних витворів.

— Що ти бачиш? — нетерпеливилась Емма.

Але часу пояснювати не було, був час тільки на те, щоб діяти. Я наказав усім своїм порожнякам розчахнути всі двері одночасно, і вони вдерлися досередини.

Звідусіль пронизливо закричали перелякані птахи.

— Пташки! — вигукнув я. — У кімнаті повно імбрин!

— Що? — здивувалась Емма. — А витвори де?

— Не знаю.

Порожняки крутилися по кімнаті, нюхали повітря, обшукували кожен закапелок.

— Цього не може бути! — заявила пані Сапсан. — Усі викрадені імбрини — тут, з нами.

— А що ж це тоді за птахи? — спитав я.

Раптом рипливий папужий голос проспівав: «Біжи, кролику, біжи! Біжи, кролику, біжи!» І до мене дійшло: це не імбрини. Це папуги. І вони цокають.

— ЛЯГАЙ! — прогорлав я, і ми всі пірнули на землю позаду стіни на подвір’ї; порожняк кинувся спиною назад і потягнув мене за собою.

Я наказав порожнякам чимдуж тікати у двері, але папугобомби спрацювали до того, як вони встигли вибігти, десятеро водночас. Пролунав оглушливий громовий гуркіт і порожняки полягли під руїнами будівлі. І поки земля, цегла і шматки стін літали подвір’ям і проливалися на нас дощем, я відчув, що сигнали порожняків заглухли, усі, крім одного, пощезали з моєї свідомості.

Через стіну перелетіла хмара диму й пір’я. Вимащені землею дивні й імбрини кашляли й обдивлялися одне одного, чи нема поранень. Що ж до мене, то я був шокований чи десь близько до цього, ніяк не міг відвести погляду від засміченого клаптя землі, на якому лежав тепер, тремтячи, порожняк. Цілу годину моя свідомість розширювалася, щоб умістити їх дванадцятьох, тож після їхньої раптової смерті в ній з’явився вакуум, у якому плавав мій дезорієнтований розум. Паморочилося в голові, й не давало спокою дивне відчуття втрати. Але кризові ситуації допомагають зосередитися на головному, тому ми з єдиним уцілілим порожняком сіли рівно.

З-за стіни долинули голоси, багато голосів — усі враз вони викрикували бойовий клич, що все наростав. А під ними — тупіт чобіт. Дивні нерухомо позастигали й, спохмурнівши від страху, подивилися на мене.

— Що це таке? — спитала Емма.

— Зараз гляну, — я відповз од свого порожняка, щоб виглянути за край стіни.

Крізь куряву після вибуху на нас мчала орда витворів. Двадцятеро їх бігли з піднятими гвинтівками й пістолетами, люто виблискуючи білими очима й білими зубами. Вибух їх не зачепив, певно, сховалися в якомусь підземному укритті. Нас заманили в пастку, і папугобомби були тільки першим її складником. Позбавивши нас найгрізнішої зброї, витвори пішли у фінальну атаку.

Наші в паніці попідбігали до стіни, щоб і собі поглянути на ту орду.

— Що нам робити? — вигукнув Горацій.

— Битися! — відказала Бронвін. — Показати їм усе, на що ми здатні.

— Ні, ми повинні тікати, поки ще є змога, — заперечила пані Шилодзьобка. Хоча з її зігнутою спиною й поораним зморшками обличчям важко було взагалі уявити, як вона від чогось тікає. — Ми не можемо собі дозволити втратити ще бодай одне життя дивних!

— Вибачте, але я в Джейкоба питав, — сказав Горацій. — Зрештою, це він нас сюди завів…

Я інстинктивно позирнув на пані Сапсан, яку вважав головним авторитетом, коли йшлося про авторитети. Вона відповіла на мій погляд і кивнула.

— Так, — мовила вона. — Я думаю, вирішувати повинен пан Портман. Але швидко, бо витвори ухвалять це рішення за вас.

Я ледве не запротестував. Усі мої порожняки, крім одного, погинули… але, напевно, пані Сапсан таким чином хотіла сказати, що вірить у мене, байдуже, скільки там у мене тих порожняків. У кожнім разі, наші подальші дії були очевидними. За сотню років дивним ще не вдавалося так близько підійти до знищення витвірської загрози, і якщо ми зараз утечемо, то такий шанс може більш ніколи й не випасти знову, я це чудово розумів. На обличчях моїх друзів застиг страх, але водночас вони виражали рішучість і готовність ризикувати життям задля того, щоб нарешті стерти з лиця землі витвірську заразу.

— Ми битимемося, — сказав я. — Надто далеко ми зайшли, щоб здатися.

Якщо серед нас і були ті, хто волів би втекти, то вони мовчали. Не сперечалися навіть імбрини, котрі давали клятву захищати нас. Вони розуміли, яка доля чекає на тих із нас, кого зловлять.

— Тоді командуй, — сказала Емма.

Я вигнув шию і подивився за стіну. Витвори стрімко наближалися, до них уже було не більше сотні футів. Але я хотів, щоб вони підійшли ще ближче — на таку відстань, щоб ми могли вибити їм із рук зброю.

Прогриміли постріли. І раптом угорі пролунав пронизливий крик.

— Оливка! — закричала Емма. — Вони стріляють в Оливку!

Ми залишили бідолашну дівчинку висіти в небі, й тепер витвори палили по ній неприцільно, а вона повискувала й розмахувала кінцівками, немов медуза. Часу на те, щоб спустити її, не лишалося, але й покинути її там як мішень для стрільби ми не могли.

— Нехай у них з’являться цікавіші мішені, — сказав я своїм. — Готові?

Їхня ствердна відповідь прогриміла в унісон. Я заліз на спину порожнякові, що присів навпочіпки.

— ТО ВПЕРЕД! — заволав я.

Порожняк так рвучко скочив на ноги, що ледве не скинув мене, і помчав уперед, ніби скаковий кінь після сигналу пістолета. Ми вилетіли з-за стіни: порожняк зі мною на шиї попереду, мої друзі та наші імбрини поруч іззаду. Я видав бойовий клич, не так щоб налякати витворів, як щоб розігнати страх, що вчепився в мене пазуристими лапами; мої друзі вчинили так само. Витвори раптово зупинилися і кілька секунд наче не могли вирішити, наступати їм далі чи, стоячи на місці, нас перестріляти. Це дало нам із порожняком досить часу, щоб подолати значну частину тієї відстані, що нас од них відокремлювала.

Рішення витвори ухвалювали недовго. Вони зупинилися, навели на нас свою зброю, мов розстрільний загін, і випустили град куль. Ті свистіли навколо нас, заривалися в землю, запалювали мої больові рецептори, врізаючись у порожняка. Я подумки благав, щоб йому не зачепило життєво важливих центрів, і опустився якнайнижче, щоб заховатися за його тілом, і підштовхував його просуватися вперед швидше, спираючись на язики як на додаткові ноги.

Відстань до витворів ми з порожняком подолали всього за кілька секунд. Друзі теж не відставали. І враз ми опинилися серед них, пішли врукопашну, і перевага була на нашому боці. Я всі свої зусилля спрямував на те, щоб вибивати зброю витворам з рук, а мої друзі з користю застосовували свої особливі таланти. Емма розмахувала руками, мов смолоскипами, врізалася в шеренгу витворів. Бронвін жбурляла назбираною цеглою, а коли уламки закінчилися, молотила ворога голими руками. Самотня бджола Г’ю нещодавно знайшла собі друзів, і тепер він їх підохочував («Народ, цільте в очі!»), вони кружляли й пікірували на ворога за кожної зручної нагоди. Так само, як імбрини, які з першими пострілами перетворилися на птахів. Найзловіснішою поміж них була пані Сапсан: її велетенський дзьоб і пазурі змушували витворів рятуватися втечею. Але навіть маленька яскрава пані Вівсянка в бою була дуже помічною: вона видерла одному витвору жмут волосся й дзьобнула в голову так сильно, що він не влучив, стріляючи, — а це дало Клер змогу підстрибнути й укусити його за плече своїм широким потиличним ротом із гострими зубами. Єнох теж відіграв свою роль — витяг з-за пазухи трьох глиняних людців з виделками замість ніг і ножами замість рук та відправив чикрижити витворам гомілки. І весь цей час зі своєї висоти пташиного льоту до нас озивалася Оливка.

— Еммо, ззаду! Г’ю, він зараз стрілятиме!

Та, попри всю нашу дивняцьку винахідливість, їх було більше, а витвори билися так, наче від цього залежало їхнє життя (що насправді так і було).

Щось тверде (приклад гвинтівки) хряснуло мене по голові, і я на мить обм’як на шиї в порожняка, відчуваючи, як кружляє довкола світ. Пані Вівсянку зловили й жбурнули на землю. То був хаос, страшний кривавий хаос, і витвори в наступальному пориві відтісняли нас назад.