Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 58)

Та раптом позаду нас пролунав знайомий рев. Повернувшись до тями, я озирнувся й побачив Бентама, що галопом мчав у бій на спині у свого ведмегрима. Обидва були мокрі до нитки, бо пройшли через Панконтуркон так само, як ми з Еммою.

— Вітаю, юначе! — викрикнув Бентам, порівнявшись зі мною. — Поміч потрібна?

Та не встиг я відповісти, як у мого порожняка знову влучила куля. Вона пройшла крізь його шию і зачепила моє стегно, проклавши криваву борозну в порваних штанях.

— Так, будь ласка! — закричав я.

— Пі-Ті, ти чув, що сказав хлопець. УБИЙ!

Ведмідь пірнув у гущавину битви. Він розмахував гігантськими лапами і розкидав витворів, наче кеглі. Один підбіг і вистрілив у звіра впритул із маленького пістолета. Та це тільки роздратувало Пі-Ті, він підняв кривдника в повітря й жбурнув геть. Невдовзі потому, завдяки злагодженій роботі мого порожняка й Бентамового ведмегрима, ми змусили витворів захищатися. А коли вивели з гри стільки ворогів, що стали переважати їх числом, коли їхні лави порідішали до десятка, вони розвернулися і спробували порятуватися втечею.

— Не дайте їм утекти! — заволала Емма.

Ми помчали за витворами — хто на своїх двох, хто на крилах, хто верхи на ведмеді й порожнякові. Ми переслідували їх крізь куряву руїн будинку з папугами, по землі, понівеченій катапультованими снарядами Шаронового повстання, аж до арки воріт, вбудованих у громаддя зовнішнього муру.

Пані Сапсан з пронизливими криками налітала згори на витворів. Вона підняла одного за загривок, відірвала його від землі, але це, разом з атаками бджіл Г’ю, тільки змусило дев’ятьох позосталих драпати ще стрімкіше. Вони все більше відривалися, а мій порожняк почав спотикатися — давалися взнаки півдесятка кульових поранень, з яких сочилася чорна рідина.

Витвори летіли не розбираючи дороги, і з їхнім наближенням стали підійматися залізні ґрати.

— Зупиніть їх! — прокричав я, сподіваючись, що за брамою мене може почути Шарон разом зі своєю неконтрольованою юрбою.

І раптом до мене дійшло: ще ж є міст! Лишився ще один порожняк — той, що під мостом. Якщо я вчасно його опаную, то, може, витвори ніде від нас не дінуться.

Але ні. Вони вже вибігли у ворота і мчали до мосту, а я безнадійно відставав. На той момент, коли я проминав ворота, порожняк під мостом уже схопив і перекинув п’ятьох із них на вулицю Кіптяву, де вичікувала лише невеличка групка амброманів. Недостатньо, щоб зупинити витворів. Інші четверо стирчали біля провалля — чекали своєї черги.

Коли ми з порожняком вибігли на міст, я відчув, як активізується всередині мого розуму порожняк під мостом. Він якраз підіймав трьох із чотирьох витворів і переносив їх через яму.

— Стій, — уголос сказав я порожнячою.

Принаймні я подумав, що я так сказав, хоча цілком імовірно, що дещо загубилося в перекладі й «стій» порожнячою мовою звучало дуже подібно до «скинь». Бо замість зупинитися й перенести трьох брикливих нажаханих витворів на наш бік мосту порожняк просто їх відпустив. (От чудасія!)

Усі дивні на нашому боці прірви й амброзалежні на іншому підійшли до краю, щоб супроводити поглядами їхнє падіння. Витвори верещали й безпорадно розмахували руками, розтинаючи шари сірчаної зеленої імли, а потім — хлюп! — плюснули в киплячу ріку й зникли.

По обидва боки пролунали тріумфальні вигуки, й добре знайомий мені рипучий голос промовив:

— А так їм і тре’. Будуть знати, як жмотитися на чайові.

Це сказала одна зі сторожових голів, що досі висіла на палі.

— Хіба мама не казала вам, щоб не йшли плавати, коли наїстеся? — риторично спитала інша голова. — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН МОЖНА!

Одинокий витвір, який лишився на нашому боці мосту, кинув зброю і підняв руки, здаючись, але ті п’ятеро, що встигли перебратися, вже розчинялися в хмарі попелу, здійнятого вітром.

Ми стояли й проводжали їх поглядами. Тепер нам їх нізащо не наздогнати.

— З нашим щастям, — зітхнув Бентам. — Навіть та жалюгідна жменька витворів може ще багато років сіяти хаос і біду.

— Звісно, брате. Хоча я й не підозрювала, що тобі є якесь діло до того, що з нами всіма станеться. — Озирнувшись, ми побачили, що до нас іде пані Сапсан, уже у своїй людській подобі. Її плечі огортав скромний шалик. Наша імбрина не зводила очей з Бентама, і погляд у неї був дуже непривітний.

— Здрастуй, Альмо! Яка ж приємність тебе бачити! — із перебільшеним ентузіазмом вигукнув той. — І, авжеж, мені є якесь… — Він ніяково прокашлявся. — Сама подумай: це ж завдяки мені ти не сидиш зараз у камері. Діти, ну скажіть їм!

— Пан Бентам нам дуже допоміг, — визнав я, хоч і не дуже хотілося встрявати у сварку брата й сестри.

— У такому разі дуже вдячна, — холодно промовила пані Сапсан. — Я подбаю про те, щоб до Ради імбрин донесли звістку про ту роль, яку ти відіграв у цій сутичці. Можливо, тобі навіть пом’якшать вирок.

— Вирок? — Емма гострим поглядом зиркнула на Бентама. — Який вирок?

Він скривився.

— Вигнання. Ви ж не думаєте, що я жив би в цій дірі, якби мені були раді деінде? Мене підставили, несправедливо звинуватили в…

— …змові, — закінчила за нього пані Сапсан. — Співпраці з ворогом. Зрада за зрадою.

— Альмо, я діяв як подвійний агент, щоб вивідати в нашого брата інформацію. Я ж тобі пояснював! — скиглив Бентам, простягаючи руки, немов якийсь злидар. — Ти знаєш, що в мене є всі причини ненавидіти Джека!

Пані Сапсан зробила застережний жест обома руками, щоб він замовк. Вона вже чула цю історію і не хотіла слухати знову.

— Коли він зрадив твого діда, — сказала вона, звертаючись до мене, — чаша терпіння переповнилася.

— То було випадково, — ображено сахнувся Бентам.

— А що сталося з суулом, який ти з нього видобув? — спитала пані Сапсан.

— Його ввели піддослідним!

Але імбрина заперечно похитала головою.

— Ми перевірили твій експеримент. Їм ввели суул від свійських тварин, а це може означати лише одне. Ти залишив Ейбову душу собі.

— Твої звинувачення абсурдні! — закричав Бентам. — То про це ти сказала Раді? Це тому я тут гнию? — Я не міг розібрати, він щиро здивувався чи просто добре грає. — Я знав, що ти вважаєш загрозою для себе мій інтелект і надзвичайні лідерські здібності. Але те, що ти впадеш так низько, щоб усунути мене з дороги… ти знаєш, скільки років я вже борюся з лихом вживання амброзії? Що, на Бога, я міг зробити з суулом того бідолахи?

— Те саме, що наш братик хоче зробити з юним паном Портманом, — сказала пані Сапсан.

— Я ці твої закиди навіть заперечувати не буду, забагато честі. Бажаю тільки, щоб цей туман у тебе в голові розвіявся і ти зрозуміла правду: Альмо, я на твоєму боці. І завжди був.

— Ти завжди на тому боці, де тобі вигідно бути.

Бентам зітхнув і подивився на нас із Еммою поглядом засудженого до страти на шибениці.

— Прощавайте, дітки. Познайомитися з вами було надзвичайно приємно. Я повертаюся додому; на те, щоб урятувати всі ваші життя, пішло забагато сил як на такого старого й немічного чоловіка. Але я сподіваюся, що одного дня, коли ваша директриса схаменеться, ми зустрінемося знову.

Він торкнувся краю капелюха, і вони з ведмедем, прокладаючи собі шлях через юрбу дивних, вирушили назад у бік вежі.

— Театральна вистава, — пробурчав я, хоча мені стало навіть трохи його шкода.

— Імбрини! — гукнула пані Сапсан. — Нагляньте за ним.

— А він правда вкрав Ейбову душу? — спитала Емма.

— Без доказів ми не можемо мати певності, — відповіла пані Сапсан. — Але решта його злочинів, разом узятих, заважать на більше, ніж пожиттєве вигнання. — Коли вона провела його поглядом, з її обличчя зник кам’яний вираз і його вираз пом’якшився. — Завдяки своїм братам я вивчила один непростий урок. Ніхто не в змозі завдати тобі більшого болю, ніж люди, яких ти любиш.

Вітер змінив напрямок, і ось уже хмара попелу, що посприяла витворам під час утечі, рушила в наш бік. Вона налетіла швидше, ніж ми встигли відреагувати, повітря враз стало колючим, і згасло денне світло. Звідусіль залопотіли крила — то імбрини обернулися й полетіли у височінь, здіймаючись над бурею. Мій порожняк упав на коліна, схилив голову й затулив лице двома вільними язиками. Він звик до попільних штормів, а от наші друзі зовсім не знали, як під час них поводитися. Я чув, що вони панікують у темряві.

— Залишайтеся на місцях! — прокричав я. — Скоро минеться!

— Позатуляйте носи й роти сорочками, дихайте крізь них, — розпорядилася Емма.

Та коли буря стала потроху вщухати, на протилежному боці мосту я розчув щось таке, що волосся на потилиці піднялося дибки. Три баритони виводили пісню, рядки якої переривалися глухими ударами й стогонами.

— Так — перестуку молотків!..

Хрясь!

— Так — перегуку гвіздків!

— А-а-ай, ноги!

— Як весело збивати шибеницю!..

— Пустіть, пустіть!

— …довічну розраду всіх вішальників!

— Прошу, не треба! Я здаюся!

Попіл потроху розвіювався, і з нього виникли Шарон та троє його кремезних двоюрідних братів, кожен тягнув за собою переможеного витвора.

— Усім доброго ранку! — гукнув Шарон. — Нічого не загубили?