Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 56)

— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!

Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.

Наші язики дісталися до них першими: до витворів, які не досить швидко бігали, а ще ті хоробрі, але дурні, які лишилися, щоб прийняти бій. Ми їх молотили, били головами в стіну, а декілька нас зупинилося (тут я постарався чуттєво дистанціюватися), щоб вгризтися в них зубами, проковтнути їхню зброю, заглушити їхні крики й лишити їх загризеними, з широко розкритими ротами.

На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.

Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.

— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.

— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!

Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.

У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.

— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.

На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?

Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.

Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.

Він потрапив у засідку.

Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.

Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.

Тим часом мої порожняки гнали витворів до виходу з будівлі, а ті втікали й наосліп відстрілювались. Хапаючи їх за п’яти язиками, ми зуміли двох-трьох повалити на землю, і там, коли до них підбігли мої порожняки, вони зустріли свій швидкий, проте жахливий кінець.

Один витвір сховався за стійкою й заходився ладнати до вибуху бомбу. Та порожняк видер його звідти й, згрібши в оберемок, поволік витвора разом із бомбою в сусідню кімнату. За кілька секунд пролунав вибух. І ще один порожняк згас у моїй свідомості.

Витвори порозбігалися в різні боки, більш ніж половина з них утекли, пірнаючи у вікна й бічні двері. Ми їх потроху втрачали; перевага в бою вже була не на нашому боці. Ми повід’єднували всіх дивних, що лежали в ліжках, і рушили наздоганяти моїх порожняків, яких тепер лишалося семеро, плюс той, на якому їхав я.

Так ми опинилися біля виходу, в кімнаті зі страхітливими інструментами. І тут перед нами постав вибір. Я звернувся із запитанням до тих, хто був до мене найближче, — Емми, пані Сапсан, Єноха, Бронвін.

— Використаємо порожніх як прикриття й побіжимо до вежі? — спитав я. Кількість порожняків у підконтрольному мені арсеналі зменшилася, тож тепер я міг трохи говорити своєю звичною мовою. — Чи б’ємося далі?

На диво, вони всі погодилися.

— Нам не можна зараз зупинятися, — витираючи з рук кров, сказав Єнох.

— Якщо зупинимось, вони полюватимуть на нас усе життя, — додала Бронвін.

— Ні, ми не будемо на вас полювати, — озвався поранений витвір, що скулився на підлозі неподалік. — Ми підпишемо мирову!

— Це ми вже проходили в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, — сказала йому пані Сапсан. — Вона не варта була туалетного паперу, на якому її було написано. Діти, ми повинні битися далі. Це така нагода, якої більше може й не бути.

Емма здійняла руку, що яскраво палахкотіла вогнем.

— Давайте спалимо цей табір упень.

Я відправив порожняків із лабораторії на подвір’я, наздоганяти вцілілих витворів. Там їм знову влаштували засідку, ще один загинув, і його місце в моїй свідомості згасло. Окрім того, на якому їхав я, мої порожняки вже прийняли щонайменше по кулі на кожного, але, незважаючи на поранення, всі залишалися сильними. Порожняки, як я вже пересвідчився на власному болісному досвіді, міцні паразити. А от витвори, на противагу до них, здавалося, вже запанікували, але це не означало, що їх можна було скидати з рахунків. Ми точно не знали, куди вони порозбігалися, і це робило їх іще небезпечнішими.

Я намагався втримати своїх друзів усередині будівлі, коли відправив порожняків на розвідку, але сердиті, заведені дивні буквально рвалися в бій.

— Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях.

— Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти!

То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати.

— Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що…

За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали.

— Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни!

Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків.

Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій.

Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити.

Над табором запанувала тиша. Витворів ніде не було видно. За стіною, що давала прихисток, ми затрималися, щоб обговорити свій наступний крок.

— Що вони там роблять? — спитав я.

— Намагаються виманити нас на відкриту місцину, — пояснила Емма.

— Це не проблема. Я відправлю порожняків.

— А хіба ми без них не лишимося беззахисними?

— Здається, іншого вибору нема. Оливка полічила витворів, які туди забігли, їх було як мінімум двадцять. Я маю відправити стільки порожняків, щоб вони переважили їх чисельністю, інакше їх просто повбивають.

Я перевів дух. Обвів поглядом напружені обличчя навколо мене, що застигли в очікуванні. Одного за одним я відправив порожняків навшпиньки переходити відкрите подвір’я, сподіваючись, що легка хода дозволить їм оточити будівлю непомітно.