Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 54)

Він підкорився.

(Вони всі були чоловічої статі, як я зрозумів.)

Я наказав тим, що стояли переді мною, підстрибнути.

Вони підстрибнули.

Тепер вони розділилися на дві окремі групи — одинокий порожняк угорі й ті, що були переді мною. Я спробував контролювати кожного окремо, так, щоб один підняв руку, але решта цього не повторювали. Це трохи нагадувало спроби поворухнути одним пальцем на нозі — важко, але нічого неможливого нема. І вже зовсім скоро я збагнув, що до чого. Що менше свідомих зусиль я докладав, то легше в мене виходило. Найприродніше вдавалося керувати порожняками, коли я просто уявляв ту дію, яку вони мали виконати.

Я відправив їх у тунель, до кістяних кучугур, змусив язиками підіймати кістки й перекидати один одному: спершу одного, потім двох, потім трьох і чотирьох, нагромаджуючи дію за дією, аж поки не дійшов так до шести. І лише коли я примусив горішнього порожняка підвестися й пострибати, ті, що перекидалися кістками, стали промазувати.

Навряд чи буде занадто нескромним сказати, що я досягнув у цьому неабиякого успіху. Керувати порожняками тепер виходило природно. Я вже бачив, що трохи практики — і я стану в цьому ділі справжнім майстром. Я міг би зіграти баскетбольний матч із двома командами порожняків. Я міг змусити їх станцювати всі партії «Лебединого озера». Але часу для практики не лишалося, тож треба було задовольнитися цим. Я зібрав їх довкола себе, наказав найдужчому підняти мене язиком і посадити собі на загривок, і так моє маленьке монстряче військо жолобом полізло догори, в кімнату.

У засміченій кімнаті горіли лампочки під стелею, і в їхньому різкому світлі я побачив, що тут залишилися тільки манекени й моделі, а всіх імбрин забрали. Скляні двері, що вели в Коулову оглядову кімнату, були зачинені. Наказавши всім порожнякам (крім того, на якому їхав) триматися позаду, я підійшов до дверей сам і погукав своїх друзів. Цього разу своїм голосом, своєю мовою.

— Це я! Джейкоб!

Вони всі підбігли до дверей. Еммине обличчя з’явилося в оточенні інших.

— Джейкоб! — Товсте скло приглушувало її голос. — Ти живий! — Але поки вона мене роздивлялася, обличчя в неї поволі видовжувалося, наче вона не розуміла, що перед собою бачить. Оскільки я їхав на шиї в порожняка, то Еммі здавалося, ніби я ширяю в повітрі.

— Усе гаразд, — запевнив її я. — Я осідлав порожняка! — і я поплескав його по плечі, щоб довести, що піді мною є істота з твердої плоті. — Він у мене повністю під контролем. І ці теж.

Я вивів одинадцятьох порожняків наперед і змусив погупати ногами, щоб виявити себе. У моїх друзів аж повідвисали щелепи.

— Джейкобе, невже це справді ти? — не вірила своїм очам Оливка.

— А як це ти їх контролюєш? — спитав Єнох.

— У тебе на сорочці кров! — вигукнула Бронвін.

Вони прочинили скляні двері — зовсім трохи, тільки щоб можна було розмовляти. Я розповів, як утрапив у порожнячу яму, як мене мало не перекусили навпіл, про порошок і сон, і про те, як прокинувся, а дванадцятеро монстрів — під моєю владою. Щоб показати більше, я наказав порожнякам підняти Воррена, тобто те крісло, до якого він був прив’язаний, і поперекидати його трішки. Стілець тільки мелькав у повітрі, й так тривало, поки діти не розвеселилися, а Воррен застогнав так, наче його от-от знудить. Зрештою я наказав поставити його на підлогу.

— Якби я не бачив на власні очі, то нізащо б не повірив, — заявив Єнох. — У житті б не повірив, хай би навіть і мільйон років минув.

— Ти такий надзвичайний, — почув я тихий голосочок. І побачив Клер.

— Дай я на тебе подивлюся! — Я рушив до дверей, та коли підійшов, вона сахнулася. Так, їх вразили мої здібності, але подолати природний жах дивного перед порожняком — справа не з легких. Та й сморід навряд чи був у цьому дуже помічним.

— Ви в безпеці, — запевнив я. — Даю слово.

До дверей підійшла Оливка.

— А я не боюся.

— Я теж, — сказала Емма, — і піду перша.

Переступивши через поріг, вона вийшла в кімнату, щоб зустріти мене. Я змусив порожняка стати на коліна, нахилився вбік і незграбно пригорнув до себе Емму.

— Вибач, я не можу твердо стояти на ногах. — Я притисся щокою до її щоки й потерся об її м’яке волосся заплющеними повіками. Цього було не досить, але поки що довелося задовольнитися.

— Ти поранений. — Вона відсторонилася, щоб на мене подивитися. — У тебе скрізь порізи. Глибокі.

— Я їх не відчуваю. Весь пилком засипаний…

— То він лише позбавив тебе від болю, але не зцілив.

— Я подумаю про це пізніше. Скільки я там пробув?

— Багато годин, — прошепотіла вона. — Ми вже думали, ти загинув.

Я притулився лобом до її чола.

— Я дав слово, ти забула?

— Дай мені ще одне слово. Пообіцяй, що перестанеш до смерті мене лякати.

— Я дуже постараюся.

— Ні. Пообіцяй.

— Коли все це закінчиться, я пообіцяю тобі все, що забажаєш.

— Я запам’ятаю, — сказала вона.

У дверях виникла пані Сапсан.

— Вам двом краще вийти сюди. І прошу, цього звіра залиште зовні, якщо не важко.

— Пані Сапсан! — вигукнув я. — Ви вже на ногах!

— Так, мені вже краще. Мені пощастило, що мене пізно сюди доправили, а ще завдяки якомусь непоясненному протекціонізму з боку мого брата. Іншим імбринам поталанило менше.

— Я, сестро, не пошкодував тебе, — загримів голос із гучномовця над нашими головами. Знову Коул. — Просто найсмачнішу страву приберіг наостанок.

— Заткнися! — викрикнула Емма. — Коли ми до тебе доберемося, Джейкобів порожняк на сніданок тебе з’їсть!

Коул розсміявся.

— Я в цьому сумніваюся, — сказав він. — Ти, хлопче, могутніший, ніж я думав, але не тіш себе марними надіями. Ви оточені, виходу немає. Своїми діями ви лише відтягуєте неминуче. Але якщо здастеся зараз, я ще можу передумати й когось із вас помилувати…

Я примусив порожніх блискавичним порухом язиків видерти гучномовці зі стелі й розбити об землю. Навсібіч полетіли шматки пластмаси та дроти, і Коулів голос змовк.

— Коли ми до нього доберемося, — сказав Єнох, — я хочу спершу повисмикувати йому нігті, а тільки потім убити. Хтось щось проти цього має?

— Головне, щоб я встиг йому в ніздрі запустити бджолиний рій, — сказав Г’ю.

— Це не наш метод, — застерегла пані Сапсан. — Коли все це закінчиться, то за імбринічними законами його буде засуджено до гниття в каральному контурі до кінця його неприродного життя.

— А в чому тут прикол? — обурився Єнох.

Пані Сапсан змірила його суворим поглядом.

Я наказав порожнякові мене відпустити, а потім за Емминою допомогою пошкутильгав у двері й вийшов у оглядову кімнату. Там були всі мої друзі — всі, крім Фіони. З офісних крісел, вишикуваних уздовж стіни, на мене дивилися бліді, перелякані обличчя. Імбрини.

Та щойно я схотів до них підійти, друзі перегородили мені шлях. Вони налетіли на мене з обіймами, охопили руками моє хитке тіло й міцно стисли. Я не витримав і здався. Нічого приємнішого я не відчував за дуже довгий час. Та потім до мене підійшов Едисон, тримаючись якнайшляхетніше з двома пораненими лапами, і я розірвав обійми, щоб з ним привітатися.

— Ти вже вдруге мене рятуєш. — Я поклав руку на його пухнасту голову. — Не знаю, чи зумію я колись тобі віддячити.

— Щоб віддячити, можеш просто витягти нас із цього клятого контуру, — пробурчав він. — Як же я шкодую, що взагалі на той міст зайшов!

Усі, хто його чув, розсміялися. Можливо, річ була в його собачій натурі, але Едисон ніколи не фільтрував — завжди казав тільки те, що думає.

— Той твій фокус із вантажівкою… один з найхоробріших учинків, які я бачив, — сказав я йому.

— Мене схопили тієї ж хвилини, як я потрапив за фортечний мур. На жаль, я вас усіх підвів.

На протилежному боці дверей щось раптово й дуже гучно бахнуло, аж здригнулася вся кімната. З полиць попадали дрібні речі.

— Витвори підривають двері, — пояснила пані Сапсан. — Вони вже певний час цим займаються.

— Ми з ними розберемося, — пообіцяв я. — Але спершу я хочу дізнатися, кого ми недорахувалися. Коли ми відчинимо ці двері, все може піти шкереберть, тому якщо в цьому поселенні є дивні, яких треба врятувати, то я хочу про них знати, перш ніж іти в бій.

У кімнаті було так темно й тісно, що ми вирішили обійтися перекличкою. Я двічі називав на ім’я кожного з друзів, просто щоб пересвідчитися, що всі на місці. Потім запитав про дивних, яких викрали з крижаного будинку пані Королик разом із нами: клоуна (скинули у прірву, крізь уривчасті схлипування розказала нам Оливка, за те, що відмовився виконувати накази витворів), складаного чоловіка (у тяжкому стані покинутого в підземці), телекінетичну Меліну (нагорі, непритомну, без частки душі, яку з неї вже витягли) і блідих братів (те саме). А ще були ті дітлахи, яких врятувала пані Королик: хлопчик із простим обличчям у крислатому капелюсі і дівчина — заклиначка змій з несамовито пухнастим волоссям. Бронвін сказала, що бачила, як їх вели в іншу частину поселення, де тримали під замком решту дивних.

І насамкінець ми полічили імбрин. З нами була пані Сапсан, звісно, від якої діти не відходили ні на крок, відколи її побачили. Мені так багато треба було їй сказати. Поговорити про все, що з нами сталося, відколи ми бачили її востаннє. Про все, що відбувалося з нею. Та, хоч у нас і не було часу щось казати, між нами все-таки був певний обмін, у ті коротенькі миті, коли наші погляди побіжно зустрічалися. Вона позирала на мене й Емму з гордістю і зачудуванням. «Я вам довіряю», — немовби промовляли її очі.