Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 53)

— Іди мене візьми, іди мене візьми.

Це на секунду спантеличило монстра, але цього часу мені вистачило, щоб підібратися до нього, не наражаючись на його язики. Я вдарив його кілком — один раз, двічі — просто в груди. Відреагував він так, наче його вжалила бджола, не більше, а потім повалив мене на землю язиком.

— Стій, стій, стій, — кричав я порожнячою, відчайдушно шукаючи бодай що-небудь, чим можна було б до нього достукатися, але звір видавався непробивним, цілковито невразливим до моїх наказів. Отоді я й згадав про палець, крихітний шматочок завбільшки з крейду в кишені. Поки я його діставав, язик обкрутився довкола мене й підсмикнув у повітря. Я чув, як кричить на нього Емма, щоб поставив мене на землю. І Коул теж.

— Не здумай його їсти! — хрипко заверещав він через гучний зв’язок. — Він мій.

Поки я витягав палець Матінки Пилок із кишені, порожняк укинув мене собі в пащеку.

Від колін до грудей я опинився у пастці між його зубів. Допомагаючи собі ними, він заштовхував мене глибше в горлянку, вони вже вгризалися в мою плоть, а щелепа розкривалася ширше, щоб мене заковтнути.

Це стане моїм останнім вчинком. Останнім моментом. Я розчавив палець у руці й запхнув глибоко в те місце, де, за моїми здогадами, було порожнякове горло. Емма била його руками, палила його… і раптом, якраз за мить перед тим, як його щелепи мали зімкнутися й перерізати мене навпіл, потвора стала задихатися. Присмалена, вона п’яно позадкувала від Емми, кашляючи й відступаючи в бік заґратованої ями в підлозі, звідки раніше виповзла. Поверталася до свого лігва, де в неї буде повно часу на те, щоб мене зжерти й перетравити.

Я намагався спинити порожняка, намагався кричати (Пусти мене!), але він вгризався глибше, біль уже затьмарював собою все, і я вже не міг думати. Та ось ми опинилися біля ґрат і прослизнули донизу. Рот у порожняка був набитий мною, тому він не міг хапатися за щаблі драбини, пригвинченої до стіни, і падав, падав і душився, а я чомусь досі був живий.

Невдовзі ми вдарилися об дно. Пролунав гучний тріск, наче ламалися кістки, і в легенях раптом не стало повітря, а весь седативний пилок, який я увіпхав до стравоходу порожняка, вилетів назовні й повис навколо нас. Його сніжинки поволі опускалися, і я відчував його дію — він полегшував мій біль і притуплював мозок, і з порожняком, напевно, була та сама історія, бо він більше не кусав мене, щелепи поволі розслаблялися.

Ми лежали купою, приголомшені, під дією заспокійливого, і швидко поринали в сон, але я встиг побачити, як перед очима, крізь усі ці білі димні часточки, вимальовується вологий темний тунель, завалений кучугурами кісток. Останнім, що я побачив перед тим, як пилок поглинув мою свідомість, був гурт порожняків, згорблених і зацікавлених. Човгаючи ногами, вони підходили до нас.

Розділ восьмий

Я прокинувся. А за обставин, що склалися, це вже само із себе не абищо.

Я лежав у порожнячій норі, й навколо мене громадилися тіла безлічі потвор. Вони могли бути мертвими, але більше скидалося на те, що вони повдихали рештки мізинця Матінки Пилок, і результатом стало перемішане спагеті зі смердючої, хроплячої, непритомної порожнякової плоті.

Я подумки подякував Матінці Пилок, а потім з дедалі більшим неспокоєм став думати, скільки часу я вже тут, унизу, провів. Годину? День? Що сталося з усіма, хто був нагорі?

Час був іти. Деякі порожняки вже ворушились, як і я, хоч були ще трохи окосілі. З величезним зусиллям я встав. Очевидно, мої рани були не такими вже й важкими, а кістки не такими вже й поламаними. Від запаморочення я похитнувся, потім таки відновив рівновагу й узявся прокладати собі шлях крізь місиво тіл порожняків.

І, пробираючись, ненароком копнув одного з них у бік. Тварюка, невдоволено буркнувши, розплющила очі. Я застиг, бо подумав: якщо я побіжу, вона кинеться за мною. Схоже було на те, що вона мене помітила, але не сприйняла ні як загрозу, ні як потенційний харч, — а потім знову заплющила очі.

Я рушив далі, обережно переставляючи ноги, аж поки не проминув килим із порожняків і дістався стіни. Тут тунель закінчувався. Вихід був наді мною: похилий жолоб, що тягнувся футів зі сто і вів нагору, до відчинених ґрат і тієї захаращеної кімнати. По всій довжині жолоба були ручки, але відстань між ними призначалася для акробатичних трюків язикатих порожняків, а не для ніг і рук людини. Я стояв і вдивлявся в коло тьмяного світла далеко вгорі, сподіваючись, що там з’явиться чиєсь дружнє обличчя, але крикнути й покликати на допомогу не наважувався.

У відчаї я підскочив, шкрябнув нігтями тверду стіну, тягнучись до першого держака. І якось мені вдалося за нього вхопитися. Я підтягнувся. Раптово виявилося, що я вже на висоті десяти футів над землею. (Як у мене так вийшло?) Я знову підстрибнув і вчепився в наступний держак… і в наступний. Я вибирався нагору жолобом, ноги самі несли мене все вище, а руки могли дотягтися далі, ніж це було можливо — божевілля якесь, — і ось я вже нагорі, вистромив голову в дірку й виліз у кімнату.

Я навіть не захекався.

Я роззирнувся, побачив Еммин вогник і побіг на нього по засміченій підлозі. Спробував погукати, але чомусь не міг видобути з себе ні звуку. Але байдуже — вона була там, на іншому боці відчинених скляних дверей, у кабінеті. А Воррен був на цьому боці, прив’язаний до крісла, в якому сиділа пані Дзюб, і коли я наблизився, він перелякано застогнав та перекинувся в кріслі. Вони всі підбігли до дверей і підозріливо стали вдивлятися в темряву — Емма, і пані Сапсан, і Горацій, і решта імбрин і друзів. Усі разом, живі, прекрасні. Вони звільнилися зі своїх камер, та натомість опинилися тут, за бункерними дверима Коула, що здатні були витримати вибух бомби, у безпеці від витворів (поки що), але ув’язнені в пастці.

На їхніх обличчях застиг вираз переляку, і що ближче я підходив до скляних дверей, то більший жах на них відбивався. Це я, намагався сказати я, але слова застрягали в горлі. А мої друзі сахнулися.

Це я, Джейкоб!

Та замість рідної мови назовні вирвалося хрипке гарчання, і в повітрі переді мною замайоріли три довгі товсті язики. А потім я почув, як один з моїх друзів (Єнох, то був Єнох) сказав уголос жахливі слова, які й мені самому щойно спали на думку:

— Це порожняк!

— Неправда, — хотів сказати я, — не порожняк я, — хоча все про це свідчило. Чомусь я перетворився на одного з них, мене вкусили й обернули, як на вампіра, чи вбили, пожерли, перетравили, реінкарнували… о господи, господи, господи, не може бути…

Коли вже мова мене підвела, я спробував простягнути руки, показати знак, який можна було прийняти за людський, але вперед знову потяглися язики.

— Пробачте, пробачте, я не знаю, як цю штуку водять.

Емма наосліп махнула на мене рукою — і влучила. Мене шмагнув раптовий пронизливий біль.

І тут я прокинувся.

Знову.

Чи, скоріше, від раптового больового поштовху повернувся у своє тіло — зранене людське тіло, що досі лежало в пітьмі, між ослаблих щелеп сплячого порожняка. Та водночас я залишався тим порожнім, що нагорі сховав пораненого язика в рот і пошкандибав геть од дверей. Чомусь я був присутній і в своїй свідомості, і в порожняковій та, як виявилося, міг контролювати обох — повертав і свою, і його голову, міг підняти свою руку і порожнякову — і все це я робив без жодного слова, просто силою думки.

Не розуміючи цього, без жодних свідомих зусиль, я опанував порожняка настільки (дивився його очима, відчував його шкірою), що на якийсь час мені стало видаватися, ніби я сам — порожняк. Але різниця стала помітною тепер. Я був усього-на-всього недосконалим, вразливим хлопчиком з переламаними кістками, що лежав у глибокій ямі, оточений сп’янілими від порошку монстрами. Вони прокидалися, всі, крім того, який приніс мене сюди в пащі (йому в організм потрапило стільки пилку, що він, певно, спатиме роками), і потроху сідали рівно, струшуючи з кінцівок занімілість.

Але скидалося на те, що вбивати мене їм не цікаво. Тихі й уважні, вони мене натомість роздивлялися. Посідавши півколом, наче слухняні дітки, коли їм розказують казку. Чекаючи наказів.

Я викотився з порожнячої пащі на підлогу. Сісти рівно я міг, але не встати, бо стояти було б надто боляче. Зате встати могли вони.

Встати.

Уголос я цього не промовив, насправді навіть не подумав про це. Те відчуття нагадувало дію, та тільки виконував її не я, а вони. Одинадцятеро порожніх з досконалою синхронністю звелися переді мною на ноги. Це, звісно, було дивовижно, та все ж я відчував, як тілом розливається глибинний спокій. Я навіть не підозрював за собою здатність аж так розслабитися. Ми всі разом виконали щось подібне до вимикання мозку, а потім увімкнули себе всі одночасно — відбулося колективне перезавантаження, і після цього запанувала така гармонія, що я зміг скористатися підсвідомим джерелом своєї сили і з’єднатися зі свідомостями порожняків якраз тоді, коли захисні механізми їхньої психіки не діяли.

Тож тепер вони були моїми. Маріонетками, яких я міг контролювати, смикаючи за невидимі мотузочки. Але що я міг собі дозволити? До якої межі? Скількох я міг контролювати одночасно й зокрема?

Щоб це з’ясувати, я почав гру.

Порожняка, що був у кімнаті нагорі, я змусив лягти.