Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 45)

— Підійди, — наказав я йому, і порожняк, що доти сором’язливо м’явся в кутку, обійшов Бентама і став перед будкою.

— Усередину.

Я відчував його вагання. Він уже повністю зцілився, до нього повернулася сила, і якби моя влада над ним бодай на секунду похитнулася, то я знав, на що він здатен. Але я був сильнішим, і змагатися, чия воля переважить, сенсу не було. Мабуть, він вагався, відчуваючи мою нехіть.

— Мені шкода, — сказав я йому.

Порожняк не ворухнувся; що робити з наказом «шкода», він не знав. Мені просто потрібно було це сказати.

— Усередину, — повторив я, і цього разу порожняк послухався — зайшов у камеру. Торкатися його більше ніхто не хотів, тож надалі Бентам казав мені, що робити. Виконуючи його вказівки, я підштовхнув істоту до дальньої стіни й хрест-навхрест закріпив на ній пряжками шкіряні паси: на руках і грудях. Було очевидно, що призначено ці ремені для людини, а це породжувало запитання, на які я ще не був готовий відповідати. Тієї миті мало значення тільки одне — щоб усе йшло далі за планом.

Я вийшов з будки, відчуваючи, як від тих кількох секунд, які я провів усередині, горло стискає паніка.

— А зараз зачини двері, — сказав Бентам.

Коли я завагався, помічник виступив наперед, щоб зробити це замість мене, але я перегородив йому шлях.

— Це мій порожняк, — сказав я. — Я сам.

Я вперся ногами, взявся за ручку, а потім, хоч як намагався цього не робити, подивився порожняку в обличчя. У чорних очах, непропорційно великих порівняно з тілом, крихітним і зіщуленим, як жменька інжиру, стояв страх. Створіння було й завжди буде огидним, але тієї миті в нього був такий жалюгідний вигляд, що я відчув незбагненний жах, неначе збирався приспати пса, який не розумів, за що його карають.

Усі порожняки повинні померти, вперто сказав я собі. Знаючи, що це правильно. Однак легше від цього не ставало.

Я наліг на двері, й вони зі скреготом зачинилися. Бентамів помічник почепив на ручки велетенський навісний замок, повернувся до панелі керування і став крутити на ній різні ручки.

— Ти правильно вчинив, — прошепотіла Емма мені на вухо.

Триби почали обертатися, поршні — качати, а сама машина загула в ритмі, що струсонув усю кімнату. Сплеснувши в долоні, Бентам розплився в усмішці — до вух, як школяр. І тут із кабіни почувся розривний крик. Такого я ще в житті не чув.

— Ви ж сказали, йому не буде боляче! — визвірився я на Бентама.

Той повернувся до помічника.

— Газ! Ти забув про анестезію!

Асистент поспіхом потягнув на себе ще один важіль. Гучно засичало стиснуте повітря. Зі шпарини в дверях камери просочився вус білого диму. Мало-помалу порожнякові крики стихли.

— Ну от, — мовив Бентам. — Тепер він нічого не відчуває.

На якусь мить мені захотілося, щоб у кабіні замість мого порожняка сидів Бентам.

Поступово оживали й інші частини машини. У трубах понад нашими головами забулькотіла рідина. Кілька маленьких клапанів під самою стелею задзеленчали, ніби дзвоники. З нутра машини почала крапати чорна рідина. Не мастило, а щось іще темніше й з різкішим запахом — та рідина, яку порожняк виділяв майже постійно, яка сочилася з його очей і скрапувала з зубів. Його кров.

Я побачив достатньо. І, змагаючись із нудотою, рушив до дверей. За мною слідом вийшла Емма.

— Що з тобою?

Я не сподівався, що вона зрозуміє мою реакцію. Бо я й сам до кінця її не розумів.

— Усе буде нормально, — сказав я. — Це правильний вчинок.

— Єдино можливий, — запевнила вона. — Ми вже так близько.

З машинної зали, накульгуючи, вийшов Бентам.

— Пі-Ті, нагору! — скомандував він і заліз ведмедю на лапи, які той йому дбайливо підставив.

— Тепер працює? — спитала Емма.

— Зараз дізнаємося, — відповів їй Бентам.

Мій порожняк був замкнений у залізній кабіні на прив’язі й під наркозом, тож і особливої небезпеки в тому, щоб його залишити, не було. Але я все одно ненадовго затримався коло дверей.

— Спи, — наказав я. — Спи й не прокидайся, поки все це не скінчиться.

Слідом за Бентамом, його ведмедем та Еммою я вийшов з машинного відділення й піднявся якимись сходами. Ми потрапили в довгий коридор з килимовим покриттям на долівці, уздовж якого тяглися низкою кімнати з екзотичними назвами. Стіни аж бриніли енергією; будинок, здавалося, став живим.

Пі-Ті поставив Бентама на підлогу.

— Момент істини! — проголосив той, бадьоро покрокував до найближчих дверей і рвучко їх розчахнув.

У коридор вирвався вологий бриз.

Я підійшов поближче, щоб зазирнути досередини. І від побаченого поза шкірою пробіг мороз. Як і Сибірська кімната, то був портал в інший час і місце. На всіх предметах невибагливого умеблювання кімнати — на ліжку, гардеробі, нічному столику, — лежав щільний шар піску. Дальньої стіни не було взагалі. Замість неї у далечінь простягався вигин пляжу, прикрашеного по краю пальмами.

— Ось вам Раротонґа зразка тисяча сімсот п’ятдесят другого року! — гордо оголосив Бентам. — Здоров, Семмі! Давно не бачились!

Неподалік від дверей сидів навпочіпки й чистив рибу невисокий на зріст чоловік. Наша поява його трохи здивувала, проте вже за мить він помахав нам рибою.

— Давненько! — погодився він.

— То все добре? — спитала в Бентама Емма. — Це те, чого ви прагнули?

— Чого я прагнув, про що мріяв… — Зі сміхом Бентам поквапився розчинити наступні двері. А за ними виявилася поросла деревами прірва каньйону, над яким висів вузенький місток. — Британська Колумбія, тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий! — торжествував він.

Навшпиньках, описуючи піруети, Бентам підбіг до третіх дверей — ми вже насилу за ним встигали, — і в кімнаті я побачив громаддя кам’яних колон, вкриті пилюкою руїни стародавнього міста.

— Пальміра! — закричав він і від емоцій, що затоплювали його, плеснув долонею по стіні. — Ура! Клята машинерія працює!

Бентам уже не стримував почуттів.

— Мій коханий Панконтуркон! — викрикнув він, широко розкинувши руки. — Як же я за тобою скучив!

— Мої вітання, — озвався Шарон. — Я радий, що мені довелося стати свідком цієї події.

Заразлива Бентамова радість швидко передалася й нам. То була приголомшлива річ, та його машина: цілий усесвіт, що вмістився в межах одного коридору. Я вдивлявся в його глибини й уже бачив, як звідти прозирають інші світи — за одними дверима стогнав вітрюган, у шпарину під іншими надмухало трохи піску. У будь-який інший час, за будь-яких інших обставин, я б побіг і повідчиняв їх геть усі. Але тієї миті мене цікавили тільки одні двері.

— Які з них ведуть до фортеці витворів? — спитав я.

— Так, так, до справи, — беручи себе в шори, кивнув Бентам. — Прошу вибачення, якщо я трохи захопився. Але я в цю машину все своє життя вклав, тож так приємно бачити, що вона знову працює.

Враз усі сили наче полишили його, і він привалився до стіни.

— Провести вас у фортецю — доволі простий замір. Поза цими дверима щонайменше дюжина пунктів перетину. Питання лише в тому, що ви робитимете, коли там опинитеся?

— Усе залежить від обставин, — відповіла Емма. — А що ми побачимо, коли там опинимося?

— Минуло вже чимало часу, відколи я там був востаннє, — сказав Бентам, — тож мої знання застаріли. Панконтуркон мого брата не схожий на мій — він збудований вертикально, у високій вежі. В’язнів утримують десь у іншому місці. Вони повинні сидіти в окремих камерах під надійною охороною.

— От ця охорона й буде для нас найбільшою проблемою, — визнав я.

— З вартовими спробую допомогти я, — сказав Шарон.

— Ти підеш з нами? — здивувалась Емма.

— У жодному разі! — обурився Шарон. — Але свою частку роботи можу виконати. З мінімальним ризиком для себе, звісно. Я влаштую безладдя під стінами фортеці, і це відверне увагу вартових. А ви тим часом зможете пробратися непоміченими.

— І яким же буде це безладдя? — поцікавився я.

— Із тих, які найменше люблять витвори. Громадське заворушення. Я примушу тих ледарів з Кіптявої вулиці катапультувати в стіни фортеці всякий огидний підпалений непотріб, поки вся сторожа не побіжить від них відбиватися.

— А навіщо їм тобі помагати? — уточнила Емма.

— Бо там, звідки я це взяв, є ще багато, — він сягнув у свою мантію і витяг звідти пляшечку амбро, яку раніше забрав у Емми. — Якщо їм пообіцяти побільше, вони підуть на все.

— Сер, негайно це приберіть! — гаркнув Бентам. — Ви ж знаєте, що в моєму будинку ця гидота заборонена.

Попросивши вибачення, Шарон сховав флакончик у складках мантії.