Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 44)

— Він заслаб, і його талант розпорошився, — відповів Бентам. — Перед процедурою він дуже нагадував молодого Джейкоба. У нашій війні з порожняками його здатність їх бачити відігравала вирішальну роль. Але після процедури він виявив, що більше не може їх контролювати, і його другий зір став нечітким, розмитим. Мені сказали, що невдовзі він взагалі покинув царство дивних. Боявся, що замість допомагати своїм ближнім дивним він становитиме для них загрозу. Відчував, що більше не зможе їх захищати.

Я подивився на Емму. Але вона втупилася в підлогу, і на її обличчі годі було щось прочитати.

— Про невдалий експеримент не варто шкодувати, — сказав Бентам. — Зрештою, тільки так і досягають прогресу в науці. Але про те, що сталося з твоїм дідом, я, мабуть, шкодуватиму довіку.

— Ось чому він поїхав, — дивлячись у стелю, промовила Емма. — Ось чому подався в Америку. — Вона повернулася до мене. Погляд у неї був не сердитий, але в ньому світився промінець полегкості. — Йому було соромно. Одного разу він так і написав у листі, а я так і не зрозуміла чому. А він просто відчував сором. І думав, що перестав бути дивним.

— У нього забрали його дивацтво, — сказав я. Ось вона, відповідь на інше запитання: як порожняку вдалося перемогти мого діда на задньому дворі його власного будинку. Старечої слабкості він ще не відчував, та й на здоров’я не скаржився. Але здібності, що допомагали йому захищатися від порожняків, було втрачено, причому давно.

— Це не те, про що тобі варто жалкувати. — у дверях виріс Шарон; руки він тримав схрещеними на грудях. — Одній людині тієї війни було не виграти. Справжня ганьба — це те, що витвори зробили з вашою технологією. Ви створили попередника амброзії.

— Я намагався повернути борг, — відказав на це Бентам. — Хіба я не допоміг тобі? А вам? — він глянув на Шарона й перевів погляд на Матінку Пилок. Здавалося, що вона, як і Шарон, була амброзійною наркоманкою. — Багато років я хотів попросити вибачення, — звернувся він до мене. — Хотів спокутувати провину перед твоїм дідом. Ось чому я весь цей час його шукав. Сподівався, він повернеться, щоб побачитися зі мною, і я знайду спосіб відновити його талант.

Емма гірко розсміялася.

— Після всього, що ви з ним зробили, ви сподівалися, що він повернеться?

— Я думав, що ймовірність дуже низька, але надіявся. Та, на щастя, спокута буває різною. У цьому випадку вона прийшла в подобі онука.

— Я прийшов не для того, щоб відпускати вам гріхи, — сказав я.

— Нехай навіть так. Я твій слуга. Якщо я можу щось зробити, тільки скажи.

— Просто допоможіть нам витягти наших друзів. І вашу сестру.

— З радістю. — Здавалося, йому полегшало від того, що я не попросив чогось іще чи не встав і не накричав на нього. А я міг би — голова йшла обертом, і я ще не визначився з тим, як мені реагувати. — А що ж до того, як нам чинити далі…

— А можна нам поговорити? — спитала Емма. — З Джейкобом, наодинці.

Ми вийшли в коридор, щоб побалакати — порожняк зник з поля зору, але все ж був недалеко.

— Давай складемо перелік усіх жахливих вчинків, до яких доклав руку цей чоловік, — запропонувала Емма.

— Давай. По-перше, він створив порожняків. Ненароком, звісно.

— Але створив. І амброзію теж створив, і в Ейба силу забрав майже всю.

«Ненароком», хотів було повторити я. Але проблема була не в Бентамових намірах. Я розумів, до чого вона хилить. Після всіх цих відкриттів я вже не знав, чи можемо ми впевнено довірити свої долі й долі наших друзів цій людині… чи покластися на його плани. Нехай наміри в нього були добрі, але хвіст нещасть за ним тягнувся чималий.

— Йому можна вірити? — спитала Емма.

— А в нас є вибір?

— Я не про це питала.

На мить я замислився.

— Думаю, можна, — відповів трохи згодом. — Але сподіватимемося, що в нього вже настала хороша смуга.

— ІДІТЬ СЮДИ, ШВИДКО! ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ!

З кухні долинуло відлуння криків. Ми з Еммою метнулися в двері й побачили, що всі втислися в куток, налякані слабким спросоння порожняком, який силкувався сісти, але спромігся лише перегнутися через край раковини. Лише мені було видно його роззявлену пащу. Язики мляво розтяглись по підлозі.

— Закрий рота, — наказав я порожнячою. З таким звуком, наче всьорбує спагетті, звір втягнув їх до рота. — Сядь рівно.

На це порожняк ще був не здатен, тож я взяв його за плечі й допоміг зайняти положення сидячи. А втім, оклигував він навдивовижу швидко, і вже через кілька хвилин оволодів своєю моторикою настільки, щоб з моєю допомогою вилізти з мийки й стати на ноги. Він уже не кульгав. Від різаної рани на шиї залишилася тільки ледь помітна біла лінія, схожа на ті, що швидко розсмоктувалися й на моєму обличчі. Коли я про це розповідав, Бентам не зміг приховати свого роздратування через те, що Матінка Пилок так ретельно підійшла до справи зцілення порожняка.

— Чим я можу зарадити, коли мій пилок такий сильний? — спитала вона через Рейналдо.

Змучені, вони пішли шукати ліжка. Ми з Еммою теж потомилися — вже наближався світанок, а ми ще не спали, але в нас відкрилося друге дихання, бо такий стрімкий прогрес подарував надію.

Бентам розвернувся до нас; його очі палали.

— Момент істини, друзі. Перевіримо, чи моя старенька знову запрацює?

Він мав на увазі свою машину, і запитувати було зайвим.

— Не будемо гаяти ні секунди, — вирішила Емма.

Бентам підкликав свого ведмедя, я підбадьорив свого порожняка. Пі-Ті проліз у двері, підхопив господаря, і разом вони повели нас углиб будинку. Якби хтось тієї миті на нас дивився, то міг би тільки зачудуватися з такого видовища: елегантний джентльмен, якого ніс ведмідь, Шарон у своїй неозорій чорній мантії, Емма, що позіхала в кулачок, з якого курився дим, і старий добрий я бурмотів до помальованого білою фарбою порожняка, який навіть у доброму здоров’ї човгав ногами під час ходи, так, наче кістки в нього не вміщувалися в тіло.

Ми йшли крізь коридори й донизу сходами, в самісіньке нутро будинку, в кімнати, де громадилася гримка машинерія, і розміри приміщень неухильно зменшувалися, аж поки не прийшли до дверей, у які не пролізе ведмідь. Ми зупинилися. Пі-Ті поставив господаря на підлогу.

— Ось воно, — мов гордий батько, просяяв Бентам. — Серце мого Панконтуркону.

Він прочинив двері. Пі-Ті залишився чекати зовні, а ми всі пішли слідом за господарем.

Майже всю маленьку кімнату займала грізна на вигляд машина з заліза й сталі. Від стіни до стіни тяглися її дивовижні нутрощі — численні маховики, поршні, клапани, що блищали від мастила. Складалося враження, що цей механізм може оглушити пекельним шумом, але він стояв холодний і мовчазний. Між двох велетенських трибів затягував щось гайковим ключем чоловік у перемащеному одязі.

— Це мій помічник, Кім, — представив його Бентам.

І я впізнав: то був чоловік, який біг за нами в Сибірській кімнаті.

— А я — Джейкоб. Ми вас учора налякали в снігах.

— А що ви там робили? — поцікавилась Емма.

— Замерзав до напівсмерті, — бурчливо відповів Кім і взявся затягувати далі.

— Кім допомагає мені шукати шлях до братового Панконтуркону, — пояснив Бентам. — Якщо в Сибірській кімнаті такий прохід існує, то найімовірніше, що він на дні глибокої розколини. Я певен, що Кім буде вдячний, якщо ваш порожняк допоможе оживити інші наші кімнати, де вже напевно виявляться двері до більш доступних місцин.

Кім щось буркнув і скептично окинув нас із ніг до голови поглядом. Мені стало цікаво, скільки років він воював з обмороженнями й прочісував розщелини.

Бентам одразу перейшов до справи. Уривчасто видав накази своєму помічникові, той повернув кілька циферблатів і потягнув за довгий важіль. Шиплячи й плюючись, триби машини трохи провернулися.

— Підведіть істоту, — тихо скомандував Бентам.

Порожняк чекав за дверима, тож я його покликав. Човгаючи, він зайшов у двері й низько утробно загарчав, неначе зрозумів, що зараз з ним робитимуть щось неприємне.

Помічник упустив на долівку ключ, але швидко його підхопив.

— Ось акумуляторна, — показав Бентам на велику коробку в кутку. — Ти повинен загнати істоту туди, й там вона сидітиме.

Акумуляторна нагадувала телефонну будку без вікон, тільки чавунну. З її даху стирчали різні трубки, з’єднані з трубами, що тяглися вздовж стелі.

Узявшись за ручку важких дверей, Бентам зі скрипом їх відчинив. Я зазирнув досередини. У гладеньких металевих стінах, ніби в духовці, були маленькі отвори. А на задній стіні висіли товсті шкіряні паси.

— А йому не буде боляче? — спитав я.

Це запитання мене самого здивувало, а вже Бентама й поготів.

— Хіба це важливо? — сказав він.

— Я б не хотів, щоб йому було боляче. Якщо в нас є вибір.

— Вибору нема, — відповів Бентам, — але болю воно не відчує. Камера наповниться наркотичним газом, і тільки потім усе станеться.

— А що буде далі? — не вгавав я.

Усміхнувшись, він погладив мою руку.

— Далі — справа техніки. Досить буде сказати, що твоя істота покине камеру неушкодженою, більш-менш у такому стані, в якому туди й зайшла.

Я не надто йому повірив. І чому це для мене важливо, теж до кінця не розумів. Порожняки змусили нас пережити пекло, і будь-які почуття для них, здавалося, були такі чужі, що я мав би радіти нагоді завдати одному з них болю. Але радості я не відчував. Убивати порожняка мені хотілося не більше, ніж яку-небудь дивну тварину. Поки я водив істоту на прив’язі за носа, то зблизився з нею настільки, що розумів — у неї всередині є щось більше, ніж порожнеча. Там жевріла крихітна іскорка; на дні глибокого колодязя лежав маленький камінець душі. Порожняк насправді був не порожній.