Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 46)

Бентам подивився на циферблат свого кишенькового годинника.

— Ще тільки пів на п’яту ранку. Шароне, я так думаю, що твої порушники громадського спокою бачать десятий сон. Зможеш їх до шостої розбурхати й підготувати?

— Авжеж, — кивнув Шарон.

— Тоді подбай про це.

— Радий прислужитися. — Шелестко змахнувши полами мантії, Шарон розвернувся і почимчикував далі по коридору.

— Отже, у вас півтори години на підготовку, — сказав нам Бентам. Хоча в чому полягатиме ця підготовка, мені було не зовсім ясно. — Усе, що я маю, у вашому розпорядженні.

— Думай, — сказала Емма. — Що може знадобитися під час набігу?

— У вас є зброя? — спитав я.

На це Бентам похитав головою.

— Мій Пі-Ті — ото й увесь захист, який мені потрібен.

— Вибухівка? — ризикнула Емма.

— На жаль, ні.

— І армагеддонських курей, я думаю, теж, — напівжартома-напівсерйозно сказав я.

— Тільки опудала, в експозиції.

Я уявив собі, як жбурляю опудало курки у витвора, що цілиться в мене з пістолета, і не знав, сміятися мені чи плакати.

— Я, може, не до кінця розумію, — сказав Бентам, — але навіщо вам зброя і вибухівка, якщо ти можеш контролювати порожняків? Усередині фортеці їх повно. Приборкай їх, і вважай, битву виграно.

— Це не так просто, — втомившись пояснювати, відповів я. — Щоб загнуздати бодай одного, потрібно багато часу…

«Мій дід міг би з цим упоратись, — хотів сказати я. — До того, як ти його зламав».

— Що ж, діло ваше. — Бентам вочевидь відчув, що наступив мені на мозоль. — На першому місці для вас мають бути імбрини, а як ви їх звільните — це вже другорядне. Спочатку поверніть їх, і щоб їх було якомога більше, починаючи з моєї сестри. Вони — найголовніше, найбільший приз, і їм загрожує найбільша небезпека.

— З цим я згодна, — сказала Емма. — Спочатку імбрини, а потім наші друзі.

— А далі що? — спитав я. — Щойно вони помітять, що ми викрадаємо своїх дивних, то кинуться нас переслідувати. Куди ми звідси подамося? — То було наче пограбування банку: забрати гроші — лише половина справи. Далі треба було ще з цими грішми втекти.

— Ідіть, куди забажаєте, — Бентам змахнув широким жестом на всю довжину коридору. — Вибирайте будь-які двері, будь-який контур. Лише в цьому коридорі у вас вісімдесят сім потенційних шляхів до відступу.

— Він має рацію, — кивнула Емма. — Хіба вони зможуть нас відшукати?

— Я думаю, вони примудряться, — заперечив я, — а це тільки ненадовго затримає, от і все.

Бентам застережно підняв указівний палець.

— Саме тому я влаштував для них пастку. Все виглядатиме так, наче ми сховалися в Сибірській кімнаті. У Пі-Ті там велика родина, тож одразу за дверима на них чекатиме ватага голодних ведмегримів.

— А якщо ведмеді не зможуть їх уколошкати? — висловила припущення Емма.

— Тоді, напевно, доведеться це зробити нам, — відказав Бентам.

— І Боб — ваш дядько, — сказала Емма. Нікому, крім британців, цей вислів був би не зрозумілий, якби не саркастичний тон, яким його було промовлено. Переклад: ваша недбалість здається мені божевіллям. Бентам говорив так, ніби вся ця розвага була не складнішою за похід у бакалійну крамницю: влетіли, всіх порятували, сховалися, прикінчили поганців, і Боб — твій дядько. Тобто, авжеж, божевілля.

— Ви розумієте, що нас лише двоє? — спитав я. — Двоє дітей.

— Саме так, — енергійно закивав Бентам. — Це якраз ваша перевага. Якщо витвори і чекатимуть якогось опору, то у формі війська під стінами фортеці, а не пари дітлахів на її території.

Його оптимізм почав підважувати мої сумніви. Можливо, подумав я, у нас і справді є шанс.

— Агов!

Розвернувшись на звук голосу, ми побачили, що до нас, засапавшись, на всіх парах летить Нім.

— Птах для містера Джейкоба! — вигукнув він. — Поштовий птах… для містера Джейкоба… щойно влетів… чекає внизу! — Досягши нас, він зігнувся навпіл і зайшовся затяжним кашлем.

— Як мені хтось міг прислати звістку? — здивувався я. — Хто взагалі знає, що я тут?

— То ходімо довідаємося, — запропонував Бентам. — Німе, веди нас.

Але тут Нім послизнувся і важко гепнувся на долівку.

— Ой, божечку, — забідкався Бентам. — Німе, ми знайдемо тобі тренера з ритмічної гімнастики. Пі-Ті, підніми бідаху!

Посланець — великий зелений папуга, чекав у фойє на першому поверсі. Він залетів у будинок крізь відчинене вікно за кілька хвилин до того й застрекотів моє ім’я. Отоді Нім його зловив і посадив у клітку.

Там він і далі стрекотів.

— Джжей-коб! Джжей-коб!

Голос у нього рипів, як іржаві петлі.

— Він не хоче розмовляти ні з ким, крім тебе, — пояснив Нім, підштовхуючи мене до клітки. — Ось він, дурна ти птахо! Перекажи йому свою звістку!

— Здрастуй, Джейкобе, — сказав папуга. — З тобою говорить пані Сапсан.

— Що? — шоковано перепитав я. — Вона стала папугою?

— Ні, — сказала Емма, — це повідомлення від пані Сапсан. Кажи, папуго, що вона передала?

— Я жива й здорова, сиджу у вежі у свого брата, — проговорив папуга моторошно людським голосом. — Інші теж тут: Мілард, Оливка, Горацій, Брантлі, Єнох та решта.

Ми з Еммою зачудовано перезирнулись. Брантлі?

А папуга, мов автовідповідач, знай собі торочив далі:

— Пес пані Королик сказав мені, де я можу вас знайти, тебе та панну Блум. Я хочу відрадити вас від будь-яких спроб нас урятувати. Нам тут нічого не загрожує, не потрібно ризикувати життям, викидаючи нерозумні коники. Натомість мій брат пропонує вам таке: здайтеся його охороні біля мосту на Кіптявій вулиці, і ви не постраждаєте. Я закликаю вас послухатися. Іншого вибору в нас нема. Ми знову будемо разом і під захистом та опікою мого брата станемо частиною нового царства дивних.

Папуга присвиснув, повідомляючи, що запис скінчився.

Емма недовірливо похитала головою.

— На пані Сапсан це зовсім не схоже. Хіба що їй промили мозок.

— А ще вона ніколи не називає дітей на ім’я чи прізвище, — додав я. — Вона б сказала «панна Брантлі», а не «Брантлі».

— Тобто ви не вірите, що це повідомлення автентичне? — спитав Бентам.

— Я не знаю, що то було, — відповіла Емма.

Нахилившись ближче до клітки, Бентам наказав:

— Перевірка справжності!

Птах нічого не відповів. Тоді Бентам обережно повторив команду і нашорошив вухо до птаха. Та враз він випростався.

— От чорт.

І тут я теж це почув. Цокання.

— БОМБА! — пронизливо закричала Емма.

Пі-Ті відкинув клітку в куток, згріб нас у захисні обійми й розвернувся до птаха спиною. А потім був сліпучий спалах і оглушливий вибух, але болю я не відчув: усе найгірше прийняв на себе ведмідь.

А ми не постраждали, тільки ударною хвилею мені заклало вуха й здмухнуло з Бентама капелюх, та ще була пекуча, хоч і, на щастя, нетривка спека.