Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 14)

— Цього, — наказав я й подивився на озброєного бандита, що борсався у воді.

Здавалося, порожняк міг чути мене навіть під водою, бо буквально за кілька секунд після того, як я промовив це слово, чоловік пронизливо закричав, подивився вниз і щез під поверхнею води. Раз — і нема. І одразу ж вода в тому місці, де він щойно був, розквітла червоною кров’ю.

— Я не сказав «з’їж його»! — запротестував я англійською.

— Чого ви стоїте стовпом? — закричала Емма на Шарона. — Уперед!

— Так, так, — затинаючись, промовив човняр. Струшуючи з себе ступор, він опустив руки й наліг на дросель. Мотор жалібно застогнав, Шарон крутонув стерно й розвернув нас на місці, внаслідок чого ми з Еммою та Едисоном попадали на купку. Човен став дибки й рвонув уперед, і ми полетіли крізь вуса завою, повертаючись тим шляхом, яким припливли.

Ми з Еммою обмінялися поглядами. І хоч ревіння двигуна й стугоніння крові у вухах заглушало все, мені здалося, що я прочитав на її обличчі страх, змішаний навпіл із веселощами. Той вираз неначе промовляв: «Джейкобе Портман, ти страхітливий і дивовижний». Та коли вона врешті-решт заговорила, я зміг розібрати лише одне слово: «Де?»

Справді, де? Я сподівався, що ми відірвалися від порожняка, поки він доїдав пірата зі Смердючки, але, звірившись із нутром, зрозумів, що він досі близько, пливе позаду, можливо, сам себе взяв на буксир язиком.

«Близько», — самими губами промовив я у відповідь.

Її очі просяяли, і вона один раз різко кивнула. Добре.

Я похитав головою. Чому вона не боїться? Чому не розуміє, який він небезпечний? Порожняк скуштував крові й щойно покинув недоїдений харч позаду. Хто знає, яка мерзотність досі нуртувала в нього всередині? Але той її погляд… Лише одна кривенька усмішечка — і я відчув такий приплив сил, наче мені все на світі було до снаги.

Ми швидко наближалися до містка й дивного, що творив завій. Він чекав на нас, напівзігнувшись і вивчаючи крізь приціл гвинтівки, яку поклав на поруччя моста.

Ми різко попригиналися. Я почув два постріли. А коли підняв голову, побачив, що ні в кого не влучили.

Ми вже пропливали під мостом. Ще кілька секунд — і вийдемо на тому боці, й він знову в нас стрілятиме. Я цього допустити не міг.

Я розвернувся й викрикнув «Міст!» порожнячою мовою. І почвара, схоже, зрозуміла, що я мав на увазі. Ті два язики, що не трималися за наш човен, зметнулися вгору і з вологим прицмокуванням обвилися навколо ненадійних опор мосту. І всі три язики розмотувалися в три різні боки доти, доки не напнулися щільно, наче еластичні гумки, розтягнуті до межі. Порожняка потягло вгору з-під води, й він, ніби морська зірка, завис між човном та мостом.

Човен сповільнився так швидко, наче хтось натиснув на аварійні гальма; нас усіх жбурнуло на підлогу. Міст стогнав і розгойдувався, і дивний чоловік, що цілився в нас, спіткнувся і впустив гвинтівку. Я подумав, що, напевно, або міст здасться, або порожняк. Він верещав, як свиня, що застрягла в паркані, так, наче міг ось-ось порватися посередині. Та коли дивний нахилився підібрати зброю, то вже здавалося, що міст усе-таки витримає. А це означало, що я просто марно згаяв нашу інерцію та швидкість. Тепер ми навіть рухомою мішенню не були.

— Пусти! — закричав я на порожняка, цього разу вже його мовою.

Але він не послухався. Потвора нізащо б не покинула мене з власної волі. Тому я поспішив до корми й перехилився через борт. Один з язиків вузлом зав’язався на стерні. Я згадав, як від Емминого доторку порожняк уже раз відпустив її щиколотку, тому підтягнув її до борта й сказав, щоб розпекла стерно. Вона мало не вивалилася у воду, поки тяглася, але зрештою порожняк заверещав і відпустив човен.

Враження було таке, наче відпустили рогачку. Порожняк полетів і з розгону втелющився в міст. Уся хитка конструкція, вигнувшись, обвалилася у воду. Тієї ж миті корма нашого човна впала на воду і мотор, знову опинившись під водою, штовхнув нас уперед. Від раптового прискорення ми всі попадали, як кеглі в боулінгу. Але Шарон зумів утриматися за стерно і, випроставшись, різко повів нас геть від курсу зіткнення зі стіною каналу. Ми помчали вздовж хребта Смердючки, а позаду човна розходилася чорною буквою V на два боки вода.

Ми попригиналися якомога нижче, на випадок якщо знову полетять кулі. Але здавалося, що найбільша небезпека минулася. Стерв’ятники лишилися десь позаду, і я не міг собі уявити, щоб тепер вони нас наздогнали.

— То була та сама потвора, яку ми зустріли в підземці? Так? — відсапуючись, спитав Едисон.

Я зрозумів, що досі тамував подих, тому видихнув і потім кивнув. Емма подивилася на мене, бо чекала, що я щось скажу. Але я досі перетравлював інформацію. Кожен нерв у моєму тілі поколювало від чудасії, яка тільки-но сталася. Єдине я знав напевно: цього разу я майже взяв його під свій контроль. Було таке відчуття, ніби з кожною зустріччю я врізався трохи глибше в нервовий центр потвори. Слова виходили легше, здавалися вже не такими чужинськими для мого язика, зустрічали менше опору від порожняка. Та все одно він був наче тигр, на якого я накинув собачий нашийник. Будь-якої миті він може передумати й відкусити шматок від мене чи від будь-кого з нас. Але досі, хоч це й не піддавалося моєму розумінню, він цього не зробив.

Може, подумав я, ще одна-дві спроби, і я зможу нарешті його опанувати. А тоді… а тоді. О Господи, що за думка.

Тоді нас ніхто не зупинить.

Я озирнувся на привид мосту. Там, де ще буквально кілька секунд тому була конструкція, тепер у повітрі стояли стовпи пилюки й пороху від деревини. Я пошукав поглядом якихось кінцівок, що стирчали б із води, але поверхнею лише кружляло неживе сміття. Я спробував відчути порожняка, але від мого нутра тепер не було жодної користі. У животі було порожньо, наче вичавлено. Та потім туман кольору грязюки зімкнувся за нашими спинами й зафарбував усе видиво.

Якраз тоді, коли той монстр був мені потрібен, він догрався і згинув.

Ніс човна опустився, коли Шарон зменшив оберти двигуна й повернув до правого берега, крізь завій, що потроху вже розсіювався. Ми наближалися до кварталу страхітливих будинків з квартирами. Велетенською суцільною стіною вони нависали над краєм води, нагадуючи не так будинки, як крайню межу лабіринту, хмурного, фортецеподібного, з кількома входами. Ми поволі дрейфували вздовж цієї стіни, шукаючи місця, де можна було б зайти. Зрештою прохід помітила Емма, хоча мені довелося примружитися, щоб його роздивитись, бо я не бачив нічого, крім гри тіней.

Назвати це провулком було б перебільшенням. Щілина-каньйон, вузька, мов лезо ножа, від стіни до стіни завширшки з плече і в п’ятдесят разів вища. Вхід до неї було позначено драбиною, порослою мохом, пригвинченою прямо до берега. Мені було видно лише маленький відрізок того проходу, а далі він завертав і зникав у безсонячній пітьмі.

— І куди він веде? — спитав я.

— Туди, куди бояться ступати янголи, — відповів Шарон. — Це не те місце висадки, яке я для вас вибрав, але зараз вибір у нас невеликий. Ви твердо вирішили, що не хочете покинути Акр? Час іще є.

— Дуже твердо, — одночасно відказали Емма й Едисон.

Що ж до мене, то я б з радістю обговорив це питання. Але повертати назад було запізно. «Знайдемо їх чи загинемо, шукаючи», — щось таке я сказав за останні кілька днів. Час пірнати в прохід.

— У такому разі прямо по курсу земля, — сухо сказав Шарон. З-під своєї лавки він витяг причальний канат, закинув його за драбину і підтягнув нас до берега. — Усі виходьте, будь ласка. Обережно, дивіться під ноги. Стривайте, дайте спершу я.

Шарон видряпався слизькою драбиною, на якій була тільки половина необхідних щаблів, так жваво, наче вже багато разів це робив. Опинившись нагорі, він став на коліна й простягнув руку, щоб допомогти вибратися кожному з нас по черзі. Першою пішла Емма, потім я підсадив знервованого Едисона, що ніяк не хотів сидіти спокійно, а потім, як гордий і дурний, я поліз драбиною, не взявшись за Шаронову руку, послизнувся і мало не впав.

Тієї ж миті, як ми всі твердо стали ногами на землю, Шарон став спускатися драбиною назад у човен. Він залишив двигун на неробочому ходу.

— Хвилиночку, — сказала Емма. — А куди це ви?

— Подалі звідси! — відповів Шарон і зістрибнув з драбини в човен. — Ви не могли б скинути мені он той канат?

— Не могла б! Спершу ви мусите показати нам, куди йти. Ми поняття не маємо, де ми!

— Я не проводжу наземних екскурсій. Я суто річковий гід.

Ми обмінялися спантеличеними поглядами.

— Дайте нам хоч якісь вказівки, куди йти, — благально промовив я.

— А ще краще — карту, — сказав Едисон.

— Карта! — вигукнув Шарон таким тоном, неначе більшої дурниці в житті не чув. — У Диявольському Акрі більше злодійських коридорів, тунелів для вбивць і кубел, ніж будь-де у світі. Ці нетрі неможливо нанести на карту! Усе, поводьтесь як дорослі й віддайте мені канат.

— Не віддамо, поки не розкажеш нам щось корисне! — заявила Емма. — Ім’я людини, в якої ми можемо попросити допомоги. Людини, яка не продасть нас витворам.

Шарон пирхнув зі сміху.

Емма обурено стала в позу.

— Хоч одна така людина тут мусить бути.

Шарон вклонився — мовляв, «Ви з нею балакаєте!», потім до половини виліз драбиною і висмикнув канат з Емминих рук.