Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 16)

Ми піднялися якимись сходами й вийшли, слава Богу, надвір, на подвір’я, спільне для кількох будинків, яке зусібіч оточували стіни. У якійсь іншій реальності на ньому міг би рости доглянутий газончик чи стояла б маленька альтанка. Але то був Диявольський Акр, тож там було вогко й насвинячено. До стін поприбивало хвилі викинутого з вікон сміття, а посередині в грязюці стояв перекособочений дерев’яний хлів, у якому чатував худорлявий хлопчина, охороняючи ще худорлявішу свиню — одну-єдину. Біля стіни з глинобитної цегли якась жінка курила й читала газету, а за спиною в неї стояла дівчина й тягала з волосся гниди. Жінка й дівчина не звернули на наш загін жодної уваги, але хлопець показав нам зубці вил. Та коли врешті стало зрозуміло, що ми не маємо планів на його свиню, він знову втомлено опустився навпочіпки.

Посеред подвір’я Емма зупинилася й підвела погляд на мотузки з білизною, натягнуті між ринвами під дахом. Вона знову звернула нашу увагу на те, що наш одяг робить нас схожими на співучасників убивства, і запропонувала перевдягтися. Шарон відповів, що вбивці тут не виглядають білими воронами, й сказав, що треба йти, але Емма наполягала на тому, що в Підземці витвір побачив наш поплямований кров’ю одяг і передав своїм товаришам по рації орієнтування на нас. У ньому ми були надто легкою мішенню й сильно вирізнялися в натовпі. Та насправді, думаю, їй просто було некомфортно ходити в блузці, зашкарублій від чужої крові. Так само, зрештою, як і мені. Я не хотів, щоб наші друзі (якщо ми їх все-таки знайдемо) побачили нас у такому вигляді.

Шарон неохоче погодився. Перед тим він вів нас до паркана на краю подвір’я, та розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів нас в один з будинків. Ми подолали два, три, чотири сходові марші (так довго йшли нагору, що навіть Едисон засапався) і слідом за Шароном зайшли у відчинені двері до маленької убогої кімнатки. Крізь розпірку в стелі затікав дощ, і підлога з часом стала хвилястою, мов брижі на поверхні ставка. По стінах бігли вени чорної плісняви. Біля стола при закіптюженім вікні дві жінки й дівчина пітніли над швацькими машинками з ножним приводом.

— Нам потрібен якийсь одяг, — гримким басом, що струсонув тонкі стіни, звернувся до жінок Шарон.

Вони підвели до нього бліді обличчя. Одна жінка підняла голку для шиття й стиснула її, наче зброю.

— Прошу, — сказала вона.

Піднявши руки, Шарон трохи відтягнув з голови каптур, так, що лише швачки могли побачити його обличчя. Обидві зойкнули й зі стогонами знепритомніли, попадавши на стіл.

— А це обов’язково було робити? — спитав я.

— Не те щоб, — відповів Шарон, знову приладнуючи каптур на голові. — Але це було доцільно.

Швачки збирали з клаптів тканини простецькі сорочки та сукні. Ганчір’я, з якого вони шили, валялося купами на підлозі, а результати роботи, на яких було більше латок і швів, ніж на монстрі Франкенштейна, вивішувалися на мотузку за вікном. Емма взялася підтягувати мотузку до себе, а мій погляд помандрував кімнатою. Помітно було, що це не лише робоча майстерня. Ці жінки тут жили. Там стояло ліжко, збите з відходів деревини. Я зазирнув у покоцаний казан, що висів над вогнищем, і побачив там залишки бідняцької юшки: шкурки з риби й пожухле капустяне листя. Несміливі спроби жінок прикрасити своє житло — букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, — навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.

Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.

— Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.

То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.

— Я впевнена, що ми впізнаємо дивних одразу, як побачимо, — сказала Емма, копирсаючись у купі брудних блузок.

— Їх завжди видно, — підтакнув Едисон. — Витончена хитрість маскування ніколи не була сильною рисою нашого виду.

Я скинув з себе закривавлену сорочку й поміняв її на найменш брудну альтернативу, яку тільки зміг знайти: щось схоже на робу, яку видають у тюрмі, без коміра, в смужку, з рукавами різної довжини, грубо зшиту з клаптів тканини, шорсткішої за наждачний папір. Але розмір був мій, і, накинувши на плечі простий чорний піджак, який було недбало перекинуто через спинку стільця, я тепер скидався на людину, яка може приблизно зійти за місцевого жителя.

Ми повідверталися, щоб Емма могла перевдягтися в сукню-мішок, що була їй задовга й теліпалася попід ногами.

— Я в цьому бігти не зможу, — пробурчала Емма і, взявши зі стола кравчинь ножиці, заходилася з дбайливістю різника обтинати сукню. Вона дерла тканину, штрикала ножицями й різала, поки не вкоротила поділ до колін.

— Чудово, — милувалася вона своєю грубою роботою в дзеркалі. — Трохи нерівно, але…

— Горацій зробить тобі кращу, — не подумавши, бовкнув я. Геть забувши, що наші друзі не чекають на нас за дверима в сусідній кімнаті. — Тобто… якщо ми їх знову побачимо…

— Не треба, — мовила Емма. Кілька секунд вона здавалася такою сумною, цілковито загубленою в своєму смутку. Та потім відвернулася, поклала ножиці на стіл і цілеспрямовано рушила до дверей. А коли повернулася обличчям до нас, вираз на ньому був рішучим і твердим. — Ходімо. Ми й так уже багато часу згаяли.

Вона володіла дивовижною здатністю обертати смуток на гнів, а гнів — на дію, а це означало, що стримати її надовго не могло ніщо у світі. Ми з Едисоном (і Шарон, котрий, я підозрював, досі не до кінця розумів, з ким має справу) вийшли слідом за нею на майданчик і спустилися сходами.

Уся площа Диявольського Акра (принаймні її дивна серцевина) займала всього десять-двадцять кварталів. Вийшовши з робітного дому, ми підняли дошку на паркані й протислися в тіснючий прохід. Він привів до іншого, трохи менш тісного, а цей, своєю чергою, до ще трохи ширшого, а далі — до ще ширшого, і вже в цьому ми з Еммою могли йти пліч-о-пліч. І далі вони ширшали, як артерії, що розслабляються після серцевого нападу, аж поки ми не прийшли до чогось такого, що можна було назвати вулицею, забрукованою червоною цеглою, із тротуарами по боках.

— Назад, — пробурмотіла Емма. Ми відступили за ріг і виглядали звідти, як командос, повитикавши голови стосом одна над одною.

— Що це ви надумали? — спитав Шарон. Він стояв на дорозі й, здавалося, більше боявся, що ми його осоромимо, ніж що його можуть убити.

— Видивляємося засідки й шляхи відступу, — пояснила Емма.

— Ніхто тут засідок не влаштовує, — відповів Шарон. — Пірати нападають лише на нічиїй землі. Сюди вони за нами не підуть. Це Парш-провулок.

Про це насправді повідомляв і вуличний знак — перший, який я побачив у всьому Диявольському акрі. «Парш-провулок», було виведено на ньому химерними рукописними літерами. «Піратство небажане».

— Небажане? — здивувався я. — А як щодо вбивства? Не схвалюється?

— Я думаю, вбивство «толерується з обмеженнями».

— А тут є бодай щось незаконне? — спитав Едисон.

— Пеня за протерміновані бібліотечні книжки дуже велика. Десять ударів батогом за день. І це тільки за книжки в паперових обкладинках.

— Тут є бібліотека?

— Цілих дві. Хоча в одній додому за абонементом читати не дають, бо всі книги, які в ній зберігаються, в оправі з людської шкіри. Вони дуже цінні.

Ми відклеїлися від стіни, обережно вийшли з-за рогу і дещо спантеличено роззирнулися навколо. На нічиїй землі я очікував смерті на кожному повороті, однак Парш-провулок, судячи з усього, був пристановищем суспільного порядку. Вздовж вулиці вишикувались охайні маленькі крамнички, й вони мали вивіски, вітрини й помешкання на горішніх поверхах. Ніде не видно було ні проваленого даху, ні розбитої шибки. Вулицею ходили люди. Вони прогулювалися неквапливим кроком, по одному й парами, час від часу зупиняючись, щоб зайти в крамницю чи зазирнути у вітрину. Зодягнені вони були не в дрантя. Обличчя — чисті. Нехай усе тут не виблискувало новизною й чистотою, але обвітрені поверхні й фарба, що подекуди пооблущувалася клаптями, надавали провулку хендмейдового, трохи потертого вигляду, чудернацького і в чомусь навіть чарівливого. Якби моя мати побачила Парш-провулок в одному з тих своїх журналів про подорожі, які вона гортала, проте ніколи не читала, і які захаращували вдома наш кавовий столик, то миттю б затуркотіла про те, який він гарненький, і стала плакатися, що вони з татом так ні разу і не з’їздили у справжню відпустку в Європу. Ой, Френку, їдьмо.

А от Емма була виразно розчарована.

— Я чекала чогось зловіснішого.

— Я теж, — сказав я. — Де всі лігва для вбивств і арени для кривавого спорту?