Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 12)

— Ви звикнете, — пообіцяв Шарон, прочитавши на моєму обличчі відразу.

— Ой, який жах… — простогнала Емма й ухопила мене за руку.

І то без перебільшення був жах. Тепер, коли я міг дивитися обома очима, місцевість видавалася ще більш пекельною. Фундаменти всіх будинків розвалилися до стану каші. Канал перетинали, мов у «котячій люльці»[4], якісь божевільні пішохідні мостики, і деякі з них були не ширші за дошку. На смердючих берегах височіли кучугури сміття, а в них копирсалися якісь примароподібні створіння. Єдиними кольорами були відтінки чорного, жовтого й зеленого — прапор гниття й розпаду. Але чорний переважав. Чорний плямами проступав на кожній поверхні, замурзував кожне обличчя й смугами розписував повітря — то дим здіймався всюди навколо нас колонами з коминів і зловісно витікав з димових труб на фабриках віддалік, які щохвилини оголошували про себе індустріальним гуркотом, глибоким і первісним, наче барабани війни, таким потужним, що від нього здригалися в будинках навколо всі ще не розбиті шибки.

— Це, друзі мої, і є Диявольський Акр, — почав Шарон. Його вкрадливий голос звучав так тихо, що чути його могли тільки ми. — Фактичне населення — сім тисяч двісті шість осіб, задокументоване населення — нуль осіб. Батьки міста у своїй мудрості відмовляються визнавати саме існування цього району. Чарівлива ріка, течією якої ми зараз маємо приємність пливти, називається Смердючка, і заводські відходи, фекалії й трупи тварин, що безперервно в неї вливаються, спричиняють не лише принадний аромат, але й спалахи хвороб, такі регулярні, що за ними годинник можна перевіряти, й такі видовищні, що весь цей район прозивають «Капітаном Холери».

— А втім… — Він повів задрапованою в чорне рукою в бік дівчинки, яка щойно опустила у воду цебро. — Для багатьох тутешніх безталанних душ ці води — не лише відхоже місце, а й криниця.

— Вона ж не буде це пити! — жахнулася Емма.

— За кілька днів, коли осядуть важкі частки, вона збере зверху найчистішу рідину.

Емма аж відсахнулася.

— Ні…

— Так. Кошмар і жаль, — недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. — Основне заняття населення — збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району — чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати…

— Це не смішно, — перебила його Емма.

— Прошу?

— Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте!

— Я не глузую, — владним тоном відмовив Шарон. — Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва…

— Не воліємо, — сказав я. — Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте.

Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально.

— Заради Аїда, говоріть тихіше, — роздратовано цитьнув на нас він. — Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… — він показав на чорну прогалину між будинками на березі, — це її початок. Як бачите, спалений дощенту.

На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно.

— Ваші друзі? — поцікавився я.

— Далекі родичі, — буркнув він. — Спорудження шибениць — наш сімейний фах…

— Спорудження чого? — не зрозуміла Емма.

Та не встиг він відповісти, як чоловіки знову взялися до роботи. Вони вимахували молотками й голосно співали: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків! Як весело збивати шибеницю, довічну розраду всіх вішальників!»

І якби мене не скувало жахом, я б розреготався.

Ми невпинно тримали курс річкою Смердючкою. І з кожним помахом Шаронової жердини вона все звужувалася, наче її береги, мов загребущі руки, прагнули нас ухопити. Подекуди річка ставала такою вузькою, що не було вже потреби в пішохідних містках, які її перетинали. З даху на дах можна було перемахнути понад водою. Сіре небо здавалося просто тріщиною між ними, і все під ним задихалося в напівмороці. А Шарон тим часом ні на секунду не замовкав: тріскотів, наче ожилий підручник. Усього за декілька хвилин він примудрився розповісти про модні тенденції в Диявольському Акрі (популярністю користувалися перуки, вкрадені з поясів, до яких їх чіпляли), валовий внутрішній продукт (повально гидкий) та історію його започаткування (підприємливими селянами, які вирощували хробаків, на початку дванадцятого століття). Та коли він щойно перейшов до видатних ознак місцевої архітектури, Едисон, котрий весь цей час нетерпляче совався поряд зі мною, нарешті його перебив.

— Здається, про цю пекельну діру ви знаєте все до останнього факту. Крім того, що може бути бодай віддалено для нас корисним.

— Наприклад? — спитав Шарон. Терпець йому вже уривався.

— Кому ми можемо тут довіряти?

— Абсолютно нікому.

— Як нам знайти дивних, які живуть у цьому контурі? — спитала Емма.

— Краще їх не шукати.

— Де ті витвори, які взяли в полон наших друзів? — не змовчав я.

— Знати таке шкідливо для бізнесу, — незворушно відказав Шарон.

— Тоді висадіть нас із цього анафемського човна, ми самі вирушимо на пошуки! — заявив Едисон. — Ми марнуємо дорогоцінний час, а від вашого нескінченного монологу в мене злипаються повіки. Ми найняли човен, а не училку!

На це Шарон зневажливо пирхнув.

— Треба було б викинути вас у Смердючку за нечемність, але в такому разі я не отримаю золотих монет, які ви мені заборгували.

— Золоті монети! — мало не сплюнувши од відрази, промовила Емма. — А як щодо життя й добробуту ваших ближніх дивних? Як щодо лояльності?

Шарон тільки посміхнувся.

— Якби мене турбували такі матерії, мене б уже давно й серед живих не було.

— Нам усім це пішло б тільки на користь, — буркнула Емма й відвернулася.

Поки ми розмовляли, навколо нас стали звиватися вуса туману, втім, нітрохи не схожого на сірі тумани Кернгольму. Цей туман був масний і жовтувато-коричневий, кольору й консистенції гарбузового супу. Його раптова поява, здавалося, змусила Шарона почуватися незатишно. Враз стало погано видно, і він закрутив головою з боку в бік, неначе виглядав неприємності. Чи шукав зручне місце, щоб викинути нас із човна.

— Холера, холера, холера, — пробурмотів він. — Це поганий знак.

— Це лише туман, — заспокоїла його Емма. — Ми його не боїмося.

— Я теж, — сказав Шарон, — але це не туман. Це завій, і він рукотворний. У завої стаються огидні речі. Нам треба якнайшвидше з нього вибиратися.

Він цикнув на нас, щоб ми вкрилися, й ми послухались. Я повернувся до своєї спостережної дірочки. Через кілька секунд із завою виринув човен і пройшов у протилежному напрямку майже впритул до нас. Чоловік сидів на веслах, жінка була на лавці. Шарон привітався, проте вони лише глянули на нього у відповідь. І дивилися, аж поки не проминули нас і завій не проковтнув їх знову. Пробуркотівши щось собі під носа, Шарон повів наш човен до лівого берега й маленької пристані, яку я ледь-ледь розгледів. Та коли ми почули лункі кроки на дерев’яних дошках і тихий гомін голосів, Шарон наліг на жердину, щоб різко розвернути човен у протилежний бік.

Так ми виписували зигзаги від берега до берега, шукаючи місця, щоб пришвартуватися й зійти на сушу, проте щоразу, як ми наближалися, Шарон бачив щось таке, що йому не подобалося, і віддалявся од берега.

— Стерв’ятники, — буркотів він. — Усюди стерв’ятники…

Сам я нікого не бачив, аж поки ми не допливли до просілого містка й чоловіка, що переходив його в нас над головами. Коли ми були вже під ним, чоловік зупинився й глянув униз. Він розтулив рота й набрав повні легені повітря (зараз криком покличе на поміч, подумав я), та замість голосу з його рота вийшов потужний струмінь густого жовтого диму, вистрелив у наш бік, як вода з гідранта.

Я запанікував і перестав дихати. Що, як то отруйний газ? Але Шарон не прикривав обличчя й не шукав навпомацки маску. Він просто бурмотів: «Холера, холера, холера», — поки чоловіків подих обвивався навколо нас, змішувався з завоєм і погіршував видимість до нуля. Минуло всього кілька секунд, і чоловік, міст, на якому він стояв, та береги обабіч повністю зникли з поля зору.

Я розкрив голову (бо нас усе одно ніхто не бачив) і тихо заговорив:

— Коли ви казали, що ця дурня рукотворна, я думав, ви мали на увазі заводські труби, а не в буквальному розумінні…

— Ой, ого, — не стрималася Емма, розкриваючись. — А для чого це?