Ребекка Яррос – Останній лист (страница 76)

Я полегшено зітхнула.

— Тоді я рада, що ти зайшов її.

Наскільки відрізнялася ця розмова від тієї, яку ми мали кілька годин тому, до того як він пішов!

— Я також.

—Залишся. Будь ласка, залишся, — тихо попросила я. — Я знаю, що іноді тобі сняться кошмари після того, як ти когось рятуєш. Я впораюся.

Якщо я хотіла мати майбутнє із цим чоловіком, я повинна була довести йому, що я не відвернуся від нього, коли він покаже ті сторони, які навмисне приховував.

— Я ж казала тобі, немає нічого, що змусило б мене сприймати тебе інакше.

— Я вбив дитину.

Він сказав це так тихо, що я майже не почула його, але знала, що він не повторить, навіть якби я запитала. Тож я сиділа так нерухомо, як могла, і просто спостерігала за його обличчям.

— Це був рикошет кулі. їй було десять. Я вбив її, і наша мета була навіть не в тому місці, про яке ми мали дані. Я вбив дитину. Все ще хочеш спати поруч зі мною?

— Так, — швидко відповіла я, а на моїх очах виступили сльози.

— Ти це серйозно? У неї були каштанове волосся й світло-карі очі. Вона бачила, як ми йдемо, і намагалася відвести свого маленького брата з дороги.

Він схопився за спинку крісла.

—Я все ще чую, як кричить її мати.

— Ось чому ти йдеш на порятунок кожної дитини, незважаючи ні на що.

Він кивнув.

Можливо, це було частково причиною того, що він також був такий сповнений рішучості, щоб урятувати Мейсі.

— Це не твоя провина.

— Ніколи більше не кажи мені цього, — різко сказав він. — Я натиснув на курок. Я знав про ризики. Я вбив ту дитину. Щоразу, коли ти бачиш мене з Мейсі чи з Кольтом, подумай про це, а потім ти вирішиш, наскільки ти дійсно хочеш знати про те, як я провів останнє десятиліття.

Моє серце розривалося за нього, за ту маленьку дівчинку та її матір, за брата, якого вона намагалася забрати з дороги. За провину Бекетта. Я хотіла сказати йому, що він мене не налякає. Що я знала, ким він був у глибині душі, і він був феноменальною людиною. Але вираз його обличчя сказав мені, що сьогодні це не варіант: він не був готовий до підтримки.

І якщо тобі ніхто ніколи цього не казав — ти гідніш. Любові. Сім'ї. Дому.

Слова Раяна з його останнього листа до Бекетта вразили мене.

Він був єдиною людиною, яка, можливо, знала Бекетта краще за мене, і я мала відчуття, що, хоча я знала всі прекрасні сторони Бекетта, Раян знав тіньові.

Я встала й простягнула руку, чекаючи, поки він вирішить.

Після моменту, що здавався цілою вічністю, він узяв мене за руку й піднявся зі мною нагору. Коли він узяв душ і ми разом лежали в темряві моєї спальні, Бекетт притягнув мене до себе, тримаючи мене спиною до свого обличчя.

— Я не давав тобі ключа, бо тобі належить цей будинок, Елло. Я подумав, що в тебе вже є ключ. Можливо, я мав сказати тобі, щоб ти його використовувала, коли захочеш, але я гадав, що ти й так це знаєш.

— Знаю що?

—Ти дала мені свій ключ, коли ми досягли певного етапу в наших стосунках, коли ти мені довіряла.

— Так.

— Мені довелося заслужити твою довіру. Але ти мала мій ключ із першого дня. Ти вже мала ключ до мене. Я знаю, що двері на горищі трохи заклинило, але дай трохи часу.

Я обернулася в його обіймах, згадуючи кожен раз, коли він запитував, чи може допомогти мені. Того дня, коли Кольт прийшов до нього. Тієї ночі, коли я зайшла, щоб прочитати листа Раяна... а потім знову вечір усиновлення. Коли він уперше прийшов, я була тією, хто закрився від нього.

—Я кохаю тебе.

—Я знаю, і я кохаю тебе, — сказав він мені. Потім він провів наступну годину, показуючи це мені кожним дотиком своїх рук і поцілунками.

Як я вже сказала, ми були експертами в тихому сексі.

Приголомшливому, карколомному сексі, який змінює душу.

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

БЕКЕТТ

Лист № 21

Хаосе!

Це Різдво. Еге ж. Невже я справді стала такою людиною, настільки сумною та охопленою хвилюваннями, що навіть написати слово «Різдво» здається мені депресивним?

Так не повинно бути. Мейсі тут, і, оскільки минув тиждень після її останньої хіміотерапії, вона стала бадьорішою. Тепер її волосся повністю зникло. Воно пішло відразу після другого курсу хіміотерапії, тобто десь у день її народження. Коли це почалося, вона сказала мені все це зістригти. Вона сказала, що легше сумувати відразу, ніж потроху щодня.

Моя шестирічна дитина неймовірно мудра.

Отже, нині Різдво, і, поки мої діти граються своїми новими іграшками, я хочу зосередитися на тому, що в мене є хорошого.

По-перше, дякую за халат. Він такий м'який, мені він подобається. Я б запитала, де ти його знайшов, але це, ймовірно, означало б сказати мені те, що тобі заборонено. Сподіваюся, твій подарунок також дістався до тебе.

По-друге, ти скоро будеш тут. Мушу визнати, я схвильована цим набагато більше, ніж мала б. Мені здається, що я вже так добре тебе знаю і побачити тебе віч-на-віч — це, по суті, просто побачити тебе. Я познайомилася з тобою двадцять один лист тому. Як це дивовижно — зустріти когось через його слова до того, як побачиш його обличчя, побачиш, наскільки привабливий його розум, а потім побачиш, чи тіло відповідає йому. Не те щоб я думала про твоє тіло. Я впевнена, що воно чудове, оскільки ти робиш те, що робиш. Я маю на увазі, це добре.

Тупа. Дурна. Ручка.

Я просто кажу, що маю визнати, що мене приваблює те, яка ти людина. Це дивно? Я сподіваюся, що ні. Більше людей повинні так зустрічатися, щоб по-справжньому зрозуміти людину до того, як вони побачать обгортку. І я знаю, що це були лише листи, але в мене таке божевільне відчуття, що ти розумієш мене, мабуть, краще за всіх тут.

Тож приїжджай.

Елла

Поводься добре, — сказав я Хевок, коли ми почули стукіт.

Я відчинив вхідні двері й побачив Еллу, яка стояла там із папкою в руці й напруженим обличчям. Настав понеділок, і жінка зі страхової мала прийти за десять хвилин. Ми перенесли зустріч до мене додому, щоб не хвилювати Мейсі.

Крім того, оскільки я був власником страхового поліса, саме мене вона збиралася розпитувати.

— Кави? — запитав я, коли зайшла Елла.

— Я досить трясуся й так.

Вона вислизнула зі свого пальта й повісила його на вішалку, показавши пару джинсів, які ідеально сиділи на її фігурі, і синій топ, який пасував до її очей. Блін, вона мала класний вигляд. Здорова. Тіні під її очима тьмяніли, а шкіра набула неймовірного блиску.

Я не міг дочекатися, щоб побачити, як світло зігріє її шкіру крізь вітраж, що його я щойно встановив у новому будинку, — я ще не казав їй, що зводив дім останні шість місяців. Це була таємниця, яку я радісно зберігав. Ще два тижні — і він нарешті буде готовий, щоб переїхати в нього. Тоді вона повернула б цей будиночок у роботу й не відчувала б, що я тисну на неї, щоб вона переїхала до мене.

Той факт, що будинок був поруч із «Солітьюдом» і достатньо великий для всіх, був лише перевагою.

— Не хвилюйся. Ми нічого поганого не зробили. Я обіцяю. Це просто візит.

— Вона приїхала сюди з Денвера, Бекетте. Ти впевнений, що Марк нам не потрібен? Це не про щось поверхове. Для неї це незручно, а для нас це втручання.

— Ну, так і є, — сказав я, обіймаючи її. — Ми зателефонуємо Марку, якщо в цьому буде потреба, але я, щиро кажучи, думаю, що хвилюватися нема чого.

Коли почувся стук у двері, я зітхнув.

— Схоже, вона приїхала раніше. Ура.

Я покинув тепло Еллиних обіймів і відчинив двері, щоб зустріти...

— Ого. Що ви тут робите?