Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 107)

Навіть якщо Жинь і не вірила у розповідь Неджі, вона вірила в його біль. Він був написаний на його обличчі.

Багато років тому щось і справді сталося. Вона просто не знала, що саме.

— Такий красивий, — пробурмотів Неджа, стиснувши ку­лаки так, що кісточки побіліли. — Я не міг відвести погляду. А потім він з’їв мого брата. Зжер за лічені секунди. Ти колись бачила, як їдять тварини? Брудно. Жорстоко. Мінджа навіть скрикнути не встиг. Однієї миті він був там, тримався за мою ногу, а вже наступної від нього лишилася тільки кров, рештки й білі кістки, а потім зникли й вони. Але мене дракон відпустив. Він сказав, що для мене має дещо краще. — Неджа зглитнув. — Він сказав, що дасть мені дарунок. А потім заявив на мене права.

— Мені так шкода, — сказала Жинь, бо не знала, що ще можна сказати.

Неджа її немовби не почув.

— Мати воліла б, щоб того дня помер я. Я сам волів би тоді померти. Я волів, щоб то був я. Але навіть бажання померти було егоїстичним із мого боку, бо ж якби помер я, то Мінджа вижив би і Володар Дракон прокляв би його так, як прокляв мене. Він торкнувся б до нього так, як торкнувся до мене.

Жинь не посміла запитати, що це означало.

— Я тобі дещо покажу, — сказав він.

Вона була надто приголомшена, аби що-небудь сказати. І могла лише дивитися, вражена, поки він тремтливими пальцями розстібав застібки на туніці.

Неджа скинув одяг і розвернувся до неї спиною.

— Бачиш це?

То було його татуювання, малюнок дракона в синьо-срібних тонах. Вона вже бачила його раніше, але він цього не пам’ятав.

Розмірковуючи, Жинь провела вказівним пальцем по голові дракона. То це через татуювання Неджа завжди так швидко зцілювався? Здавалося, він міг пережити що завгодно: серйозну травму, отруйний газ, потоплення.

Але якою ціною?

— Ти сказав, що він заявив на тебе права? — лагідно промовила вона. — Що це означає?

— Це означає, що мені болить, — сказав він. — Кожної миті, коли я не з ним. Немовби якорі впиваються в моє тіло, немовби мене тягнуть у воду цими гаками.

Знак був не схожий на шрам майже десятирічної давнини. Він здавався запаленим, шкіра Неджі пашіла яскраво-багряним. Від відблисків сонця дракон немов коливався на м’язах Неджі, протискаючись дедалі глибше в його плоть.

— А якби ти повернувся до нього? — запитала вона. — Що з тобою сталося б?

— Став би частиною його колекції, — сказав Неджа. — Він робив би зі мною все, що заманеться, вдовольнився б цим, і я ніколи не зміг би піти. Я опинився б у пастці, бо сумніваюся, що можу померти. Я пробував. Різав зап’ястки, але жодного разу не стікав кров’ю до того, як рани загоювалися самі собою. Стрибав із Червоних скель — іноді боліло достатньо сильно, щоб я подумав, що цього разу все вдалося, але я завжди приходив до тями. Думаю, що це Дракон тримає мене серед живих. Принаймні допоки я не повернуся до нього. Коли я вперше побачив той грот, на підлозі печери всюди були обличчя. Я не одразу зрозумів, що мені судилося стати одним із них.

Жинь прибрала руку, заледве не здригнувшись.

— Тож тепер ти знаєш, — сказав Неджа й одягнув сорочку. Його голос пожорсткішав. — Тобі бридко, і не кажи, що це не так, я бачу це на твоєму обличчі. Мені байдуже. Але нікому не говори про те, що я щойно тобі розповів, і ніколи не смій називати мене боягузом.

Жинь знала, що мала зробити. Вона мала сказати, що їй прикро. Мала визнати його біль, мала благати в нього пробачити її.

Але те, як він це сказав стражденним голосом мученика, немовби вона не мала права сумніватися в ньому, немовби він робив їй послугу, розповідаючи про все… Це її розлютило.

— Мені бридко не від цього, — сказала вона.

— Правда?

— Мені бридко від тебе, — вона силкувалася не кричати. — Ти поводишся так, немовби це смертний вирок, але ні. Це ще й джерело сили. І так ти можеш вижити.

— Це паскудство, — сказав він.

— То виходить, я паскудство?

— Ні, але…

— То що, коли я прикликаю богів, то це нормально, але ти надто гарний для цього? Ти не можеш забруднитися?

— Я не це мав на увазі.

— Але це прозвучало між рядків.

— У тому й різниця, ти сама це обрала…

— Гадаєш, від цього болить менше? — тепер Жинь кричала. — Я думала, що божеволію. Довгий час я не розуміла, які думки мої, а які Фенікса. І це до біса боляче, Неджа, тож не кажи, що я про це нічого не знаю. Бували дні, коли й мені хотілося вмерти, але нам не можна вмирати, ми надто могутні. Твій батько сам так сказав. Коли маєш таку силу і стільки на кону, то, бляха, ти не можеш утекти.

Неджа страшенно розлютився:

— Думаєш, я тікаю?

— Я знаю лише те, що сотні солдатів мертві на дні озера Боян, а ти міг щось зробити, щоб не допустити цього.

— Та як ти смієш докоряти мені! — просичав він. — Я не повинен мати цієї сили. Ніхто з нас не повинен. Нас не мало б існувати, ми мерзенні й нам краще вмерти.

— Але ми існуємо. За такою логікою, виходить, добре, що спірлійців перебили.

— Можливо, спірлійців і варто було вбити. Можливо, усі шамани в Імперії мають померти. Можливо, моя мати має рацію, можливо, нам варто позбутися вас, виродків, а потім позбутися й вихідців із Внутрішніх держав, якщо вже про це зайшла мова.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. То був не Неджа. Неджа — її Неджа — не міг сказати про неї такого. Вона була переконана: він зрозуміє, що заступив межу, відступиться й вибачиться, тож її вразило, коли його вираз на обличчі лише пожорсткішав.

— Не кажи, що від смерті Алтаня не стало краще, — сказав він.

Усі рештки жалості, які вона відчувала до нього, розвіялися.

Вона смикнула свою сорочку вгору.

— Подивися на мене.

Неджа миттю відвернувся, але вона схопила його за підборіддя і змусила глянути на відмітину, на випалений слід від долоні на шкірі.

— Ти не єдиний, у кого є шрами, — сказала вона.

Неджа вивернувся з її рук.

— Ми не однакові.

— Ні, однакові, — вона обсмикнула сорочку. Перед очима їй усе пливло від сліз. — Єдина відмінність між нами в тому, що я можу витримати біль, а ти досі довбаний боягуз.

Вона не пам’ятала, як вони розійшлися, лише те, що однієї миті вони дивились одне на одного, а вже наступної вона пленталася до казарм, заціпеніла й самотня.

Їй хотілося побігти за Неджею, сказати, що їй прикро; водночас вона хотіла більше ніколи його не бачити.

Туманно вона розуміла, що щось між ними невідворотно зламалося. Вони вже билися раніше. Перші три роки навчання вони тільки й робили, що билися. Але цього разу все було не просто дитячою суперечкою на шкільному дворі.

Тепер для них немає вороття.

Але що їй було робити? Вибачитися? Вона була надто горда, щоб принижуватися. І вона була переконана, що має рацію. Так, Неджі боляче, але невже не всі вони відчувають цей біль? Вона пережила Ґолінь Ніїс. Її катували на лабораторному столі. Вона бачила, як гине Алтань.

Особиста трагедія Неджі не була страшнішою лише тому, що трапилася, коли він був дитиною. Не була вона страшнішою й тому, що він надто сильно боявся, щоб зіткнутися з нею.

Жинь пережила пекло і стала сильнішою. Це не її провина, що він надто жалюгідний, щоб зробити те ж саме.

Жинь знайшла Цике, які сиділи колом на підлозі в казармі. Бадзі й Жамса грали в кості, а Суні дивився з верхнього ліжка, щоб Жамса не шахраював, як завжди.

— О люба, — промовив Бадзі, коли вона підійшла. — Хто змусив тебе плакати?

— Неджа, — пробурмотіла вона. — Але я не хочу про це говорити.

Жамса прицмокнув.

— О, у хлопця неприємності.

Вона сіла між ними.

— Стули пельку.

— Хочеш, я щось зроблю? Підкладу заряд йому в туалет?