Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 106)
— Вони ж не приведуть кораблі, правда?
Він зітхнув.
— Ми не знаємо.
— Вони досі не дали чіткої відповіді? Усе це тому, що вони ще не вирішили?
— Тарквет стверджує, що вони ще не завершили оцінювання, — сказав Вейсжа. — Я визнаю, що не розумію їхніх стандартів. Коли я питаю, вони знаходять купу ідіотських виправдань. Вони хочуть мати докази нашої раціональності. Докази нашої здатності до самоуправління.
— Але це смішно. Якби вони просто сказали нам, чого їм треба…
— О, але тоді це було б нечесно. — Вуста Вейсжі викривилися в посмішці. — Їм потрібні докази того, що ми суспільство, яке самостійно домоглося незалежності.
— Але в тому й парадокс. Без їхньої допомоги ми не можемо вибороти собі незалежність.
Вейсжа видавався змореним.
— Знаю.
— Тоді це якась срань. — Жинь змахнула руками в повітрі. — Усе це лише заради того, щоб розважити їх. Вони й не збиралися приходити.
— Може, й так.
Тієї миті Вейсжа немовби постарів на декілька десятиліть, осунувся й мав страшенно втомлений вигляд. Жинь уявила, як Петра змальовує його в своїй книжечці. «Нікарець, середнього віку. Міцної статури. Доволі розумний. Меншовартісний».
— Але ми слабші, — продовжив він. — У нас немає вибору, крім як зіграти в цю гру. Ось як працює сила.
Жинь побачила Неджу, він чекав на неї за воротами палацу.
— Привіт, — нерішуче промовила вона. А потім зміряла його поглядом, намагаючись зчитати вираз обличчя, але Неджа був такий же незбагненний, як і його батько.
— Привіт, — відповів він.
Жинь спробувала всміхнутися. Неджа не відповів на її усмішку. Якийсь час вони просто стояли й дивились одне на одного. Жинь розривалася між бажаннями знову кинутися в його обійми і просто втекти. Вона досі не розуміла, як із ним поводитися. Коли вони говорили востаннє — по-справжньому — вона була впевнена, що він ненавидітиме її довіку.
— Ми можемо поговорити? — нарешті запитав він.
— А ми вже говоримо.
Він похитав головою.
— На самоті. Наодинці. Не тут.
— Добре, — сказала вона й пішла вслід за ним уздовж каналу до краю хвилеріза, де шум від хвиль був достатньо сильним, щоб приховати їхні голоси від допитливих вух.
— Я винен тобі пояснення, — врешті промовив він.
Вона схилилася на поруччя.
— Продовжуй.
— Я не шаман.
Вона здійняла руки.
— О, та годі вже цієї срані…
— Я справді не шаман, — наполягав він. — Я знаю, що можу робити дещо. Я хочу сказати, що знаю про свій зв’язок із богом і можу — так би мовити — прикликати його, іноді.
— Це і є шаманізм.
— Ти мене не слухаєш. Ким би я не був, це інше, ніж ти. Мій розум не належить лише мені, моє тіло належить комусь… Чомусь…
— Саме так, Неджа. Це відбувається з усіма нами. І я знаю, що це боляче, і я знаю, що це важко, але…
— Ти все одно не слухаєш, — випалив він. — Для тебе це не жертва. Ти і твій бог хочете одного. Але я цього не просив…
Вона здійняла брови.
— Ну, це не відбувається випадково. Уперше ти мусив цього захотіти. Ти мусив попросити бога.
— Але я не просив. Я ніколи не просив і ніколи не хотів цього. — Тон, яким Неджа це промовив, змусив її замовкнути. Він говорив так, немовби ось-ось розплачеться.
Неджа глибоко вдихнув, а коли заговорив знову, його голос був такий тихий, що їй довелося підійти ближче, щоб чути його.
— Тоді, у Бояні, ти назвала мене боягузом.
— Послухай, я мала на увазі лише те, що…
— Я розповім тобі історію, — перебив Неджа. Він тремтів. Чому? — І я хочу, щоб ти просто вислухала мене. Я хочу, щоб ти повірила мені. Будь ласка.
Вона схрестила руки на грудях.
— Добре.
Неджа повільно кліпнув і втупився поглядом кудись над водою.
— Колись я вже розповідав тобі, що мав ще одного брата. Його звали Мінджа.
Жинь запитала:
— Яким він був?
— Веселим, — сказав Неджа. — Пухкеньким, галасливим, неймовірним. Він був улюбленцем. Він був такий енергійний, що мало не сяяв. Перед тим, як мати народила його, у неї сталося два викидні, але Мінджа був бездоганним. Він ніколи не хворів. Мати його обожнювала. І постійно обіймала. Вона одягла йому на руки та ноги стільки золотих браслетів, що він дзенькотів, варто йому було ступити крок. — Неджа здригнувся. — Їй варто було двічі подумати. Дракони люблять золото.
— Дракони, — повторила Жинь.
— Ти сказала, що слухатимеш.
— Вибач.
Неджа був хворобливо блідий. Його шкіра стала майже прозорою. Жинь могла роздивитися під щелепою сині вени, які перехрещувалися зі шрамами.
— Ми з братами і сестрою все дитинство гралися біля річки, — сказав він. — Кілометра за півтора-два від входу до цього каналу є грот. Це підводна кристалічна печера, про яку слуги любили розповідати історії, але батько заборонив нам заходити до неї. Тому, звісно ж, ми понад усе хотіли її дослідити.
— Якось, коли Мінджі було шість, наша мати захворіла. Батька в той час викликали до Сінеґарда за наказом Імператриці, тож слуги не приглядали за нами так ретельно, як мали б. Дзіньджа був у Академії. Муджа за кордоном. Тож відповідальність наглядати за Мінджею лягла на мене.
Неджин голос надломився. Його очі були порожні, замордовані. Жинь більше не хотіла нічого чути. У неї вже була хвороблива підозра, до чого все хилилося, вона не хотіла, щоб це промовляли вголос, бо так це стало б правдою.
Їй хотілося сказати Неджі, що все гаразд, що він не мусить їй розповідати, що вони вже ніколи про це не говоритимуть, але він говорив усе швидше і швидше, немовби боявся, що слова заглибляться в нього, якщо він зараз же їх не вихлюпне.
— Мінджа хотів… Ні, це я хотів дослідити той грот. Це від початку була моя ідея. Це я вбив її Мінджі в голову. Це була моя провина. Я мав би бути розумнішим.
Жинь потягнулася до його руки.
— Неджа, тобі не обов’язково…
Він відмахнувся від неї.
— Можеш, будь ласка, заткнутися й бодай раз просто вислухати?
Вона замовкла.
— Він був найпрекраснішою істотою, яку я коли-небудь бачив, — прошепотів Неджа. — Це мене й налякало. Кажуть, що члени дому Їнь вродливі. Це тому, що дракони — як красиві речі, бо дракони справді красиві і вони створюють красу. Коли він з’явився з печери, я думав лише про те, які яскраві в нього лусочки, які прекрасні форми, який він чарівний.
Правда ж?