Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 108)

Вона витиснула з себе усмішку.

— Прошу, не треба.

— Зберися, — сказав він.

Бадзі кинув кості на підлогу.

— То що там трапилося на півночі? Де Чаґхань?

— Якийсь час Чаґханя з нами не буде, — відповіла вона.

А потім глибоко вдихнула і змусила себе відсунути Неджу на другий план. «Забудь про нього. Зосередься на чомусь іншому». Це було доволі легко, бо ж вона стільки всього мала розповісти Цике.

Наступні пів години вона розповідала їм про кетреїдів, про Авґуса і про те, що трапилося в лісі.

Вони прогнозовано розлютилися.

— То весь цей час Чаґхань шпигував за нами? — вимогливо поцікавився Бадзі. — От же брехливе падло.

— Він ніколи мені не подобався, — сказав Жамса. — Завжди нишпорив, бурмочучи собі під носа щось таємниче. Щось вираховував.

— Невже тебе це справді дивує? — промовив Суні, якого новини, здавалося, стурбували найменше. — Ти мала б здогадатися, що в них якесь завдання. Бо що вихідцям із Внутрішніх держав робити в Цике?

— Не називай їх вихідцями з Внутрішніх держав, — мимоволі промовила Жинь.

Жамса не звернув уваги на її слова.

— То що вони збиралися робити, якби Чаґхань вирішив, що ми стаємо надто небезпечними?

— Мабуть, убити, — сказав Бадзі. — Прикро, що вони подалися на північ. Було б добре мати тих, кому до снаги впоратися з Фейленем. Довелося б напружитися.

— Напружитися? — повторив Жамса. І слабко засміявся. — Гадаєш, коли ми востаннє намагалися приструнити його, то ми напружувалися?

— А що тоді сталося? — запитала Жинь.

— Туйр і Тренсинь заманили його в невелику печеру і встромили в його тіло стільки ножів, що навіть якби він міг ошаманитися, то нічого доброго з того не вийшло б, — сказав Бадзі. — Насправді було доволі весело. Коли вони привели його назад, він був схожий на гольницю.

— І Туйр не заперечував? — запитала Жинь.

— А ти як думаєш? — сказав Бадзі. — Звісно, заперечував. Але це була його робота. Не можна командувати Цике, якщо не стає мужності відбраковувати.

Ззовні кімнати почулося тупотіння. Жинь визирнула за двері й побачила солдатський стрій, який віддалявся з повним спорядженням, озброєний щитами і алебардами.

— Куди вони йдуть? Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

— Це патруль біженців, — сказав Бадзі.

Вона кліпнула.

— Патруль біженців?

— А ти не бачила, коли заходила в місто? — запитав Жамса. — Їх важко не помітити.

— Ми прийшли через Червоні скелі, — сказала Жинь. — Я не бачила нічого, крім палацу. Що ви маєте на увазі? Які ще біженці?

Жамса ніяково перезирнувся з Бадзі.

— Гадаю, ти чимало пропустила.

Жинь не сподобалося те, що це могло означати. Вона підвелася.

— Відведіть мене туди.

— Наша зміна на патрулювання починається лише завтра вранці, — сказав Жамса.

— Мені начхати.

— Але здійметься галас, — наполягав Жамса. — На кордоні з біженцями охорона неабияка, тож нас просто не пропустять.

— Я спірлійка, — сказала Жинь. — Невже ти думаєш, мені є до того діло?

— Ну гаразд. — Бадзі з зусиллям підвівся. — Я тебе відведу. Але тобі це не сподобається.

Роздiл 26

— Порівняно з цим казарми просто диво, правда? — запитав Жамса.

Жинь не знала, що й сказати.

Район біженців був схожий на океан, який юрмився безкінечними рядами наметів, що тягнулися до долини. Натовпи стримували від міста добрячими бар’єрами, нашвидкуруч спорудженими з дощок для обшивки кораблів та уламків.

Мовби якийсь велетень накреслив пальцем лінію на піску і штовхнув усіх на один бік. Перед бар’єром походжали респуб­ліканські солдати з піднятими алебардами, хоча Жинь не знала напевне кого вони охороняють — біженців чи містян.

— Біженцям заборонено заходити за бар’єр, — пояснив Ба­дзі. — Гм, містяни не хочуть, щоби вони юрмилися на вулицях.

— І що трапляється, якщо вони не слухають? — запитала Жинь.

— Нічого аж такого жахливого. Вартові відтягують їх назад на інший бік. Спочатку таке траплялося частіше, але після кількох стусанів усі засвоюють цей урок.

Вони пройшли ще декілька кроків. Жинь у ніс ударив страшенний сморід: запах завеликої кількості немитих тіл, надто надовго зібраних разом.

— Скільки вони вже тут?

— Щонайменше місяць, — сказав Бадзі. — Мені сказали, що вони почали стікатися сюди, щойно ми ввійшли у провінцію Щура, але коли ми повернулися, все стало тільки гірше.

Жинь не вірилося, як хтось міг прожити в цих таборах так довго. Куди б вона не глянула, всюди бачила рої мух. Дзижчання було нестерпним.

— Вони досі прибувають, — сказав Жамса. — Приходять із припливом, зазвичай уночі. Намагаються прослизнути через кордони.

— І всі вони з провінцій Зайця та Щура? — запитала Жинь.

— Ти про що? Це південні біженці.

Жинь кліпнула, нічого не розуміючи.

— Я думала, що Міліція ще не дісталася півдня.

Жамса й Бадзі перезирнулися.

— Вони втікають не від Міліції. Вони втікають від Федерації.

— Що?

Бадзі почухав потилицю.

— Ну, так. Муґенські солдати не те щоби повністю склали зброю.

— Я знаю, але я думала… — Жинь не договорила. Їй раптом запаморочилося в голові. Вона знала, що на материку лишилися війська Федерації, але була переконана, що всі вони обмежуються окремими загонами. Обмануті солдати, розкидані ескадрони. Кочові найманці, які укладали віроломні союзи з провінційними містами, якщо вони були достатньо великими, але цього було замало, щоб витіснити весь південь.

— Скільки їх? — запитала вона.

— Достатньо, — відповів Бадзі. — Достатньо для того, щоб утворити цілком відокремлену армію. Вони воюють на боці Міліції, Жинь. Ми не знаємо як, не знаємо яку угоду вона уклала з ними. Але невдовзі ми битимемося у війні на два фронти, а не на один.

— Які райони? — наполегливо запитала вона.

— Вони повсюди. — Жамса перераховував провінції на пальцях: — Мавпи. Змії. Півня.

Жинь здригнулася. «Півня?»