Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 95)

Це класичний принцип нікарської війни: коли ворог наступає, вичищай місцевість і споруджуй високі стіни. Коли ситуація гіршала, нікарські лідери знищували села й перевозили їжу, людей і припаси в міста, оточені мурами, щоб вони не стали активами ворога. Те, що не можна перевезти, спалювали, труїли або закопували. Це була найстаріша практика нікарської військової традиції, що посилювала страждання невинних. Хтось хоче вас завоювати, я інший хтось не хоче допустити, щоб нас зробили активом, тож вам непереливки з обох боків.

Від муґенців таке марнування було б зухвалим виявом неповаги. Але від Неджі, який мусив правити провінціями і оберігати їх, це абсолютна ознака слабкості. Це означає, що призахідницькі союзники покинули його. Він знає, що не зможе завадити південцям увійти в провінцію Дракона, тож йому лишалося тільки спробувати їх затримати.

Але Південна армія мала ши. Її неможливо було сповільнити. Війська Жинь бігли в шалі перемоги. Тепер вони мали гостріші мечі, кращу броню й більше їжі, ніж могли з'їсти. Вони билися з більшими вміннями та енергією, ніж будь-коли. Торували собі шлях, мов ніж, що ріже тофу. Дедалі частіше селяни здавалися зовсім без опору, дехто навіть охоче вступав до війська, тішачись регулярній платні й дворазовому харчуванню.

Зміни вражали. Ще кілька місяців тому Жинь вела відчайдушну колону людей через гори, ризикувала тисячами життів заради примарного шансу на виживання. А тепер вона йшла в наступ, а Неджа втратив майже все, що її в ньому лякало. Він — молодий король, що накульгує, спираючись на норовливого союзника, який оцінює його з тихих небес, і мусить ретельно переглянути свої зобов'язання. А тим часом Жинь має армію, що роздувається від упевненості, досвіду й припасів. Ба більше, вона має шаманів.

І вони показали себе просто дивовижно. Після того як у Дзіньджоу Дулінь мало не зламався, Жинь не плекала надій, що його вистачить надовго. Думала, від них буде щонайбільше кілька тижнів користі, доки вони неминуче не загинуть у бою або ж їй не доведеться їх убити. Найбільше вона хвилювалася через Ляньхву, яка після зміни в лазареті постійно поринала в кататонічні транси, часом на цілий день. Це так сильно налякало Піпадзі, що невдовзі вона почала боятися прикликати свою богиню і її довелося усунути від участі в наступних декількох боях.

Але з часом усі троє стали стабільнішими. За винятком прикрого випадку, коли Дуліню поцілили стрілою в плече і він ненароком викликав землетрус, що розчахнув поле бою триметровим проваллям, більше контролю він не втрачав. Транси Ляньхви скоротилися до одного на тиждень, а потім і зовсім припинилися. Піпадзі спромоглася опанувати себе і через три тижні після Дзіньджоу пробралася в селище як біженка й прикінчила всіх оборонців за ніч, пройшовшись серед них і мазнувши пальцями по відкритій шкірі.

Кожен із них навчився давати собі раду по-своєму. Дулінь почав медитувати вночі, годинами сидячи на землі зі схрещеними ногами. Ляньхва наспівувала за роботою, щоб заземлитися, перебираючи різноманітні народні балади й частівки навдивовижу приємним сопрано. Піпадзі невдовзі після вечері почала постійно зникати з табору й рідко поверталася до світанку.

Якось, трохи стривожена, Жинь простежила за нею. І зітхнула з полегшенням, побачивши, що Піпадзі просто стоїть у лісі, оточена деревами й без жодної душі навколо, і дихає.

— Ти не дуже вмієш ховатися, — сказала Піпадзі трохи згодом.

Жинь вийшла на галявину;

— Я не хотіла тебе потурбувати.

— Все гаразд, — Піпадзі видавалася трохи присоромленою. — Я тут ненадовго. Просто хотілося вийти кудись, де спокійно. Де не буде нікого, кому я можу нашкодити. Це, гм, розслабляє.

Жинь відчула дивний біль у грудях.

— Це розважливо.

— Можеш лишитися, якщо хочеш.

Жинь здійняла брови, трохи зворушена:

— Дякую.

Якийсь час вони просто стояли одна біля одної й прислухалися до стрекотання цвіркунів. Жинь погодилася, що це дивним чином і справді розслабляє.

— Ти не повертаєшся до норми, — різко промовила Піпадзі.

— Гм?

— Я помітила твої очі Вони завжди червоні Наші очі стають нормальними. А твої ні Чому?

— Бо я занадто далеко зайшла, — сказала Жинь. Це лише частково була брехня. — Я вже не можу цього загасити.

— Тоді що повертає тебе? — вимогливо поцікавилася Піпадзі. — Чому ти не губишся як... як ми?

Жинь подумала про те, щоб розповісти їй про якірний зв'язок. Але який сенс? Для Піпадзі ця можливість ніколи не стане реальністю, тож розкривати її просто жорстоко. І що менше людей знатиме про Кітая, то краще.

Піпадзі їй подобалась, але Жинь була не готова довірити цій дівчині власне життя.

— Я уклала угоду зі своїм богом, — сказала вона після паузи. — І з часом навчаєшся лишатися.

— Ти нам про це не розповідала.

— Бо це найменш імовірний розвиток подій, — пояснила Жинь. — Ти знала, як усе скінчиться. Було марно давати вам надію.

Її слова прозвучали рівно і холодно. І на думку не спадало нічого підбадьорливого, і вона підозрювала, що Піпадзі й не хоче цього слухати. Усі її новобранці знали, що це для них скінчиться одним з двох: смертю або Чулуу Корікх. Вона безліч разів попереджала їх про це, переконувалася, чи розуміють вони, що, зголосившись, підписують собі смертний вирок.

— Я не переживу цієї війни, — сказала Піпадзі після тривалої мовчанки.

— Ти цього не знаєш, — озвалася Жинь.

Піпадзі похитала головою:

— Я недостатньо сильна. Ти мене вб'єш. Тобі доведеться мене вбити.

Жинь співчутливо глянула на неї. Яка користь від брехні?

— Хочеш, щоб я сказала, що мені прикро?

— Ні, — пхикнула Піпадзі. — Ми знали, на що підписуємося.

Цього вистачило, щоб заспокоїти сумління Жинь. Вона не зробила нічого поганого, якщо вони обрали це самі. Дулінь, Ляньхва і Піпадзі досі тут, бо вирішили, що це того варте. Вони передбачили і прийняли свою смерть. Вона запропонувала їм зброю, єдину зброю, достатньо сильну для того, щоб змінити їхній стражденний світ, і вони її прийняли. Війна не лишає інших варіантів.

Через декілька тижнів вони окупували портове містечко на Західному Мужвеї, на кордоні провінцій Барана і Зайця, і облаштували табір, чекаючи на зустріч із давнім другом.

— Ти ба, тільки поглянь на себе! — Чіан Моаґ, королева піратів Анькхілууня, зійшла зі сходні й ступила на хвилеріз, широко всміхаючись. — Поглянь, що ти з собою зробила!

— Вітаю, Моаґ, — сказала Жинь.

Якийсь час вони мовчки дивились одна на одну. А потім, оскільки Моаґ не спробувала встромити їй ножа в спину, Жинь махнула двадцятьом лучникам у сховках, які чекали наказу пробити тій голову стрілою.

— Як мило, — сказала Моаґ, побачивши, як вони відходять.

— У тебе навчилася, — озвалася Жинь. — Ніколи не можна бути впевненою, на якому ти боці.

Моаґ пхикнула:

— О, називаймо все своїми іменами. З Республікою покінчено. Цей милий хлопчик, якого вони всадовили на трон в Арлоні, без таткової допомоги не зміг дати ради й одному селищу. Я знаю, на кого ставити.

Вона говорила переконливо, але Жинь ставало розуму не сприймати її слова на віру. Моаґ була і завжди буде відданою обов'язку. Вона й справді прихистила Жинь після втечі з Арлона, але відколи Жинь вирушила на південь, навіть пальцем не поворухнула, щоб їй допомогти. Упродовж усієї війни Моаґ ховалася в Анькхілууні, збираючи флот, щоб вистояти проти очікуваного нападу призахідників. Моаґ зважувала ставки, вичікуючи, щоб побачити, чи їй ліпше опиратися Республіці, чи грати за її правилами.

Зараз сила була на боці Жинь. Але якщо щось піде не так, Моаґ, цілком імовірно, продасть її Арлону. Вона вже таке робила.

Наразі Жинь воліла прийняти цей ризик. Вона потребувала боєприпасів — усього пороху, снарядів і ракет, яких не могла дістати деінде. Мобільні тактики ведення війни працювали непогано в містах з майже відсутньою обороною, звідки Неджа квапливо відкликав свої війська. Але щоб пробитися до лігва дракона, їй була потрібна справжня артилерія.

— Приємно бачити, що командуєш ти, — Моаґ поплескала великою долонею по плечі Жинь.— А що я тобі казала? Тобі не судилося прислужувати, тим паче таким зміям, як Вейсжа. Такі жінки, як ми, не повинні виставляти свої послуги на продаж.

Жинь засміялася:

— Рада тебе бачити.

Вона говорила серйозно. Жинь завжди поважала грубий і неприкритий особистий інтерес королеви піратів. Моаґ піднялася від повії до правительки єдиного вільного міста в Нікані завдяки безжальному, дивовижному прагматизму, і хоча Жинь дуже добре знала: це означає, що Моаґ не віддана нікому, — все одно поважала її за це.

Що ти маєш для мене? — запитала вона.

Поглянь сама. — Моаґ встромила два пальці в рота й свиснула своїй команді. — Трохи старих іграшок, трохи нових. Гадаю, тобі сподобається.

Упродовж наступної години команда Моаґ і солдати Жинь разом розвантажували десятки ящиків на берег. Моаґ відімкнула і відкинула накривку, показуючи чотири труни, акуратно складені в ряд.

— І це діє? — запитала Жинь.

— Так, якщо говорити, що там жертви чуми.

Моаґ махнула одному зі своїх. Він витяг найближчу труну з ящика, просунув під віко прут і натиснув — віко злетіло. На сонці блиснула щільна купа пороху, гарного й сяйливого. Жинь відчула смішне бажання скупатися в ньому.

— Давній трюк контрабандистів, — сказала Моаґ. — Навдивовижу дієвий. Усі розважливі, але нікому не хочеться вмирати.