Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 93)

Ліворуч почувся гуркіт. Кров і кістки злетіли в повітря, тіла попадали додолу. Жинь рухалася далі, переступаючи поранених. Шістдесят метрів.

— Чортзна-що,— прошепотів Дулінь. — Чортзна-що, я не можу...

— Заткнись і рухайся, — сказала Жинь.

Сорок метрів. Щось завищало над головою. Вони пригнулись, але продовжили бігти. Снаряд вибухнув позаду, а вже за мить залунали крики. Десять метрів.

Жинь зупинилася.

— Достатньо близько для тебе?

Солдати зімкнули щити в захисній мушлі над Дулінем, який стояв нерухомо, міцно замружившись. Жинь спостерігала за його скривленим обличчям, чекаючи.

Наступні секунди здалися їй вічністю.

«Він надто боїться, — раптом їй стало тривожно на душі. — Він не може зосередитися, тут забагато...» Снаряди і стріли падали навколо них несподівано близько. Насправді, їм шалено пощастило протриматися так довго — в них досі не влучили. Але тепер вони були відкриті, нерухомі цілі, тож один із залпів неминуче впаде на них...

А потім земля задвигтіла, взявшись брижами так, як ґрунт не повинен рухатися. Кам'яні стіни завібрували, і це було так абсурдно, що Жинь на мить подумала: це, певно, вона сама тремтить, а не масивна споруда; але потім зі стін цівками посипалися порох і камінці, згодом перетворившись на справжні потоки.

Мур опустився.

Він не впав. Не вибухнув. Не було брудного, каскадного обвалу каміння, що розліталося в ланцюговій реакції, поступово просідаючи під власного вагою, як буває, коли падають пошкоджені стіни Натомість земля під муром просто розчахнулася роззявленою пащею. Мур просто зник, забравши з собою артилерійську лінію й відкриваючи місто всередині, наче шар плоті, знятий з пульсуючих органів.

Повітря було спокійне. Постріли стихли.

Приголомшений, Дулінь упав навколішки.

— Молодець, — сказала йому Жинь.

Вигляд у нього був такий, немовби його ось-ось знудить.

«Усе з ним буде гаразд, — подумала вона. — Зруйнує ще декілька міст, і це здаватиметься йому рутиною». Їй було ніколи гратися в няньку — треба захопити місто. Вона підняла ліву руку як знак починати, і Південна армія рвонула вперед крізь прогалину в мурі.

Загони розійшлися на північ і на південь, щоб пробитися крізь оборону Дзіньджоу, а сама Жинь тим часом узялася за центральний сектор. Наблизившись, вона почула крики. Коли полум'я лизнуло плечі, вона почула, що її цілі кличуть підкріплення: високі, пискляві голоси знову й знову кричали, щоб їм принесли опіумних бомб, але було пізно. Занадто пізно. Вони спрямували опіумні снаряди на західний мур, і доки їх принесуть бодай трохи ближче, цей бій уже скінчиться.

Тепер усі солдати Дзіньджоу мали лише звичайну зброю, а вона була жалюгідно неефективною. Руків'я мечів розжарювалися добіла в їхніх руках. Усе, що вони випускали в неї, — стріли, списи, ракети — перетворювалося на попіл у повітрі. Ніхто не міг підійти ближче ніж на три метри, бо її зусібіч оточував непроникний стовп полум'я.

Вони падали перед нею, наче палички.

Жинь закинула голову назад, роззявила рота й пропустила полум'я через горло.

Боги, це звільнення було таким приємним. Вона навіть не усвідомлювала, як сильно їй цього бракувало. Такого нестямного захвату вона досягла на горі Тяньшань, а потім — на тренувальному майданчику на плато, коли дозволила нестримному полум'ю з ревом пронизати своє тіло. Відтоді кожна мить неспання здавалася притлумленою, стриманою. А тепер вона отримала бажане — бездумне, легковажне, нестримне руйнування.

Але щось було не так. Десь глибоко всередині її підточувала якась незрозуміла гризота, провина, що посилювалася з наростанням криків і збільшенням кількості тіл навколо неї, що згиналися, чорніли і всихали.

Вона не відчувала гніву. Це не мало нічого спільного з помстою. Солдати їй нічого не заподіяли. Вона не мала причин їх ненавидіти Це здавалося не доброчесністю, а жорстокістю.

Полум'я провисло, а потім втяглося всередину Жинь.

Та що це з нею? Зазвичай вона так легко пірнала в цей рапсодичний простір, де лють знаходить мету. Раніше ніколи не виникало труднощів з пошуками люті. Вона носила її в собі, мов тепле вугілля, що ніколи не згасає.

Вона вже повертала свій вогонь супроти співвітчизників. З такою легкістю робила це біля Червоних скель, без зайвих роздумів підпалювала цілі кораблі. Але вперше за весь час вона палила ворога, який не атакував її першим.

Це був не самозахист чи помста. Це була проста й однозначна агресія.

«Але це їхній вибір, — нагадала вона собі. — Ми двічі давали їм можливість здатись, і вони відмовилися. Вони знали, хто я така Самі викопали собі могилу».

Вона потяглася до темної безодні всередині себе, й стовп вогню здійнявся вгору наново, цього разу сліпучий, підсилений шаленою енергією.

Тепер вона мала інше полум'я: сильніше, голодніше, яке хотіло палити не через страх чи біль, а з люті, що аж бриніла силою. Це була лють зневаженої, знехтуваної.

Цей вогонь був пекучі ший. Темніший.

Жинь здригнулася від усвідомлення, що їй подобається це відчуття.

Вона так наблизилася до неуразливості, як тільки доступно людям, і Дзіньджоу ось-ось мало впасти до її ніг.

«Ніколи не деріть кирпу, — любив повторювати Ірдзях. — Реальна війна ніколи не йде за планом».

О, але це не так, якщо сили в грі такі нерівні, що навіть неминучість не здатна пересилити безмежної нерівності богів і людей. Жинь спостерігала за розгортанням битви, бездоганно бачачи її на своїй уявній шахівниці. Фігури падали, збиті клацанням пальців, і це тому, що вона так забажала. Міста розколювалися на шматки.

Вона далеко не одразу помітила, що брязкання сталі давно стихло, що в неї вже ніхто не стріляє і ніхто не кидається в бій. Лише відкликавши полум'я, вона побачила білі прапори, тепер почорнілі по краях, що майоріли з кожних дверей кожної будівлі Місто давно здалося Південній армії. Вона єдина продовжувала бій.

Битва закінчилася десь через годину після початку. Жинь прийняла капітуляцію Дзіньджоу, і її солдати перемкнулися з нестямного запалу бою на розважливу окупацію. І все ж, хай навіть наказом було захопити місто, земля продовжувала тремтіти, здригаючись від серії віддалених поштовхів, таких сильних, що в Жинь цокотіли зуби.

Дулінь втрачав контроль.

Але вона чекала цього. Це був найгірший і найбільш імовірний розвиток подій. І вона підготувалася. Якщо Дулінь не зміг самотужки прикликати ясність розуму й заспокоїтися за допомогою опіуму, вона змусить його це зробити.

Жинь крутнулася на п'ятах і кинулася через спустошене місто до прогалини в мурі. Її полум'я зблиснуло і зникло — тепер вона надто панікувала, щоб зосередитися на люті, — але ніхто й не думав на неї нападати. Цивільні й солдати з обох боків тікали з міста, де земля двигтіла під ногами, маневрували й ухилялись, коли величезні брили каміння відривалися від будівель і падали додолу.

Гуркіт погучнішав. Землею почали розходитися широкі тріщини, мовби відкриті рани, залишені невидимою істотою. Жинь побачила, як попереду двоє чоловіків із криками зникли, коли земля розверзлася просто під ними. Уперше від початку кампанії крізь її спокій пробився кинджал страху. Велика Черепаха розсмакувала свободу. І хотіла більшого. Якщо так триватиме й далі, Дулінь пустить під землю все місто.

Але земля дивовижним чином ставала тим спокійнішою, чим ближче Жинь підходила до східного муру. Вона збагнула, що поштовхи ширяться колом, а сила руйнування зростає зі збільшенням діаметра, а не навпаки. Епіцентр — земля під ногами Дуліня — була спокійною.

Звісно ж. Велика Черепаха хотіла звільнення. Хотіла бачити небо. Вона могла поховати все у відносній близькості до себе, але не зачепила б свого смертного носія.

Дулінь схилився там, де Жинь його й лишила, обхопивши голову руками. Він кричав. Жинь помітила Піпадзі, яка припала до землі за кілька метрів від нього, ставши навколішки, мовби не могла вирішити, стрибати на нього чи ні. Її очі розширилися, коли вона побачила Жинь.

— Мені..

— Поки ні, — Жинь відштовхнула її з дороги. — Відійди.

Неспокій Дуліня означав, що він ще бореться. Велика Черепаха ще не взяла гору, Жинь може його повернути. На мить вона замислилася, чи не нагорлати на нього, як стільки разів робив із Суні Алтань.

Але Дзіньджоу обвалювалося. Вона не мала на це часу.

Жинь кинулася вперед, опустила голову й вдарила його в тулуб.

Він без опору впав на землю. Жинь забула, який він насправді слабкий, кволий підліток, ще й стільки місяців недоїдав. Він борсався під нею, але марно. Вона втримувала його самими колінами.

Гуркіт наростав. Вона знову почула оглушливий звук із міста Ще одна будівля провалилася. Вона квапливо намацала в кишені мішечок з опіумом, розірвала його зубами і висипала вміст на землю.

Дулінь вигнув спину, викручуючись під нею. З його горла вирвалося жахливе булькання. Його очі тріпотіли, змінюючись із карих на сяйливо-чорні щоразу, коли він кліпав.

— Лежи спокійно, — просичала Жинь.

Він зосередив на ній погляд. Її кольнув страх, коли щось давнє й чужоземне вбурилося в її душу. Обличчя Дуліня спотворилось у виразі абсолютного жаху, і він почав викрикувати гортанні слова мовою, якої вона не впізнавала.

Жинь підібрала опіумні крихти й заштовхала йому до рота.

Дулінь вирячив очі. Вона нахилилася вперед і міцно закрила йому рота рукою, щосили стиснувши щелепи. Дулінь відбивався, але Жинь стиснула сильніше, натискаючи культею на шию, ніби важелем, допоки нарешті не побачила, як його горло видулося від ковтання. Через кілька хвилин, щойно опіум просочився в його кров, земля нарешті затихла.