Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 66)

— Це був пекельний тиждень, — простогнала вона.

Жинь сіла поруч на свій килимок.

— Ага.

Якийсь час вони просто сиділи мовчки, повільно дихаючи й дивлячись на тріщину в стіні — на той випадок, якщо скорпіон повернеться. У печері було тісно, а холод проймав до кісток, тож вони підсунулися ближче одна до одної, хмарки їхніх подихів змішувалися в морозному повітрі.

Було добре мати Венку поруч. Кумедно, як люди змінюються, подумалося Жинь. Вона ніколи й не мріяла, що Венка, Сжин Венка, гарненька розніжена сінеґардійка, перетвориться на невибагливого лютого вояка, ставши їй підтримкою.

Ще зовсім недавно вони ненавиділи одна одну з затятістю, на яку здатні лише школярки. Жинь зціплювала зуби, коли чула високий, дратівливий голос Венки, фантазуючи, як вийме їй очі нігтями. Якби вони так сильно не боялися виключення, то билися б у дворі Академії, наче дикі кішки.

Але все це вже не мало значення. Вони вже не дурні дівчатка. Вже не студентки. Війна перемінила їх у цілковито інакших, неймовірних істот, змінились і їхні стосунки. Вони й не помітили, як це сталося. Але й не мусили того. Їхні узи викувалися з необхідності, болю і спільного, глибокого розуміння пекла.

— Скажи мені правду, — пробурмотіла Венка. — Куди ми оце поперлись?

— У провінцію Собаки, — позіхнула Жинь. Після цілого дня підйому вона вже майже спала, а ноги мовби налилися свинцем. — Я думала, що чітко це пояснила.

— Але це ж неправда? — наполягала Венка. — Насправді армії Воєначальника Собаки там немає, так?

Жинь замовкла, розмірковуючи. Розповісти Венці правду було ризиковано. Тепер було небезпечно ділитися таємницями будь з ким, кому про них знати не конче необхідно. Але, на диво, Венка — одна з найвідданіших людей, яких вона знала. Венка з готовністю відвернулася від власної родини, щоб разом із гуртом південців повстати проти рідної їй провінції. Відтоді вона жодного разу не озирнулася. Венка могла бути груба, жорстока, але в її тілі не було жодної зрадницької кістки. Вона була прямолінійна і відверта, часто навіть занадто, але натомість вимагала щирості й до себе.

— Я не шпигунка, блін! — сказала Венка, коли мовчанка Жинь затяглася.

— Знаю, — швидко відповіла Жинь. — Просто... ти маєш рацію. — Вона роззирнулася, переконуючись, що їх не підслуховують. — Я без поняття, що там у провінції Собаки.

Венка здійняла брови:

— Тобто?

— Це правда. Я не знаю, чи є в них армія. Може бути легіон. Достатній для того, щоб відбитися від Республіки. Або всі вони можуть бути скалічені, навіть мертві. Мої розвіддані базуються на інформації Кітая, а він отримав її зі спонтанних коментарів Неджі під час розмов кількатижневої давності.

— Тоді що там на півночі? — гнула своє Венка. — Куди ви прямуєте? Мені байдуже, що ти сказала всім іншим, Жинь, але мені скажи правду. — Якийсь час вона повивчала обличчя Жинь.

Ви хочете розбудити третього, так?

Жинь здивовано кліпнула:

— Як ти здогадалася?

— А хіба це не очевидно? — запитала Венка. — Ти притягла майстра Дзяна та Імператрицю. Хранителя Воріт і Зміївну. Бракує лише одною, і ніхто так і не підтвердив, що він мертвий. То де він? Припускаю, що десь на хребті Баолей?

— У горах Вудан, — машинально відповіла Жень, збентежена впевненим тоном Венки. — Спершу нам треба пройти через провінцію Собаки. Але як... ну тобто як ти до цього ставишся? Тобі це не видається божевіллям?

— Упродовж минулого тижня я бачила й химерніші речі, — сказала Венка. — Ти володієш вогнем, немовби мечем. Дзян... Я хотіла сказати, майстер, бляха, Дзян, найбільший йолоп Сінеґарда, просто пошматував цілий флот з повітря. Я вже не знаю, що таке божевілля. Просто сподіваюся, що ти знаєш, що робиш.

— Ні, — мовила Жинь. — Уявлення не маю.

Вона говорила щиро. Вона й гадки не мала, на що здатний Імператор Дракона. Дадзі й Дзян до болю обачно висловлювалися з цього приводу. Дадзі, коли Жинь питала, давала лише туманні описи: «Він могутній, він легендарний, такого ти ще не бачила». А Дзян часто поводився так, немовби ніколи й не чув імені Жиґа. Жинь лишалося покладатися на їхню непохитну впевненість у тому, що Імператор Дракона, прокинувшись, зрівняє Республіку з землею.

— Я знаю лише, що Дзян його боїться, — сказала вона Венці. — А те, що лякає його, мусить жахати весь світ.

У наступні дні їхні прикрощі посилилися, бо вони піднялися високо, де все скувало кригою.

Спочатку Жинь це зовсім не стривожило. У неї з'явилася напівсформована думка про те, що вона полегшить їхній шлях самою силою полум'я. Попервах це спрацьовувало. Вона перетворилася на людину-смолоскип і розтоплювала слизькі дороги, аж доки їх не вкривала придатна для ходи сльота. Солдати отримували гарячу воду для пиття, Жинь запалювала багаття, лише тицьнувши пальцем, і підтримувала тепло, походжаючи серед людей.

Але після двох днів такого безперервного горіння з'явилося заціпеніле виснаження і вона збагнула, що їй дедалі важче дотягуватися до сили, яка ослаблює її і мордує Кітая.

Вибач, — говорила вона щоразу, коли знаходила його у фургоні, де він тремтів, примарливо блідий, притискаючи пальці до скронь так сильно, що від них лишалися вм'ятинки.

Я в нормі, — щоразу відповідав він.

Але вона знала, що він бреше. Вона продовжувала штовхати його до межі, яка знищить їх обох. Вона почала прикликати полум'я лише на декілька годин у день, а потім — лише задля того, щоб розчистити шлях. Тепер солдати могли покладатися тільки на власні, небагаті запаси для смолоскипів. Обмороження й переохолодження проріджували військо. Засинаючи, дехто вже не прокидався.

А Дзяну тим часом швидко гіршало.

Цей похід убивав його. Не існувало способу це описати. Він схуд і зблід, нічого не їв. Уже навіть не міг іти сам, тож його довелося везти за собою у фургоні. Але і ясність розуму не повернулась. Іноді він був напрочуд спокійний, поступливий і слухняний, немов дитина Та значно частіше заглиблювався в себе, опиняючись у полоні якихось страшних видінь, яких ніхто інший не бачив, і відштовхував усіх, хто намагався йому допомогти. Потім він став небезпечним. А потім почали згущуватися тіні.

За порадою Дадзі, вони часто тримали його під дією заспокійливого — поїли чаєм з лаунданумом, і він прихилявся до стінки фургона в заціпенінні Жинь ставало зле, коли вона бачила його осклянілий, несфокусований погляд і те, як слина стікає з кутика його рота; але кращого варіанта придумати вона не могла Вони мусили підтримувати його стабільним, доки не дістануться гори Тяньшань.

Вона не знала, на що здатний Дзян, якщо дати йому волю.

Але вони не могли постійно поїти його заспокійливим, не завдавши невідворотної шкоди розуму. Він потребував регулярних періодів тверезості, і цей час був таким болісним і принизливим, що Жинь несила було терпіти.

Якось Дзян перебудив увесь табір таким змученим криком, що Жинь миттю зірвалася до намету, в якому він спав, і підбігла до нього.

— Майстре? — вона стиснула його руку. — Що таке?

Його очі розплющилися. Він дивився на неї широкими, світлими очима й на мить навіть здався спокійним.

— Ханелай?

Жинь напружилася. Вона вже чула це ім'я. Лише раз, лише на мить, але ніколи його не забуде. Вона пам'ятала, як упала навколішки в морозному лісі, як тремтіли в неї ноги, коли тітка Чаґханя, Сожцань Сіжа, схопила її за обличчя й промовила ім'я, що змусило наїжачитися всіх кетреїдів довкола: «Вона схожа на Ханелай».

— Майстре... — Жинь важко зглитнула. — Хто...

— Я знаю, куди ми йдемо. — У Дзяна жахливо тремтіла рука Жинь стиснула її міцніше, але, схоже, цим лише підсилила його хвилювання. — І я не... ми не можемо... Не змушуй мене його будити.

— Ви про Жиґу? — обережно запитала вона.

Жинь не була готова до реакції на це ім'я. Дзян поглянув на неї з неприхованим жахом:

— Він втілення зла.

— Про що ви? — наполягала вона. — Він ваш якір, чому ж...

— Вислухай мене, — Дзян простягнув до неї іншу руку й стиснув Жинь трохи вище ліктя. — Я знаю, що вона хоче зробити. Вона тобі бреше. Ти не можеш іти.

Він боляче впився нігтями в її плоть. Жинь смикнулася, але хватка Дзяна була залізною.

— Ви робите мені боляче, — сказала вона.

Він не відпускав. Дзян утупився в неї, його очі були шалені й нестямні, якими вона їх ще ніколи не бачила Щось за ними було втрачено. Щось було зламано, придушено, і воно відчайдушно намагалося продерти собі шлях назовні.

— Ти не розумієш, що збираєшся зробити, — стривожено промовив Дзян. — Не йди на ту гору. Спершу вбий мене. Вбий її.

Його хватка ослабла У Жинь в очах стояли сльози від болю, але вона не відсмикнула руки. Надто боялася його сполохати.

— Майстре, будь ласка...

— Поклади цьому край, доки не почалося! — просичав він.

Жинь не знала, що зробити чи сказати. Та де ж чортова Дадзі?

Лише вона знала, як заспокоїти Дзяна. Лише вона могла прошепотіти правильне поєднання слів, щоб зупинити його марення.

— Що на горі Тяньшань? — запитала вона. — Чому ви боїтеся Жиґу? Хто така Ханелай?

Дзян розслабив пальці. Його очі розширилися лише трохи, і Жинь здалося, що вона помітила, як уламок раціональності й розуміння осяяв його обличчя. Він розтулив рота. Але саме тієї миті, коли вона думала, що він ось-ось відповість, він закинув голову й розсміявся.

«Мені варто піти», — подумала Жинь з раптовим страхом, їй взагалі не варто було підходити до нього. Вона мала б просто лишити його кричати, допоки він не затихне. Піти, втекти, а коли настане ранок, Дзян знову буде спокійним, усе стане як раніше і вони більше ніколи про це не говоритимуть.