Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 67)

Вона знала, що він намагався щось їй сказати. Була в цьому якась прихована правда, щось бридке й жахливе; але вона не хотіла знати. Хотілося тільки втекти і заплакати.

— Алтань, — раптом промовив Дзян.

Жинь завмерла, зігнувшись, бо так і не підвелася до кінця.

— Вибач, — Дзян дивився на неї, звертався до неї. — Мені так прикро. Я мав захистити тебе. Але вони..

— Годі, — Жинь похитала головою. — Будь ласка, майстре, годі..

— Ти не розумієш, — Дзян потягнувся до її зап'ястка. — Вони нашкодили мені і сказали, що нашкодять тобі ще більше, тож я мусив тебе відпустити, хіба ти не розумієш...

— Затхнися! — крикнула Жинь.

Дзян відсахнувся, мовби вона його вдарила. Усе його тіло затремтіло, аж вона злякалася, що він і справді розіб'ється, мов порцелянова ваза, але потім він раптом затих. Він не дихав, груди не здіймалися й не опадали. Довгий час він сидів із опущеною головою та заплющеними очима. А коли нарешті їх розплющив, вони були яскраво, жахливо білі.

— Ти не маєш тут бути.

Жинь не знала, хто саме говорив його вустами, але то був не Дзян.

А потім він посміхнувся, і нічого жахливішого Жинь не бачила.

— Невже ти ще не зрозуміла? — запитав він. — Він хоче вас усіх убити.

Він підвівся й підійшов до неї. Вона звелася на ноги і зробила один непевний крок назад. «Тікай, — прошепотів тихий голос у голові. — Тікай, ідіотко». Але вона не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від його обличчя. Заклякла, настрахана і зачарована водночас.

— Жиґа вб'є тебе, коли знайде. — Він знову засміявся. Це був високий і бентежний звук. — Через Ханелай. Через те, що Ханелай зробила. Він уб'є вас усіх.

Він схопив її за плечі й сильно струснув. Жинь відчула крижаний холод, уперше за весь час збагнувши, що їй тут небезпечно, фізично, бо вона й гадки не має, що може зробити з нею Дзян і що зробить.

Дзян нахилився ближче. Він був без зброї. Але Жинь знала, що він її ніколи й не потребував.

— Ви всі непотріб, — глумливо посміхнувся він. — І я повинен був просто зробити те, чого він, курва, від мене хотів.

Жинь потяглася за полум'ям.

— Дзия, зупинися!

У намет забігла Дадзі Жинь відступила, серце шалено калатало в грудях від полегшення. Дзян повернувся до Дадзі, його обличчя досі розпливалося в страшному посміху. На мить Жинь здалося, що він ударить жінку, але Дадзі схопила його за руку, не встиг він і ворухнутись, а потім загнала голку йому у вену. Він завмер, гойдаючись на ногах. Вираз змінився спокоєм, а потім він упав навколішки.

— Ти, — пробелькотів він. — Курво. Це все ти винна.

— Засинай, — сказала Дадзі. — Просто засинай.

Дзян промовив ще щось, але слова були сплутані й позбавлені сенсу. Однією рукою він бив об землю (Жинь подумала, що він тягнеться до голки, і приготувалася до бою), але потім нахилився вперед і впав долілиць.

— Геть звідси! — Дадзі виштовхала Жинь із намету в холодне нічне повітря.

Спотикаючись, Жинь відійшла, занадто спантеличена, щоб протестувати Щойно вони вийшли на крижаний виступ, де їх уже не могли почути з основного табору, Дадзі розвернула Жинь і трусонула її за плечі, наче неслухняну дитину:

— Що ти тільки собі думала?! Та чи ти здуріла?!

— Що це було? — скрикнула Жинь. Вона нестямно витирала щоки Гарячі сльози стікали по обличчю, але вона не могла їх спинити. — Що він таке?!

Дадзі похитала головою і притисла долоню Жинь до грудей. Жинь не одразу збагнула, що Зміївна не просто прикидається. Щось було не так.

— Полум'я, — вимогливо прошепотіла Дадзі. Її губи страшенно потемніли, майже посиніли.

Жинь запалила в долоні вогонь і простягла його між ними.

— Ось.

Дадзі згорбилася над теплом. Вона простояла так довго, заплющивши очі й скоцюрбивши пальці на вогником. Поступово її обличчя знову порожевіло.

— Ти знаєш, що то було, — нарешті промовила вона. — До нього повертається розум.

— Але... — Жинь зглитнула, намагаючись осягнути купу запитань, що роїлися в її голові, упорядкувати їх так, щоб вони мали сенс. — Але це ж був не він. Він не такий, він ніколи не був таким...

— Ти й не знала справжнього Дзяна Ти знала тінь, що від нього лишилася. Підробку, імітацію. То був не Дзян, ніколи.

— А оцей?! — скрикнула Жинь. — Він хотів мене вбити!

— Він пристосовується, — Дадзі не відповіла на її запитання. — Він просто... спантеличений, і все це...

— Спантеличений?! Ти його не чула? Він наляканий. Він страшенно боїться того, що відбувається з ним, і не хоче ставати тією людиною, бо він щось знає... Щось, чого ти мені не кажеш. Ми не можемо так з ним вчинити! — у Жинь тремтів голос. — Треба повернутися.

— Ні! — Дадзі шалено захитала головою. Її очі виблискували в місячному сяйві, а з розпатланим волоссям і голодним, розпачливим виразом вона здавалася не менш божевільною за Дзяна. — Шляху назад нема Я занадто довго цього чекала.

— Срати я хотіла на те, чого ти там хочеш.

— Ти не розумієш. Я мусила наглядати за ним усі ці роки, дбати, щоб його тримали в Сінеґарді, знаючи, що зробила його дивакуватим дурником, — голос Дадзі тремтів. — Я відібрала в нього глузд. А тепер він має шанс його повернути. І я не можу позбавити його цього шансу. Навіть якщо зараз він щасливіший.

— Але ти не можеш, — сказала Жинь. — Він такий наляканий.

— Байдуже, що собі думає цей Дзян. Цей Дзян несправжній. Треба, щоб повернувся справжній Дзян. — У Дадзі був такий вигляд, немовби вона ось-ось розплачеться. — Я повинна повернути його.

А потім Жинь побачила, як на щоках Дадзі заблискотіли сльози. Дадзі, Зміївна, колишня Імператриця Нікані, плакала. Зміївна, щоб його, плакала!.

Жинь була надто засмучена, щоб поспівчувати їй. Ні. Ні, Дадзі не має цього робити, не має стояти тут і рюмсати, немов вона не винна в жахливому психічному розладі, який вони щойно бачили на власні очі, бо ж Дзян зламався лише через Дадзі.

— Тоді тобі не варто було запечатувати його, — сказала Жинь.

— Думаєш, я не відчула, що накоїла? — Очі Дадзі почервоніли. — Ми зв'язані. Я відчула, яким розгубленим він був, відчула, як він бився об закутки власного розуму, шукаючи чогось, витрату чого навіть не усвідомлював. Відчула так гостро, бо знала, до чого він більше не мав доступу.

— Тоді навіщо ти це зробила? — стражденно запитала Жинь.

Що могло статися такого жахливого, такого руйнівного, що.

Дадзі ризикнула власним життям і крихкою душею Дзяна, щоб це зупинити?

«Вони посварилися», — колись сказала їй Дадзі.

Через що?

Дадзі просто похитала головою. Її бліда шия пульсувала.

— Ніколи не питай про це.

— Я маю право знати.

— Нема в тебе ніякого права, — холодно проказала Дадзі. — Вони посварилися. Я їх зупинила. Це все, що...

— Маячня! — голос Жинь повищав разом із полум'ям, що потяглося небезпечно, загрозливо близько до шкіри Дадзі. — Є щось більше, чого ти мені не кажеш. Я заслуговую знати...

— Жунінь!

Очі Дадзі блиснули зміїним жовтим. Кінцівки Жинь раптом заціпеніли. Вона не могла відвести погляду від обличчя Дадзі. І миттю збагнула, що це виклик — битва божественної сили волі.

«Та як ти смієш?)»

Колись Жинь могла б битися. Могла б подужати Дадзі — вона вже це робила. Але зараз вона була виснажена, зморена від постійної потреби день за днем витягати Фенікса крізь зболений розум Кітая. Вона не могла прикликати лють після того, що тільки-но бачила. Почувалася тонкою крижинкою, яку міг розбити навіть найлегший рух.

Вона втягла полум'я назад у долоню.

Зіниці Дадзі знову стали нормальними, приємно темними. Жинь обм'якла, звільнена від їхньої сили.

— На твоєму місці я припинила б непокоїтися, — Дадзі вже не плакала. Червонуватість також зникла з її очей. Як і надломлена нотка з голосу, змінившись холодною, відстороненою впевненістю. — Напади Дзяна гіршатимуть. Але він не помре. Він не може померти, це вже ти мені повір. Але що більше ти намагатимешся лізти в його розум, віднайти те, що, на твою думку, втратила, то більше мордуватимеш себе. Відпусти того, яким ти його пам'ятаєш, Ти більше його не повернеш.

Разом вони знову пішли до намету Дзяна. Жинь сіла поруч із ним і спостерігала. Серце стискалося від жалю. Він здавався таким стражденним, навіть у цьому морфіновому сні, позбавленому сновидінь. На його обличчі проступала стурбована похмурість, а пальці так сильно стискали ковдру, немовби він хапався за край скелі.