Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 65)

Але такі вже виверти долі. Совдзі був мертвий, його офіцери навернулися до Жинь, і переворот здійснився.

Розділ 18

Ґрунт у печері був занадто твердий, щоб викопати могилу, тож Жинь і Кітай склали останки Ґужубая та Совдзі по центру в одну безладну піраміду, облили їх олією й відступили, спостерігаючи, як вони горять.

Знадобилося майже пів години, щоби трупи розпалися. Жинь хотіла була пришвидшити процес власним полум'ям, але Кітай не дозволив. Він наполягав, щоб вони пильнували перед поховальним багаттям, натомість південці розійшлися без них. Жинь вважала це страшенним гаянням часу, але Кітая було не переконати. Він вважав, що вони в боргу перед своїми жертвами і що інакше Жинь скидатиметься радше на жорстоку вбивцю, аніж на справжнього лідера.

Через двадцять хвилин він явно про це пожалкував. Його щоки зробилися сірими, як попіл, і здавалося, його ось-ось знудить.

— Знаєш, до чого я ніколи не звикну? — запитав він.

— До чого? — озвалася вона.

— Що запах так сильно схожий на свинину. І від цього мені хочеться їсти. Ну тобто... Зараз я не зможу з'їсти й крихти, навіть якщо спробую, але рот усе одно наповнюється слиною. Хіба це не огидно?

— Не огидно, — сказала Жинь, подумки зітхнувши з полегшенням. — Я думала, що це лише я така.

Але вона могла їсти зараз, навіть сидячи перед трупами. Вона нічого не їла ще від учора й тепер була страшенно голодна У кишені вона мала пайок із сушеного кореня шаню, але їй здавалося неправильним жувати його, коли повітря ще наповнене ароматом смаженого м'яса. Лише коли трупи зіщулилися до обвуглених грудок і в печері запахло не плоттю, а вугіллям, вона змогла спокійно дістати свій пайок, Жинь повільно жувала шматочки кореня, огортаючи язиком крохмальні кружальця, аж доки слина не розм'якшувала їх достатньо, щоб ковтнути, а останки Совдзі й Ґужубая тим часом перетворилися на купу кісток і праху.

Потім вона підвелася й приєдналася до своєї армії.

Коли вони вийшли з іншого боку шахтових тунелів, то продовжили рух через ліс, тримаючись так, щоб гора була позаду. Жинь сказала південцям, що вони йдуть на північ зустрітися з Воєначальником Собаки та його повстанцями і створити останній в Імперії організований осередок супроти Республіки, Вони матимуть кращі шанси вижити, якщо об'єднають сили. Вона не брехала. Вона й справді жадала допомоги Воєначальника Собаки. Якщо чутки про те, що він має мечі і людей, правдиві, то нерозумно їх ігнорувати.

Але про план піднятися на гору Тяньшань вона розповіла лише Кітаєві. Тепер вона знала: завжди слід мати на увазі, що хтось у її лавах шпигує для Республіки. Переворот, який влаштував Воєначальник Мавпи, був яскравим підтвердженням. Останнє, чого їй хотілося, — щоб призахідники побували на горі Тяньшань раніше за неї.

А ще їй хотілося притримати правду зі значно важливішої причини. Їй було потрібно, щоб солдати вірили в свою важливість. У те, що їхні кров і піт — єдине, що може переламати хід історії. Так, вона мала намір перемогти в цій війні за допомогою шаманів, але без людських сердець їй нізащо не втримати контроль над країною. Для цього їй була потрібна їхня віра в те, що саме вони пишуть книгу Всесвіту. Вони, а не боги.

Небо над ними було ясне і спокійне. Наразі Неджа та його повітряні судна трималися на віддалі, хай і тимчасово. Жинь не знала, скільки триватиме ця перерва, але не збиралася сидіти й чекати, доки вона скінчиться.

Коли вони йшли вздовж передгір'я, нерви були на межі. Її військо було надто незахищене і вразливе, а ще вони рухалися до болю повільно. І виною тому була не погана дисципліна. Її солдати, ослаблені місяцями облоги, тягли на собі вози зі зброєю, медичним спорядженням і незначними запасами харчів. А під невблаганним дощем, що почався того дня мжичкою, але швидко переріс у щільну зливу, дороги перетворилися на суцільну багнюку.

— З таким темпом сьогодні ми не здолаємо й п'ятнадцяти кілометрів, — сказав Кітай. — Слід розвантажити людей.

Тому Жинь наказала покинути стільки припасів, скільки вони могли дозволити собі втратити. Їжа й медикаменти безцінні, але від майже всього іншого довелося відмовитись. Усі обрали собі дві зміни одягу, а решту лишили. Здебільшого це були легкі літні туніки, які не вберегли б від гірського снігу. Також вони позбулися значної частини зброї та спорядження: їм просто бракувало людей, щоб тягти за собою арбалети, ящики з порохом і запасні панцирі, взяті ще аж із Жуйдзіня.

Жинь не подобалося це рішення. Всім іншим також. Бачити стільки змарнованих ресурсів було нестерпно. Вигляд зброї, зваленої на купи й готової для підпалу лише заради того, щоб Республіка її не знайшла і не змогла використати для своїх потреб, завдавав майже фізичного болю.

— Коли почнуться фінальні битви, йтиметься не про мечі й алебарди, — сказала Дадзі Жинь. — Доля цього народу залежить від того, як швидко ми дістанемося гори Тяньшань. Усе решта неважливе.

Коли покинули припаси, темп суттєво збільшився. Але невдовзі після того сильний дощ змінився шаленою, стрімкого зливою, що впродовж дня не ослабла ані на хвилину. Багнюка стала для них жахіттям. На деяких ділянках вони вгрузали в чорне болото мало не по коліно. Тонке бавовняне й солом'яне взуття не витримувало таких умов, і ніхто не мав потрібного вбрання для такого вологого клімату.

Розум Жинь панічно метався, поки вона міркувала, які це може мати наслідки. Така багнюка — не просто незначна перешкода, а серйозна загроза здоров'ю її армії. Лише дехто мав черевики, тож рано чи пізно всі підхоплять інфекції. А потім у них загниватимуть і відпадатимуть пальці на ногах і їм доведеться сідати на узбіччя, чекаючи смерті, бо ж далі йти вони не зможуть. І навіть якщо вони вбережуться від інфікування ніг, може початися гангрена від ран, отриманих під час виходу з блокади, бо їм страшенно бракувало медичних припасів, щоб обробляти їх як слід. Або вони могли просто померти з голоду, бо Жинь навіть не уявляла, де вони братимуть харчі на такій висоті. Або...

Її дихання пришвидшилося. Перед очима все затяглося туманом. Їй так запаморочилося в голові, що вона мусила на мить зупинитись і вдихнути, притискаючи здорову руку до пульсуючих грудей.

Вона почала розуміти справжній розмах їхньої мандрівки. Тепер, коли ранішній адреналін вивітрився, коли вона вже не мала запалу від поєднання божевільної впевненості і п'янкого захвату, вона усвідомила ставки, які зробила для південців.

І дуже ймовірно, що всі вони помруть.

Величезні втрати неминучі. Шанси на виживання непевні. Якщо вони ризикнуть, то можуть викреслити себе з історії так докорінно, немовби їх і зовсім не існувало.

Але залишившись там, де є, вони точно загинуть. Якщо почнуть перемовини про капітуляцію, їм кінець. Якщо випробують долю, виступивши проти Неджі зараз, із трьома шаманами та ослабленою армією супроти об'єднаних сил Республіки й заходу, вони трупи. Але якщо вони таки зможуть дістатися до гори Тяньшань, якщо розбудять Імператора Дракона, тоді гральне поле дуже, дуже сильно зміниться.

Це могло перервати їхню історію або почати в ній славетний розділ. І зараз Жинь лишалося тільки зціпити зуби й тягти південців через гірський хребет.

Саме погода, а не дирижаблі швидко стала для них найбільшою перешкодою. Вони піднялися на хребет Баолей посеред періоду танення пізнього літа, а це означало шалені річкові потоки, ковзкі від багнюки дороги і страшенні зливи, які часом тривали кілька днів. На декількох переходах багнюка сягала їм до пояса і вони змогли перебратися, лише вирубавши довгі бамбукові балки й спорудивши тимчасовий міст, щоб бодай вози з припасами не потонули.

Уночі вони знаходили укриття в печерах, якщо могли їх відшукати, і так мали захист від дощу й постійної загрози повітряного нападу. Але, як швидко з'ясувала Жинь, вони не могли захиститися від комах і паразитів: роздутих павучих гнізд, малих змій, що збиралися в жахливі рухомі кулі, і гострозубих щурів завбільшки майже з хатніх котів. Люди так рідко користувалися цим маршрутом, що кількість шкідників немовби збільшилася вдвічі, щоб це компенсувати. Якось увечері Жинь тільки-но розгорнула циновку, як раптом до неї рвонув скорпіон завдовжки з її долоню, задерши хвоста й смикаючи туди-сюди отруйним жалом.

Вона заклякла, надто налякана, щоб закричати.

Стріла влучила в землю всього за кілька сантиметрів перед скорпіоном. Він відповз і зник у розщелині печерної стіни.

Венка опустила лук:

— З тобою все гаразд?

— Ага, — видихнула Жинь. Її голова була легка, порожня. — Велика, сука, Черепахо.

— Підпали трохи лаванди й тунгової олії. — Венка витягла з кишені мішечок і віддала Жинь.— А потім увітри залишок у шкіру. Вони терпіти не можуть цей запах.

Жинь підпалила суміш у долоні й розтерла навколо шиї.

— Де ти такого навчилася?

— Тунелі Ковадла аж кишіли цими істотами, — сказала вона. — Ми й не знали про це, аж доки декілька солдатів не прокинулися розпухлі і з ядухою, а потім ми почали спати позмінно й щовечора чистити стіни з пахощами. Вибач за це. Хтось мав тебе попередити.

— Все одно дякую, — Жинь простягнула Венці руку.

Венка стерла залишки олії з її долоні й поплескала себе по ключицях. А потім розклала свій килимок біля килимка Жинь, сіла і затиснула скроні долонями.