Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 50)

Але вона мала власні спогади. Вона знала, що зробила, і мирилася з цим. А який зв'язок між Дзяном і його злочинами? Як він може нести за них відповідальність, якщо не ототожнює себе з людиною, яка їх скоїла? І якщо він не може поглянути у вічі власному минулому, не може навіть осягнути його як своє, чи не приречений він лишатися розділеним, замкненим у пастці розколу власної психіки?

Наступне запитання вона сформулювала дуже ретельна Розуміла, що штовхає його до межі: блідий і норовистий, він був готовий зірватися з гачка, коли вона скаже щось не те. Жинь згадала навчання в Академії, коли їй доводилося добирати й поєднувати слова так, щоб Дзян не міг їх викривити, відмахнутися чи просто вдати, що вона взагалі нічого не говорила.

Зараз вона розуміла, чого він боявся.

— Як гадаєте... — Вона зглитнула, похитала головою і почала знову: — Як гадаєте, ви знову станете тим, ким мали бути? До Печатки?

— Таким ти хочеш, щоб я став? — поцікавився він.

— Я думаю, саме такий чоловік нам зараз потрібен, — сказала вона. Наступні слова Жинь промовила до того, як ослабла її сміливість: — Але Сожцань Сіжа сказала, що той чоловік був чудовиськом.

Дзян довго не відповідав. Він відкинувся назад і дивився на берег, водячи пальцями по темній воді. Жинь не розуміла, що відбувається за цими блідими, тьмяними очима.

— Сожцань Сіжа мала рацію, — нарешті мовив він.

Жинь припускала — насправді, сподівалася — що, опинившись від Кітая на достатньо близькій відстані, почне відчувати його присутність, теплу знайомість, яка поступово сильнішатиме, коли вона наближатиметься. Але не думала, що це станеться так раптово. Якось уранці вона прокинулася, тремтячи й хапаючи ротом повітря, а всі нерви дзвеніли так, немовби вона у вогні.

— Що сталося? — різко запитала Дадзі.

— Нічого, я... — Жинь декілька разів глибоко вдихнула, намагаючись збагнути, що змінилося. Вона почувалася так, немовби повільно тонула, сама того не розуміючи, аж доки одного дня несподівано не виринула по ковток повітря. — Гадаю, ми близько.

— Твій якір. — Це було не запитання, Дзян говорив ствердно. — Як почуваєшся?

— Це немовби... немовби я знову цілісна.

Вона силкувалася описати це відчуття. Не схоже на те, якби вона змогла читати думки Кітая або відчувати його емоції. Вона досі не отримувала від нього повідомлень, навіть шрами на шкірі не з'являлись. Але знала, була абсолютно певна, що він уже близько, як не сумнівалася в тому, що сонце опуститься за обрій.

— Це немовби... Знаєте, коли довго хворієш, то забуваєш, як воно — бути здоровим? Звикаєш до дзвону в голові, погіршення слуху, закладеного носа, тож навіть не помічаєш, що з тобою щось не так. Аж доки не видужаєш.

Жинь не була впевнена, чи це має сенс її слова прозвучали так по-дурному, зірвавшись із язика. Але Дзян і Дадзі кивнули.

Звісно ж, вони розуміли. Вони єдині могли зрозуміти.

— Скоро ти почнеш відчувати його біль, — сказала Дадзі. — Якщо біль йому дошкуляє. Це дасть нам підказку, як до нього ставляться. І відчуття дедалі сильнішатиме, поки ми наближатимемося. Зручно, так? Наш власний поштовий голуб.

Їхні підозри виявилися правильними: Кітая тримали просто на передовій Республіки. Наступного ранку після довгих тижнів шляху, що складався з нескінченних вирв від бомб і селищ-примар, Нове місто замайоріло перед ними на горизонті, наче яскрава пляма на випаленому тлі.

Республіка не випадково вирішила створити свою базу саме тут, в одному з найбільш закривавлених міст у нікарській історії. Нове місто, колись знане як Арабак, слугувало військовим бастіоном ще з часів кампаній Червоного Імператора. Первісно воно було низкою оборонних фортів, за які воєначальники воювали так довго, що кордон між провінціями Кабана і Зайця став залитим кров'ю. Війна машин вимагала робочої сили й таланту, тож з роками містяни — лікарі, фермери, ремісники, майстри — разом з родинами перебрались у фортеці й ті поступово розросталися, щоб розмістити людей, які займалися лише тим, що воювали.

А тепер Нове місто було передовим вузлом Республіканської армії та повітряною базою призахідницького флоту дирижаблів. Старше військове командування республіканців розташувалося за цими стінами, а отже, там був і Кітай.

Жинь, Дзян та Дадзі мусили бути винахідливими, коли наблизилися до міста Вони почали мандрувати лише ночами, і навіть тоді це були короткі, обережні вилазки, під час яких вони ховалися в підліску, щоб уникнути дирижаблів, які кружляли над містом у регулярних патрулюваннях, осяваючи землю внизу неприродньо потужними ліхтарями. Вони змінили зовнішність; Дадзі заправила коротке волосся за вуха, Жинь почала ховати очі за скуйовдженими пасмами, а Дзян пофарбував біле волосся в насичений каштановий за допомогою горіхової шкарлупи й вохри, які він відшукав так легко, що Жинь припустила; він уже робив це. Вони домовилися про історію прикриття на випадок, якщо їх зупинять вартові: вони родина біженців, Жинь — їхня донька, і вони прийшли з провінції Змії до брата Дадзі, дрібного чиновника з провінції Дракона.

Жинь цей задум здався сміховинним;

— Хто повірить, що я ваша донька?

— А чому? — запитав Дзян.

— Бо ми не схожі! Для початку, ваша шкіра значно біліша..

— О, серденько, — він погладив її по голові. — А це твоя провина Що я казав тобі про тривале перебування на сонці?

За пів кілометра від брами вони побачили юрби. Як виявилося, справжні біженці сотнями прибували до Нового міста. Фортеці були єдиним місцем у радіусі багатьох кілометрів, що гарантувало безпеку від бомбардувань.

— І як же ми потрапимо всередину? — запитала Жинь.

— Так само, як зайшли б у будь-яке місто, — відповіла Дадзі, немовби це було очевидним. — Простісінько через браму.

Жинь із сумнівом глянула на черги, що зміїлися від воріт навколо мурів.

— Більше нікого не пускають.

— Я вмію бути дуже переконливою, — сказала Дадзі.

— А не боїшся, що тебе впізнають?

Дадзі весело глянула на неї:

— Ні, якщо накажу їм забути.

Звісно, все не може бути так просто. Збентежена, Жинь пішла за Дадзі, коли та повела їх просто до брами, не зважаючи на обурені крики з черги, і сміливо зажадала, щоб їх пропустили. Жинь була впевнена: їх пристрелять на місці.

Але солдати лише кліпнули, кивнули й відійшли.

— Цього ніколи не було, — сказала Дадзі, проминаючи їх.

Вони кивнули, і їхні очі оскляніли.

— Ви ніколи не бачили мене й гадки не маєте, як я виглядаю.

Вона жестом показала Дзянові й Жинь іти за нею. Приголомшена, Жинь підкорилася.

— Ти чимось стурбована? — запитав Дзян.

— Вона просто сказала їм, що робити, — пробурмотіла вона. — Просто сказала, навіть не... Ну тобто вона навіть не намагалася...

— О так, — Дзян захоплено глянув на Дадзі. — Ми ж казали, що вона вміє бути переконливою.

Слово переконлива не описувало того, що сталося. Жинь знала про гіпноз Дадзі Вона й сама не раз ставала його жертвою. Але в минулому ілюзіям Дадзі потрібно було кілька довгих хвилин ретельного умовляння. Жинь ще ніколи не бачила, щоб та віддавала такі буденні, зневажливі накази з повною впевненістю, що люди підкоряться.

Це тому, що тепер Дзян звільнився з Чулуу Корікх? Сили Дадзі зросли, коли її якорі посильнішали? А якщо так, то що станеться, коли вони розбудять Жиґу?

За стінами Нове місто скидалося на удар в обличчя.

Так сильно Жинь не панікувала, відколи поїхала з Тікані. На другий день мандрівки до Сінеґарда вона прокинулася, коли її караван від'їхав уже достатньо далеко, щоб довкілля здавалось абсолютно чужим. Їй знадобилося багато днів, аби звикнути до мінливою ландшафту, обрисів гір та страшної реальності того, що коли вона піде спати вночі на тонкому матраці в фургоні каравану, земляні стіни Тікані більше її не захищатимуть.

Відтоді вона мандрувала Нікарською імперією. Мало не загубилася в приголомшливому галасі Сінеґарда, ходила настилом плавучого міста Анькхілуунь, увійшла в Осінній палац у розкішному королівському Лусані. Вона вважала, що збагнула розмах міст імперії — від курної бідності Тікані до звивистої невпорядкованості халуп прибережного Кхурдалайна і сапфірово-синіх каналів Арлона.

Але Нове місто було чужим у зовсім інакшому масштабі. Призахідники пробули тут лише кілька місяців, вони не могли розібрати й збудувати його на нікарських кам'яних фортецях, які простояли тут століття. І все ж, схоже, архітектурний кістяк сильно змінили: старі фортеці розширили численними новими прибудовами з безглуздим відчуттям порядку, перетворивши міський пейзаж на рівні лінії замість кривих, звивистих провулків, до яких Жинь так звикла.

Також зникло й усе оздоблення в нікарському стилі Вона не бачила ані ліхтарів, ані плакатів на стінах, ані пологих пагод чи ґратчастих вікон, які мали б з'явитися в цьому напрочуд прагматичному військовому місті Натомість, куди б не глянула, скрізь бачила скло — прозоре на більшості вікон, а також кольорові візерунки на більших будинках, пістряві ілюстрації сцен, яких вона не впізнавала.

Ефект був приголомшливий. Арабак, місто з понад тисячолітньою історією, немовби просто стерли.

Не вперше Жинь бачила призахідницьку архітектуру. Кхурдалайн і Сінеґард також перебудовували за часів окупації чужоземців. Але ці міста від початку будувалися на нікарському корінні й згодом повернулися до нікарців. А тут західна архітектура була цікавим пережитком минулого. З іншого боку, здавалося, немовби Нове місто було частиною Призахідної республіки, яку просто вирізали й перенесли в Нікань.