Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 51)

Жинь спіймала себе на тому, що витріщається на речі, про існування яких навіть не мріяла. На кожному розі вона бачила миготливі вогники всіх мислимих кольорів, які живилися не вогнем, а якимось невидимим їй джерелом енергії. Бачила те, що скидалося на потворний чорний фургон, який рухався по сталевих коліях, важко пихкаючи брукованими вулицями й пускаючи з голови тонкі цівки пари. Його ніщо не штовхало і не тягло — ні люди, ні коні. Вона бачила мініатюрні дирижаблі, що дзижчали по всьому місту, такі бездоганно малі, що спершу вона помилково сприйняла їх за галасливих пташок. Але їхнє дзижчання ні з чим не сплутаєш: тонша, вища версія гуркоту двигуна повітряного судна, що тепер асоціювалося в неї зі смертю.

Ними ніхто не керував. Ніхто не тягнув за нитки і навіть не вигукував команд. Мініатюрні повітряні кораблі немовби мали власний розум. Вони цілком самостійно опускались і вклинювалися між будівлями, спритно залітаючи у вікна, щоб доставити листи й пакунки.

Жинь розуміла, що не варто так витріщатися. Що довше вона стояла, роздивляючись на мільйони нових і приголомшливих речей, то більше виділялася з натовпу. Але не могла зрушити з місця, спантеличена, розгублена, мовби її висмикнули з Землі й закинули в зовсім інший всесвіт. Вона чималу частину свого життя прожила з відчуттям, що їй тут не місце, але вперше по-справжньому відчула себе чужинкою.

Шість місяців. Шість місяців, і призахідники перетворили прибережне місто на отаке.

Скільки часу їм знадобиться, щоб змінити всю націю?

Увагу Жинь привернуло дзижчання, вочевидь від самокерованого латунного фургона по інший бік вулиці, і, вкрай здивована, вона навіть не помітила, що стоїть на двох тонких металевих рейках Не помічала, що безкінний чорний екіпаж безшумно ковзає в її бік, аж доки він не опинився за кілька метрів від неї, неухильно наближаючись.

— Ворушись!

Дзян збив її з ніг. Екіпаж проїхав повз них, байдуже рухаючись за визначеним маршрутом.

Жинь звелася на ноги, її серце шалено бухкало в грудях.

— Та що це з тобою? — Дадзі смикнула її за зап'ясток і відтягла від головної дороги. Вони привертали увагу перехожих Жинь побачила, що призахідницький вартовий уважно стежить за ними, погладжуючи аркебузу. — Хочеш, щоб нас упіймали?

— Вибачте. — Проминувши юрби цивільних, вона пішла за Дадзі до вузькою провулка. Їй страшенно паморочилося в голові Вона прихилилася до холодної темної стіни й глибоко вдихнула. — Просто... Це місце, я не...

На її подивування, Дадзі була співчутлива:

— Знаю. Я також це відчуваю.

— Не розумію, — Жинь не могла дібрати слів, щоб описати своє збентеження. Їй заледве вдавалося вдихнути. — Не знаю, чому...

— Я знаю, — сказала Дадзі. — Це усвідомлення того, що тобі немає місця в майбутньому.

— Годі пустих балачок, — безцеремонно, майже холодно промовив Дзян. Жинь зовсім його не впізнавала. — Ми гаємо час. Де Кітай?

Жинь спантеличено глянула на нього:

— А я звідки знаю?

Він нетерпляче сказав:

— Ти ж, мабуть, відправила йому повідомлення.

— Але не... — забелькотіла вона. — О, я зрозуміла.

Вона роззирнулася провулком. Він був вузький, радше схожий на щілину між двома квадратними будівлями, аніж на прохід.

— Прикриєте мене?

Дадзі кивнула:

— Тільки швидко.

Вони рушили пильнувати по обидва боки провулка. Жинь присіла біля стіни й дістала з-за паска ніж. Для проби спрямувала в глибини власної свідомості запитання, несміливо і з надією: «Ти там?»

На її подив, у долоні спалахнуло крихітне полум'я. Вона мало не скрикнула від полегшення. Міцно стиснула клинок пальцями, чекаючи, доки вістря стане помаранчевим. Їй потрібен був шрам, а не каліцтво: зі швидким опіком це легше, аніж із кривавою раною.

Але Дадзі похитала головою:

— Притисни сильніше. Пусти кров. Інакше він навіть не відчує.

— Добре.

Жинь занесла вістря над м'ясистою частиною лівої литки, але побачила, що не може впоратися з тремтінням рук.

— Хочеш, я зроблю? — запитала Дадзі.

— Ні.. Ні, я сама.

Жинь зціпила зуби для певності, що не прикусить язика. Глибоко вдихнула. А потім проштрикнула шкіру ножем.

Литка спалахнула болем. Інстинкти наказували відвести руку, але вона продовжувала заганяти метал у власну плоть.

Вона не змогла стримати тремтіння пальців. Ніж із брязкотом упав додолу.

Вона підняла його, присоромлена й не здатна зустрітися поглядом із Дадзі.

Ну чому біль раптом став такий сильний? Вона вже завдавала собі й гірших ран. На руках досі виднілися білі шрами від опіків з тих часів, коли доводилося крапати на шкіру розтоплений віск, щоб не заснути. Нерівні, зарубцьовані сліди вкривали стегна там, де вона колись колола себе, щоб утекти від галюцинацій.

Але ті рани були наслідком розпачливих, гарячкових нападів. А тепер вона твереза, спокійна, з ясним розумом. І при повному глузді їй було значно важче свідомо завдати собі болю.

Вона міцно замружилася.

«Опануй себе», — сказав Алтань.

Вона пригадала ту мить, коли ракета збила її з неба над Червоними скелями. Коли Дадзі привалила її щоглою. Коли Кітай розтрощив їй руку, а потім протягнув скалічені рештки крізь залізну кайданку. Її тіло переживало значно гірші травми, аніж глибокий поріз від гострого леза Це був невеликий біль. Це було ніщо.

Вона впилася металом під шкіру. Цього разу її рука була непохитна, поки вона чіткими, впевненими рухами вирізала одне-єдине слово:

«Де?»

Минали хвилини. Кітай не відповідав.

Жинь щосекунди дивилася на руки, пильнуючи тьмяні шрами, які не з'являлися.

Вона намагалася не панікувати. Існує мільйон причин, чому він Ще не відповів. Може спати. Може бути під дією наркотиків. Може побачити послання, але йому бракує засобів для відповіді, або ж він не може відповісти, бо перебуває під наглядом. Йому потрібен час.

А їм лишалося тільки чекати.

Дадзі хотіла лишитися в прихистку провулка, але Дали запропонував прогулятися Новим містом. Так вони могли зібрати більше інформації. Він хотів продумати шляхи відступу й розвідати пости вартових, щоб, якщо і коли Кітай відповість, вони могли легко витягти його.

Але Жинь підозрювала, що Дзяну, як і їй, хотілося дослідити Нове місто суто з хворобливого зачудування ним. Щоб побачити, як багато змінилось, і повністю осягнути, на що здатні призахідники.

— Минули десятки років, — сказав він Дадзі, коли вона запротестувала. — Ми мусимо знати, з чим боремося.

Тож, прикривши обличчя хустинами, вони ризикнули повернутися на головну вулицю.

Першим Жинь у вічі впало те, що в Новому місті чисто.

І вона швидко збагнула чому. На стінах висіли укази, надруковані на величезних полотнищах пергаменту призахідницькою і нікарською. Не мочитися на вулиці. Не викидати з вікон сміття. Не продавати спиртне без ліцензії. Не випускати на вулиці худобу. Не запускати феєрверків, не грати в азартні ігри, не сваритися, не битися, не кричати.

Жинь уже бачила подібні укази: нікарські судді часто вивішували схожі оголошення в марних спробах зробити свої некеровані міста чистими. Але тут правил дотримувалися. Нове місто аж ніяк не було малим: його сповнював галас, притаманний будь-якому великому поселенню. Але у вічі впадала не численність населення, а звички людей. Міські вулиці були курні, але без сміття. У повітрі пахло не брудом, випорожненнями чи зогнилим мотлохом, а звичним запахом безлічі втомлених людей, які зібралися в одному місці.

— Погляньте. — Дзян зупинився біля металевого диска, прикріпленого до вуличного ліхтаря, на якому виднілися викарбувані написи нікарською і призахідницькою.

Чотири основні принципи порядку

Пристойність

Доброчесність

Поміркованість

Скромність

Далі був перелік правил для «Підтримання громадського порядку». Не плюватися. Ввічливо чекати своєї черги, втримуватися гігієни. Під останнім правилом був ще один перелік з уточненням:

Порушення гігієни — це:

Не мити руки перед готуванням

чи споживанням їжї.