Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 49)

Це доводило, що громадянська війна ще не скінчилася. Жинь мала рацію: Вейсжа не винагородив південь за те, що вони її зрадили. Певно, він повернув свої дирижаблі проти Південної коаліції, щойно Жинь і Дадзі відлетіли до Чулуу Корікх. Він переслідував їх до провінції Кабана, і, певно, провінція Кабана піднялася в повстанні. Ці люди не мали причин вірити Республіці: їхнього воєначальника безцеремонно стратили в Арлоні за лічені дні після поразки Дадзі. Вони мусили стати на бік Південної коаліції.

Усе вказувало на те, що Вейсжа жорстоко покарав їх за таку зухвалість.

Жинь присвиснула:

— Що тут сталося?

Вони повернули вигином річки до дивного берега: територія, де мали б рости дерева, була випалена і вирівняна, немовби полум'яний велетень протупотів тут у бездумній люті.

— Те саме, що й минулого разу, — сказала Дадзі. — Вони приводять бомбардувальники і, якщо не знаходять ворога, атакують усіх без розбору. Зрівнюють місцевість, щоб повстанцям було важче ховатися.

— Але це не сліди від бомбування, — сказала Жинь, досі спантеличена — І вирви від бомб не всюди.

— Ні, це напалм, — промовив Дзян.

— Напалм?

— Саме його вони використали минулого разу. Його винайшло Сіре товариство в своїх вежах. Ця речовина загоряється, коли торкається будь-чого живого: рослин, тварин, людей. Ми так і не з'ясували, як її знешкодити, а вода і накривання безрезультатні Доводиться чекати, доки вона повністю вигорить. А на це потрібно дуже багато часу.

Значення цих слів жахнуло Жинь. Це означало, що призахідники не лише правлять небесами, а й мають полум'я, здатне конкурувати з її вогнем.

Спустошення тут було значно гіршим, аніж руїни в Тікані Певно» провінція Кабана нестямно боронилася, бо тільки це могло призвести до такої відплат Але вони мусили б знати, що не переможуть Як то — коли небеса розверзаються невмирущим вогнем? Як то — воювати з самими небесами? Вона спробувала уявити мить, коли цей ліс перетворився на шахівницю з зеленого і чорного, зеленого і чорного, коли налякані цивільні бігли поміж дерев, що перетворювалися на смолоскипи й чадили задушливим димом.

— Насправді, повітряні кампанії дуже розумна стратегія, — Дадзі ліниво провела пальцями по воді. — Скидаєш бомби на густозаселені території без оборонних споруд, щоб вони вважали себе надзвичайно уразливими. Потім ведеш дирижаблі над якомога ширшою територією, аби люди знали, що хоч би де вони сховалися, в безпеці не будуть.

Жинь збагнула, що Дадзі не просто розмірковувала. Вона ділилася досвідом. Кілька десятиліть тому Дадзі воювала в такій самій війні.

— Повітряні судна випускаєш без чіткого графіка, — продовжила Дадзі. — Іноді вдень і вночі, аж доки місцеві почнуть боятися й носа поткнути надвір, попри те що їм було б безпечніше там, де будинки не заваляться на голову. А потім відбираєш у них усе. Сон, їжу, затишок, безпеку. Ніхто не сміє діяти відкрито, тож ти відрізаєш канали спілкування й зупиняєш промисловість.

— Годі, — Жинь більше не хотіла чути. — Я зрозуміла.

Дадзі проігнорувала її:

— Ти доводиш їх до абсолютного занепаду. Страх перетворюється на відчай, відчай — на паніку, а паніка переростає в безвідмовну покору. Це неймовірно, але це сила ведення психологічної війни. І знадобиться лише декілька бомб.

— Тоді що ви робили? — запитала Жинь.

Дадзі повільно кліпнула, немовби відповідь була очевидною.

— Серденько, ми пішли до Пантеону.

— Після цього стало значно легше, — сказав Дзян. — Я вихоплював їх з небес, як комарів. Ми з Жиґою зробили це грою. Рекорд — чотири судна за п'ять секунд.

Він сказав це так буденно, що Жинь лише витріщилася на нього. А вже за мить у Дзяна біля вуха задзижчав комар і він швидко повертів головою й відвернувся.

Той, хто вийшов із Чулуу Корікх, не був тим, кого вона знала в Сінеґарді. Майстер Дзян у Сінеґарді нічого не пам'ятав про Другу Макову війну. А цей Дзян постійно згадував ті події, але потім швидко повертався до стану апатії, немовби лише кінчики пальців вмочував в океан спогадів, щоб перевірити, як воно, й одразу ж задкував, бо вода надто холодна.

Але в Дзянові її турбували не провали в пам'яті. Відколи вони вийшли з Чулуу Корікх, вона спостерігала за ним, відстежувала його рухи і мовленнєві шаблони, щоб знайти відмінності. Він був підбадьорливо знайомим і вкрай інакшим водночас, часто в межах одного речення. Вона не могла спрогнозувати зміни в тембри його голосу чи раптову різкість погляду. Іноді він був привітним диваком. А іншим разом поводився немовби чоловік, який воював і перемагав у війнах.

Жинь знала, що Печатка руйнується. Але що це означає? Це відбуватиметься поступово? По одному спогаду за раз, допоки він не збере все втрачене? Чи цей процес мінливий і непередбачуваний, як і все інше в Дзянові?

Та найбільше її спантеличувало, коли Дзян майже повністю повертався в колишньою себе, коли поводився зовсім як учитель, якого вона колись знала, і на короткий час вона майже забувала, що відтоді все дуже змінилося.

Він дражнився з її волосся, так нерівно підрізаного біля скронь, немовби вона виросла в дикій природі Підколював її через культю («Кітай мав рацію, тобі варто прикріпити до неї клинок»), через Південну коаліцію («Втратити пасок — це одне, але втратити цілу армію — зовсім інше»), через Алтаня («Ти навіть згадати про нього не можеш, не почервонівши, безнадійна ти дитино»), про Неджу («Ну, про смаки не сперечаються»). Ці жарти могли б її образити, якби їх промовляв хтось інший, але коли це робив Дзян байдуже й відсторонено, якимось чином це змушувало її сміятися.

Упродовж довгих, нудних днів спуску порожньою річкою він закидав голову до чистого неба й горланив непристойні пісеньки, від яких Дадзі пхикала, а Жинь червоніла. Зрідка навіть ставав з нею до бою, ганяючи Жинь по нестійкому плоту й навчаючи її психологічних хитрощів збереження рівноваги, штурхаючи в бік палицею, допоки вона правильно не виконувала форму.

У такі миті Жинь знову почувалась ученицею, затятою і щасливою, котра вчиться в майстра, якого обожнює. Але його усмішка неминуче згасала, плечі напружувались, сміх в очах тьмянів, ніби привид того, ким він був, раптом відлітав.

Лише раз за майже три тижні їхньої мандрівки, коли Дадзі заснула під час вартування Дзяна, Жинь зібралася з мужністю, щоб запитати його про це.

— Покінчімо з цим, — сказав Дзян, щойно вона розтулила рота.

— Гм... Перепрошую, з чим?

— Відколи ми вийшли з гори, ти витріщаєшся на мене, наче закохана селючка, — сказав він. — Ну ж бо. Освідчуйся.

Їй хотілося водночас і розсміятись, і вдарити його. Жинь відчула, як все її нутро пронизала ностальгія і всі запитання розсипалися, так і не зірвавшись із язика. Вона не могла згадати, про що хотіла його запитати. Навіть не знала, з чого почати.

Вираз на його обличчі пом'якшав.

— Ти намагаєшся зрозуміти, чи пам'ятаю я тебе? Знаєш, пам'ятаю. Тебе непросто забути.

— Я знаю, що пам'ятаєте, але..

Вона була збентежена й не могла дібрати слова, як часто траплялося за ті роки, що вона провела ученицею Дзяна, намацуючи правду про богів, ще навіть не розуміючи, що насправді шукала. Відсутність знання скидалася на порожнину всередині неї. Але Жинь ніяк не могла сформулювати запитання, не могла окреслити межі того, чого їй бракує.

— Мабуть, я хотіла знати... Ну, Печатка, Дадзі сказала, що...

— Ти хочеш знати, що Печатка зробила зі мною, — у голосі Дзяна почулися жорсткіші нотки. — Тобі цікаво, чи я той самий чоловік, який тебе навчав. Ні, не той.

Жинь здригнулася від непроханих спогадів, що заповнили розум: спалахи видіння, яке їй колись показала Сожцань Сіжа, нічні жахіття про скалічені трупи й маніакальний сміх.

— Тоді виходить, що ви...

— Хранитель Воріт?— Дзян нахилив голову.— Права рука Жиги? Той, хто розбив муґенців? Ні Сумніваюся, що це також про мене.

— Не розумію.

— Як я це описав би? — Він замовк, постукуючи пальцем по підборідді. — Це схоже на споглядання викривленого відбиття у дзеркалі Іноді ми однакові, а іноді — ні. Іноді він рухається разом зі мною, а іноді діє з власної волі. Іноді я вихоплюю уривки з його минулого, але дивлюся на них здалеку, як безпорадний спостерігач, і це...

Він не договорив, скривившись, і притиснув пальці до скронь. Жинь спостерігала за тим, як минає головний біль, — вона вже бачила такі судоми. Вони не тривають довше кількох секунд.

— А іншим часом? — спонукала вона, коли зморшки навколо його очей розслабилися.

— Іншим часом я бачу ці спогади своїми очима, але мовби переживаю їх уперше. Для нього це спогад. Він уже знає, що станеться. Але для мене це ніби спостерігати за розвитком історії, але я не знаю, чим вона скінчиться. Єдине, що я знаю з абсолютною певністю, — це зробив я. Я бачу тіла і розумію, що це я скоїв.

Жинь спробувала осягнути це і не змогла. Вона не розуміла, як хтось може жити з двома наборами спогадів, які належать двом різним особистостям, і не втрачати здорового глузду.

— Це боляче? — запитала вона.

— Знати, що я зробив? Так, боляче. Не схоже на будь-що, що ти можеш уявити.

Жинь не мусила уявляти. Вона чудово знала, як то, коли бездонна прірва провини пожирає твою душу; як намагатися заснути, коли безодня мстивих душ нашіптує, що це через неї вони там опинились і що вона заслуговує смерті.