Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 47)

Жинь озирнулася на неї, а потім кліпнула, приголомшена.

Стара відьма з Тікані зникла. Цілі десятиліття зійшли з обличчя Дадзі. Зморшки навколо очей зникли, шкіра навколо пораненого ока розгладилася і загоїлася, а саме очне яблуко якимось дивом зцілилося.

Дзян також був жвавішим, ніж будь-коли. Не просто молодшим Це було не нове. — Дзян завжди мав невизначений вік, немов існував поза часом. Але тепер він став цілісним. Могутнім. У його очах з'явився новий вираз: менш дивакуватий, менш благодушно розважений і зосереджений, як ніколи.

Цей чоловік воював у Макових війнах. Цей чоловік майже правив імперією.

— Щось не так? — запитав він.

Жинь похитала головою і кліпнула.

— Нічого. Я просто... Гм, а де люди Неджі?

Дадзі стенула плечима:

— Я розібралася з ними, щойно вони замурували тебе в горі.

Жинь обурилася:

— А не могла звільнити мене трохи раніше?

Дадзі осяяла її крижаною усмішкою:

— Я подумала, що ти маєш пізнати, як воно.

Тієї ночі вони знайшли прихисток під невеликим альковом біля підніжжя гори. Мугикаючи щось, Дзян розводив багаття. Дадзі зникла поміж дерев і через двадцять хвилин повернулася з разком мертвих щурів, яких потім оббілувала кинджалом.

Жинь притислася спиною до стовбура дерева, намагаючись не заплющувати очей. Абсурдність цієї сцени вразила б її, якби лишилися на це сили. Вона сиділа біля багаття з двома наймогутнішими постатями в нікарській історії, які для більшості людей існували лише у виставах лялькових театрів тіней, і спостерігала, як вони готують вечерю. Будь-хто інший на її місці завмер би з відвислою щелепою від благоговіння.

Але Жинь була надто виснажена навіть для того, щоб думати. Спуск із гори не був важкий, але Чулуу Корікх витягла всі сили. Вона почувалася так, немовби ледь пережила падіння з водоспаду. Вона вже майже поринула в сон, коли Дзян штурхнув її в живіт палицею.

Жинь підскочила:

— Що?

Він штурхнув її знову;

— Ти аж надто затихла.

Вона розтирала бік.

— Просто хотіла посидіти хвилинку. Спокійно. Можна?

— Ну, тепер ти просто грубіяниш.

Вона підняла слабку руку й мазнула його в підборіддя.

Він проігнорував цей випад і сів поруч.

— Нам треба обговорити наступні кроки.

Жинь зітхнула:

— Тоді говоріть.

— Отже, Дадзі переповіла мені лише частину, — він потер долоні одну об одну й підніс їх до полум'я. — Для мене цей день видався дуже напруженим.

— Для мене також, — пробурмотіла Жинь.

— Але з того, що я зрозумів, ти пішла й розколола країну навпіл.

— Це не моя провина.

— О, знаю. Їнь Вейсжа завжди був спраглим до крові малим гремліном, — Дзян їй підморгнув. — То що нам робити тепер? Зрівняти Арлон із землею?

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього, чекаючи, що він засміється, але потім збагнула, що Дзян говорив цілком серйозно. Його погляд був щирим Вона й гадки не мала, на що здатний цей новий Дзян, але мусила вірити на слово.

— Ми не можемо цього зробити, — сказала вона. — Спершу треба відфільтрувати їх. У них... у них дехто є.

— Хто?

Дадзі втрутилася з іншого боку багаття:

— Її якір.

— У неї є якір? — Дзян вигнув брову. — І відколи це? Могла б і сказати.

— Я лише сьогодні дістала тебе з каменю, — сказала Дадзі.

— Але це доречно...

— Кітай, — випалила Жинь. — Чен Кітай. Він був у моєму класі в Сінеґарді Неджа забрав його з Тікані, і нам треба його повернути.

— Пам'ятаю його, — Дзян потер підборіддя. — Худорлявий малий? Великі вуха, волосся наче перерослий ліс? Занадто розумний, щоб бути щасливим?

— Саме так.

— Республіка знає, що він твій якір? — запитала Дадзі.

— Ні. — Окрім Чаґханя, усі, хто знав про її якір, померли на озері Боян. — Ніхто не знає.

— І в них немає причин шкодити йому? — наполягала Дадзі.

— Неджа не стане цього робити, — сказала Жинь. — Вони друзі.

— Друзі не відсилають дирижаблі-бомбардувальники за друзями, — сказав Дзян.

— Головне, що Кітай живий, — виснажено промовила Жинь. — І спершу нам треба його повернути.

Дзян і Дадзі обмінялися довгими багатозначними поглядами.

— Будь ласка, — сказала Жинь. — Я виконаю будь-який план, який ви забажаєте, але мені потрібен Кітай. Інакше користі від мене ніякої.

— Ми повернемо його, — запевнив її Дзян. — Є бодай найменша можливість, що ми зможемо дістати тобі армію?

Дадзі пхикнула.

Жинь знову зітхнула:

— Мої люди зрадили мене, віддавши Республіці, а їхній ватажок, вочевидь, бажає моєї смерті.

— Не дуже добре, — сказав Дзян.

— Ага, — погодилася Жинь.

— А хто ж тоді очолює армію опору?

— Південна коаліція.

— Тоді саме з нею ми й матимемо справу. Введіть мене в курс їхньої політики.

Якщо Дзян не збирався дозволити їй поспати, Жинь вирішила, що може розважити його.

— Воєначальник Мавпи Лю Гужубай контролює ядро армії. Ян Совдзі командує «Залізними вовками». До своєї смерті Ма Лєнь очолював другу за розміром групу — бандитські загони. Джудень був його заступником. Певний час вони були віддані мені, аж доки... ну, вони думали, що обміняють мене на імунітет.

— І хто ж командує зараз?

— Без сумніву, Ґужубай. І Совдзі.