Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 46)

— Я втратила південь.

Він ударив її долонею в скроню. Вона знала, що удар нереальний, що всі її відчуття — лише галюцинація; але все одно було боляче. Вона дозволила, щоб було боляче. Це її уява, і вона вирішила, що заслуговує покарання.

— Ти не просто втратила південь. Ти його віддала. Неджа був у твоїй милості. Ти притискала лезо до його грудей. Тобі лишень треба було опустити руку, і ти перемогла б. Ти могла його вбити. Чому не вбила?

— Не знаю.

— Я знаю.

Ще лункий удар, цього разу в ліву скроню. Голова Жинь смикнулася вбік. Алтань стиснув їй горло, впиваючись нігтями в шкіру навколо гортані. Біль був страшенний.

— Бо ти жалюгідна. Бо тобі потрібно бути чиєюсь собачкою. Потрібно лизати комусь черевики.

У Жинь кров похолола в жилах: не від жалю до себе, а від щирого, неконтрольованого страху. Вона не знала, до чого йде, не могла передбачити, що її розум зробить далі. Хотіла спинитися. Не варто було взагалі чіпати Печатку.

— Ти слабка, — виплюнув Алтань. — Ти дурна, сентиментальна, зарюмсана шмаркачка, яка зрадила всіх навколо себе, бо не змогла впоратися зі шкільним захопленням. Невже думаєш, що він тебе любив? Невже справді віриш, що він колись тебе любив?

Він знову замахнувся кулаком. Крізь печатку проривалося дрижання. Образ Алтаня гойднувся, немов віддзеркалення на озерному плесі, потурбованому камінцем. Ще хвиля неспокою. Алтань зник. А потім Жинь збагнула, що це не була галюцинація: щось билося об камінь за лічені сантиметри від її обличчя.

Утретє вона це відчула — тремтіння, що з'явилося біля носа й вібрацією розійшлося по всьому тілу. У неї цокотіли зуби.

У неї цокотіли губи.

Рух. А це означає...

Четвертий струс. Камінь розлетівся на шматки. Жинь упала з постаменту, сильно вдарившись об кам'яну підлогу. Біль пронизував коліна, і це було прекрасно. Вона виплюнула ганчірку. Повітря в горі, затхле й вологе, як і раніше, здалося смачним. Ядуха, яку вона відчувала доти, зникла. Порівняно з замуруванням відкрите повітря смакувало, наче різниця між середньою вологістю і перебуванням під водою. Вона довго просиділа навколішки з опущеною головою і просто дихала, дивуючись, як воно — коли повітря проникає і виходить з легень.

Вона розігнула пальці. Торкнулася обличчя, провела по щоках. Від щастя цих дотиків, від самої змоги рухатись хотілося плакати.

— Велика Черепахо, — промовив голос, якого вона не чула так давно. — А хтось так і не навчився медитувати.

Жинь знадобився час, щоб звикнути до світла від смолоскипа Над нею височіли дві постаті. Ліворуч — Дадзі. А праворуч стояв Дзян, вкритий з голови до п'ят сірим порохом. Він широко всміхався у вітанні, немовби вони бачилися лише вчора.

— У тебе бруд у волоссі, — він нагнувся, щоб розв'язати їй ноги. — О боги, він повсюди. Доведеться відмивати тебе у струмку.

Жинь відсахнулася від його доторку;

— Заберіть від мене руки!

— З тобою все гаразд, дитино? — він говорив так легко. Так буденно.

Вона вражено подивилася на нього. Його не було понад рік. І цей термін здався їй десятиліттями Як він міг поводитися так, немовби все нормально?

— Агов? — Дзян помахав рукою їй перед носом. — Ти отак і сидітимеш тут?

До неї повернулася мова.

— Ви мене покинули.

Його усмішка потьмяніла.

— О, дитино...

— Покинули мене.

Його зболений вираз іще дужче її розізлив. Це здалося глузуванням. Дзян не закінчить цю розмову так, як закінчував усе, уникнувши відповідальності, вправно прикидаючись божевільним, У що всі вірили Він ніколи не був таким божевільним, як усі вважали І вона не купиться на це тепер.

— Ви були потрібні мені... Були потрібні Алтаню... А ви лише..

Дзян говорив так тихо, що вона заледве його чула.

— Я не міг урятувати Алтаня.

Її голос надломився:

— Але могли врятувати мене.

Схоже, її слова його зачепили. Цього разу він не мав дотепної відповіді, виправдання чи відмовки.

Вона думала, що він вибачиться. Але натомість він нахилив голову набік і його вуста знову розпливлися в усмішці:

— Навіщо? Щоб зіпсувати тобі всі веселощі?

Колись почуття гумору Дзяна максимум дратувало, а мінімум пом'якшувало жахливе оточення. Колись він був єдиним, хто постійно її смішив.

А тепер їй перед очима стала червона пелена.

Вона не думала Кинулася на нього, і її пальці зігнулися в кулаки вже на півдорозі до його обличчя. Він швидко витяг руку з рукава Перехопив її за зап'ясток, відвів удар з більшою силою, ніж вона очікувала.

Вона завжди забувала, який сильний Дзян. Усю цю силу, запечатану всередині гнучкої, дивакуватої постаті.

Він тримав її кулак між ними.

— Тобі поліпшає, якщо мене вдариш?

— Так.

— Справді?

Вона якусь мить дивилася на нього, важко дихаючи. А потім опустила руку.

— Ви втекли, — сказала вона.

Це було несправедливе звинувачення. Вона знала Але якась частина її досі була ученицею. Та частина була налякана і потребувала, досі потребувала його заступництва.

— Ви пішли, — вона не могла стримати тремтіння в голосі. — Лишили мене саму.

— О Жинь, — його голос став лагідним. — Невже це місце здається тобі прихистком?

Жинь не хотіла пробачати. Хотіла й далі гніватися. Вона надто довго плекала в собі цю образу. І не могла так просто її відпустити: почувалася так, немовби в неї відібрали те, на що вона мала повне право.

Але жах від замурування був надто свіжим Жинь щойно втекла з кам'яної в'язниці. І ніщо, ніщо не змусило б її зайти в неї знову. Вона радше кинеться з краю прірви.

— Тоді чому ви це зробили? — запитала вона.

— Щоб захистити тебе, — сказав він. — Щоб захистити всіх навколо. Вибач, але я не придумав кращого способу це зробити.

На це вона не знайшла що відповісти. Його слова налякали її. Якщо Дзян вважав це пекло ліпшою альтернативою, то чого ж він боявся?

— Мені прикро, дитино, — Дзян простягнув руку в заспокійливому жесті. — Дуже прикро.

Вона відвернулася й похитала головою, обхопивши себе руками. Вона не могла пробачити так легко. Їй потрібен був час, щоб дозволити люті вигоріти дотла. Вона не дивилася йому у вічі й тішилася, що світло від смолоскипа надто тьмяне, щоб він зміг побачити її сльози.

— То що змінилося? — запитала вона, витираючи щоки. — Ваша Печатка зруйнувалася. Ви не боїтеся того, що пройде крізь неї?

— О, я нажаханий, — сказав Дзян. — Я й гадки не маю, до чого приведе моя свобода. Але лишатися в підвішеному стані — не вихід. Ця історія мусить закінчитися, так чи інакше.

— Ця історія закінчиться, — Дадзі мовчки спостерігала за їхньою розмовою, а тепер її вуста вигнулися в незбагненному виразі. Тепер її холодний голос розтинав повітря ножем. — Так, як і повинна була закінчитися.

Дзян поклав руку на плече Жинь:

— Ходімо, дитино. Подивимося, як сильно зруйнувався світ за час моєї відсутності.

І знову він простягнув їй руку. Цього разу вона її прийняла. Разом вони закрокували до відчинених дверей, до кола сліпучого світла.

Яскрава білість сонця на снігу завдавала невимовного болю. Але Жинь насолоджувалася тим, як пекли від цього очі, й тішилася холодному вітру в обличчя, камінню і підталому снігу під ногами. Вона розтулила рота й зробила великий ковток крижаного гірського повітря. Тієї миті це було найсмачніше, що вона коли-небудь куштувала.

— Приготуйся йти, — сказала Дадзі. — Я не вмію літати на тому повітряному судні. Нам доведеться йти пішки, доки не знайдемо коней.