Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 45)
Дадзі не дивилася їй у вічі.
— Переконайтеся, що ноги стоять по центру, — спокійно сказала вона, немовби даючи вказівки слугам, куди поставити стіл. — Підніміть її так, щоб вона стояла прямо. Решту зробить камінь.
Жинь випробувала все, щоб утекти: брикалася, борсалася, корчилася і обм'якала. Вони не відпускали. Були надто сильні, а вона — надто слабка, зморена голодом, поранена, зневоднена.
Їй не вибратися. Вона опинилася в пастці й навіть померти не могла.
— Що тепер? — запитав один солдат.
— А тепер гора виконає своє завдання, — Дадзі почала промовляти щось кетреїдською, і каміння ожило.
Жинь нажахано дивилася на підніжжя п'єдесталу. Спочатку його рух здався їй грою світла від смолоскипів, але потім вона відчула крижаний доторк каміння навколо литок, коли постамент поповз угору, пожираючи її та перетворюючись на нерухому оболонку поверх шкіри. Вона не мала часу на боротьбу: за лічені секунди камінь дістався колін. Солдати міцно тримали її за руки й відсахнулися, коли камінь дістався до талії. Тепер верхня частина її тулуба була вільна, але це не мало значення, адже вона не могла вирватися з каменю, що сковував ноги. Менш ніж за хвилину він дістався до грудей, знерухомив лікті так, як вона їх зігнула, і підібрався до шиї. Вона закинула голову вгору, відчайдушно прагнучи прибрати носа якнайдалі. Це не мало значення. Камінь огорнув обличчя. Зімкнувся поверх очей.
А потім вона не бачила нічого. Не чула нічого. Не відчувала каменю на собі — він став її частиною, природною оболонкою, завдяки якій вона стояла абсолютно спокійно.
Вона не могла рухатися.
Вона не
Натиснула на камінь, але не зсунулась ані на міліметр, натомість нерви сповнилися таким неспокоєм, що Жинь напружувалася дедалі сильніше, а всередині розгоралася паніка, посилюючись щосекунди без можливості послаблення.
Вона не могла дихати. Спершу була навіть вдячна за це: звісно ж, без повітря вона невдовзі знепритомніє, а потім ця тортура скінчиться. Вона відчувала, як роздуваються легені, горять болем. Невдовзі вона вирубиться. Скоро все скінчиться.
Але нічого не сталося.
Вона тонула, вічно тонула, але
Їй кортіло закричати, але вона не могла. Так нестерпно хотілося борсатися й відбиватися, що серце мало не вистрибнуло з грудей, і так було б навіть ліпше, бо вона померла б, але натомість вона заклякла в нескінченній миті, що розтяглася на цілу вічність.
Знання, що це може тривати і триватиме далі, днями, сезонами впродовж років, було невимовною мукою.
«Варто було стрибнути, — подумала вона. — Якби ж я померла».
Ця думка прокручувалася в голові знову і знову, єдиним зціленням супроти її нової і страхітливої реальності.
Сама думка про забуття стала фантазією. Жинь уявляла,
Вона не могла вічно лишатися в стані паніки. Зрештою тривога відступила, змінившись тупою, порожньою безпорадністю. Тіло нарешті змирилося з правдою: їй не втекти. Не померти. Вона так і стоятиме тут, напівмертва і напівжива, у свідомості й у вічних роздумах.
Їй не лишилося нічого, окрім власного розуму.
Колись Дзян учив її медитувати, звільняти розум на години, поки тіло лишалося в спокійному заціпенінні порожньої посудини. Без сумніву, саме завдяки цьому вмінню він вижив тут так довго, саме тому він з власної волі сюди й прийшов. Жинь воліла б мати це вміння. Але їй не вдалося досягти внутрішнього спокою. Розум бунтував проти нудьги. Її думки завжди десь блукали.
Їй не лишалося нічого, крім як розважити себе перебиранням спогадів. Вона зосереджено вивчала їх, сортувала, розтягувала і насолоджувалася ними, смакуючи кожну подробицю. Вона згадала Тікані. Згадала ті приємні темні дні, які проводила в кімнаті вчителя Фейжика за обговореннями деталей останньої книжки, яку він їй позичав, і як простягала руки по нову. Згадала, як гралася з маленьким Кесеґі у дворі, прикидаючись усіма відомими почварами з Імператорського звіринцю, як гарчала й сичала, щоб розсмішити його. Згадала тихі, вкрадені хвилини в темряві, короткі перерви, коли вона була зовсім сама, вільна від крамниці й тітки Фан, маючи змогу вдихнути на повні груди без страху.
Коли Тікані вже не задовольняло її, вона подумки повернулася до Сінеґарда — жорстокого, страшного місця, де, хоч як парадоксально, тепер зберігалися всі її найщасливіші спогади. Вона пригадала, як разом з Кітаєм вчилась у прохолодних підвалах бібліотеки Академії. Як спостерігала за тим, як він просовував тонкі пальці крізь сплутане волосся, розгортаючи сувій за сувоєм. Пригадала, як щоранку билася з Дзянем у саду вірувань, відбивала його удари з пов'язкою на очах.
Їй добре вдавалося вивчати глибини власного розуму, відкопувати спогади, про які вже й забула Спогади, які вона не дозволяла собі визнавати аж донині через страх, що вони її зламають.
Жинь згадала, як уперше побачила Неджу і як дивилася на нього всі рази після того.
Їй було боляче бачити його. Дуже боляче.
Колись вони були такі невинні. Для неї було невимовною мукою пригадувати, яким його обличчя було ще рік тому; вродливим, зарозумілим і нестерпним водночас, то усміхнене від захвату, то зі сміховинним вишкіром схвильованого цуценяти. Але вона замкнена тут на вічність. Ті спогади — єдине, що вона тепер має, і біль — єдиний спосіб ще бодай щось відчути.
Вона відстежила історію їхніх стосунків від першої зустрічі в Сінеґарді аж до моменту, коли відчула, як клинок простромив їй спину. Вона пам'ятала, яким по-дитячому вродливим він колись був, як її водночас і вабило, і відштовхувало гордовите, точене обличчя. Згадала, як Сінеґард перетворив його з зіпсованого, розпещеного князька на зміцнілого й тренованого солдата Згадала, як вони вперше бились і вперше виступили пліч-о-пліч проти ворога в бою, як ворожість і взаємопідтримка здавалися природним поєднанням, немовби ковзання загубленої рукавички і знаходження її пари.
Вона згадала, наскільки вищим він став, коли подорослішав, як її голова діставала йому до підборіддя, коли вони обіймалися. Згадала його темні очі під місячним світлом тієї ночі в доках. Тоді, коли вона думала, що він її поцілує Тоді, коли він встромив ножа їй у спину.
Блукати в цих спогадах було так боляче. Так принизливо було згадувати, як охоче вона вірила в його брехню. Почувалася такою дурепою через те, що повірила йому, що любила його. Через те, що думала, наче будь-яка з крихітних спільних митей за той недовгий час, який вони провели в армії Вейсжі, означала, що він дійсно, по-справжньому дбає про неї, хоча насправді Неджа лише маніпулював нею, як і його батько.
Вона так часто оживлювала ці зустрічі, що вони почали втрачати значення. Їхня пекучість потьмяніла до тупого опіку, а потім і зовсім зникла Жинь закостеніла до їхньої важливості. Вона починала нудитися від власного болю.
Тому звернулася до останнього, що ще могло допекти Жинь пішла шукати Печатку і з'ясувала, що вона досі там, у глибині її свідомості, готова й в очікуванні, коли Жинь насмілиться в неї зайти.
Жинь на мить замислилася, чому Печатка не зникла Вона є результатом магії богині Нюйви, а в Чулуу Корі юс не існує зв'язку з богами. Але, можливо, коли Дадзі принесла цю магію в світ, зв'язок порушився і якимось чином отрута залишилася навіть після смерті змії.
Жинь була вдячна за це. Тут вона принаймні могла відволіктися від власного розуму. Мала з чим погратися, пофліртувати. Для в'язнів в одиночних камерах навіть ніж — сяка-така забавка.
Що станеться, якщо вона доторкнеться до Печатки зараз? Вона може ніколи не повернутися. Тут, де ніщо з реальною світу її не відволікає, вона може навічно опинитися в пастці отруєної брехні.
Але іншого вона не мала. Реальність не повернеться, вже не кажучи про давні спогади.
Вона нахилилася вперед і провалилася крізь ворота.
— Привіт, — сказав Алтань. — І як це ми тут опинилися?
Він стояв занадто близько. Їх розділяли лише декілька сантиметрів.
— Відійди, — сказала вона. — Не чіпай мене.
— А я думав, ти хотіла мене бачити, — не звертаючи уваги на її наказ, він простягнув руку, обхопив її підборіддя та закинув їй голову. — Що з тобою сталося, люба?
— Мене зрадили.
— «Мене зрадили», — перекривив він. — Нафіг цю маячню! Ти все зіпсувала. Ти мала армію. Взяла Лейян. Ти мала південь на долоні — і облажалася, коростявий, брудношкірий шмат лайна...
Чому вона так боїться? Вона знає, що контроль у її руках. Алтань — витвір її уяви. Алтань
Він підійшов ще ближче. Жинь відчула спалах паніки. Де його ланцюги? Чому він не кориться їй?
Він самовдоволено посміхнувся їй:
— Ти не можеш наказувати мені, що робити.
— Ти не реальний. Ти існуєш лише в моїй свідомості...
— Моя люба, я і є твоя свідомість. Я — це ти. Я все, що в тебе лишилося. Тепер є тільки ти і я, і я нікуди не зникну. Ти не хочеш спокою. Ти хочеш звітності. Ти хочеш знати, що саме накоїла, і не хочеш цього забувати. Тож почнімо, — він міцніше стиснув її підборіддя. — Визнай, що ти зробила.