Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 115)

— Зачекай, — спинив її Кітай, щойно Жинь потяглася за булочкою. — Хто це приготував?

— Палацові слуги, — відповів офіцер, який приніс їжу.

— Вони досі працюють на кухнях? — запитала Венка.

— Ви сказали залишити всіх працівників на посадах, якщо вони схочуть перейти на наш бік, — сказав офіцер. — І вони переконані, що їжа безпечна Ми виставили вартових, щоб вони стежили за процесом приготування.

Приголомшена, Жинь дивилася на тарілки. Насправді доти їй навіть на думку не спадало, що вона править Ніканню. Вона править Ніканню, а це означає всі привілеї вкупі з обов'язками. У неї — цілий загін палацових слуг. Тепер їй більше не треба готувати для себе.

Але, схоже, Кітай зовсім не поділяв її захвату. І щойно вона піднесла шматочок риби до рота, він вибив палички з її руки:

— Не їж!

— Але він сказав...

— Мені байдуже, що він там сказав, — Кітай стишив голос так, щоб офіцер не почув. — Ти не знаєш, хто це приготував. Ти не знаєш, як ця їжа потрапила сюди. І ми точно не замовляли обіду, а це означає, що або слуги на кухні напрочуд швидко змінили переконання, або хтось був дуже зацікавлений у тому, щоб нас нагодувати.

— Генерале? — офіцер переступив з ноги на ногу. — Ви щось...

— Приведи нам тварину, — сказав йому Кітай.

— Що, пане?

— В ідеалі собаку або кота Будь-яку хатню тварину, яку знайдеш. Але швидко.

Через двадцять п'ять хвилин офіцер повернувся з пухнастим білим створінням невеликого розміру. Песик мав жваві оченята, і його голова аж вгиналася під вагою нашийника, оздобленого золотом і нефритом. Жинь подумала, що, певно, ця порода була дуже популярною серед нікарської аристократії. Тваринка була дуже схожа на цуциків, яких вона колись бачила в маєтку Кітая.

Схоже, Кітай теж це помітив. Він здригнувся, коли офіцер опустив собаку на підлогу.

— Слуги сказали, що раніше вона належала леді Сайкхажі, — озвався вартовий. — Її звати Біньбінь.

— О боги, — пробурмотіла Венка. — Не називайте її імені в нашій присутності.

Усе сталося швидко. Песик з апетитом накинувся на варену рибу, але заледве проковтнув кілька шматочків, як позадкував і жалісливо заскиглив.

Кітай рвонув уперед, але Жинь зупинила його:

— Воно може вкусити.

Вони лишилися сидіти, спостерігаючи, як песик завалився на підлогу» важко дихаючи. Товстенькими передніми лапками він дряпав роздутий живіт, немовби намагався видерти паразита, що вгризався в нутрощі. Поступово його рухи ослабли, а потім стали дуже млявими. Він раз застогнав і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він перестав сіпатися.

Жинь відчула шалену нудоту. Від голоду не лишилося й сліду.

— Слуг із кухні взяти під варту, — спокійно наказав Кітай. — Розведіть їх по окремих кімнатах і тримайте ізольовано, доки ми знайдемо час їх допитати.

— Так, пане.

Офіцер пішов. Двері зачинилися. Кітай повернувся до Венки:

— Це міг бути...

— Знаю, — коротко озвалася Венка. — Я подбаю про це.

Вона підвелася, взяла зі столу свій лук і вийшла з кімнати — вочевидь, щоб простежити, чи виконає офіцер наказ, чи втече.

Жинь і Кітай сиділи в лункій тиші. Тимчасовий спокій Кітая випарувався — тепер він дивився на тарілки, кліпаючи дедалі швидше, з наполовину розтуленим ротом, ніби не знав, що сказати Жинь також: почувалася розгубленою, в тумані паніки Зрада була така раптова, така неочікувана, але найгучнішою думкою була лють на власну дурість, на те, що прийняла їжу з кухні, навіть не зупинившись, щоб подумати.

Її намагалися вбити. Вбити найочевиднішим способом з-поміж усіх можливих, і це майже вдалося.

А потім вона збагнула, що більше ніколи не зможе почуватися в безпеці у власному кабінеті.

Двері зі скрипом відчинилися.

Жинь аж підстрибнула:

— Що таке?

Це був посланець. Він завагався, помітивши їхні стурбовані обличчя, але потім невпевнено простягнув сувій Жинь:

— Тут, гм, офіційний лист.

— Від кого? — запитав Кітай.

— Печатка дому...

— Неси сюди, — різко промовила Жинь. — А потім забирайся геть.

Щойно двері зачинилися, вона зубами розпечатала сувій. Вона не розуміла, чому її серце так гучно калатає, чому вона досі відчуває спалах боязкого передчуття навіть попри те, що Неджа програв, утік, відступив так далеко в океан, що більше не становить для неї загрози.

«Заспокойся, — сказала вона собі. — Це нічого. Він ніщо. Просто формальність від переможеного ворога».

Привіт, Жинь. Сподіваюся, палац тобі сподобався. Ти зайняла колишні мої покої?

Гадаю, ти вже зрозуміла, що ця країна в глибокому лайні. Мабуть, Кітай весь ранок вивчав сільськогосподарські звіти. І дуріє через невідповідності. Підказка: розумніші судді завжди занижують урожай зернових, щоб отримати більшу допомогу. Або селяни й справді помирають з голоду. Нелегко збагнути, як воно насправді, ага?

— От зверхнє лайно, — пробурмотіла Жинь.

— Зачекай, — Кітай уже читав другу сторінку. Він проглянув її до кінця, кліпнув, а потім передав їй. — Читай далі.

Слуги на кухні непогані, але ти збагнеш, що деякі з них дуже віддані моїй родині. Сподіваюся, обід ти їсти не стала.

Жинь пересохло в роті. Він не міг цього знати. Звідки дізнався?

Не карай усіх. Це або головний кухар, Хайжвей, або його помічник. Іншим забракло б мужності Знаючи тебе, припускаю, що ти посадила їх усіх у в'язницю. Але поверни на кухню бодай Міньмінь і Малу Сін. Вони готують чудові парові булочки. А ти ж їх любиш, правда?

Жинь опустила листа їй раптом стало важко дихати, стіни немовби насувалися, а з повітря зник кисень.

«Хтось шпигує за нами».

Неджа не на Спірі, — сказала вона. — Він тут.

Не може бути, — озвався Кітай. — Наші розвідники доповіли, що він відплив...

Це нічого не означає. Він міг пробратися назад. Кітаю, цей гад керує водами, то невже ти гадаєш, що він не зміг би припливти сюди річкою за ніч? Він стежить за нами...

— Йому нема куди йти, — сказав Кітай. — Це самогубство. Та годі, Жинь. Невже ти справді думаєш, що він заліг десь у місті? І чатує на тебе за рогом?

— Він знає про запаси зерна, — її голос повищав на декілька октав. — Знає, сука, про кухарів! Ну от, Кітаю, скажи, яким хером він міг про це дізнатися, якщо не?..

— Бо це найлегша здогадка у світі, — сказав Кітай. — І він знає про запаси зерна, бо це ті самі проблеми, які він розв'язував місяцями. Доки ми не прийшли, прогодувати країну було його головним болем. Він не зазирає тобі через плече, а просто намагається допекти. Не дозволяй йому перемогти.

Жинь недовірливо глянула:

— Ти переоцінюєш його здогадливість.

— А я думаю, що це ти страшенно переоцінюєш бажання Неджі померти, — мовив Кітай. — Він не ховається в місті. Це точно самогубство. У нього є шпигуни, так, але, бляха, ми в його столиці, звісно ж, люди доповідатимуть йому.

— Тоді він знатиме...

— Так, знатиме. Нам просто треба діяти з поправкою на те, що Неджа буде в курсі наших планів. Це неминуче з владою: не можна довго тримати операції в таємниці, забагато людей залучено до справ. Але, зрештою, то таке. У нас багато переваг. Не змарнуй їх через якусь примху.

Вона змусила себе зробити кілька глибоких, нерівних подихів. Поступово серцебиття сповільнилося. Темрява, що підповзла до країв зору, відступила. Вона міцно замружилася, намагаючись упорядкувати думки, відсортувати проблеми.

Вона знала, що в Арлоні є вороги. Знала ще від початку. Їй не лишалося нічого іншого, крім як просити багатьох колишніх адміністративних працівників лишатися на посадах просто тому, що в неї немає навчених людей, які могли б їх замінити. Вона не знала, як керувати країною, а тому мусила найняти республіканців, що знали Звісно ж, номінально всі вони перейшли до її режиму, але як багато серед них планують проти неї змову? Скільки таких, хто досі листується з Неджею? Скільки дрібних пасток він лишив по собі?

Її дихання пришвидшилося. Паніка повернулася, перед очима все почорніло. Жинь відчувала низький, повзучий жах, поколювання під шкірою, немовби по її тілу повзали мільйони мурашок.

Відчуття не зникало. Упродовж дня воно посилювалося, навіть після того, як вони допитали слуг із кухні й стратили головного кухаря. Воно перейшло в серйозніші симптоми: виснажливу втому, пульсуючий головний біль, що посилювався, коли вона зосереджувала погляд на чомусь і бачила тіні там, де їх не існувало.