Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 116)

Палац уже не здавався порожнім майданчиком. Він став домом нескінченної пітьми з тисячами ворогів, яких вона не може розгледіти й передбачити.

— Я знаю, — говорив Кітай щоразу, коли вона висловлювала свої страхи. — Мені також страшно. Але це правління, Жинь. Завжди буде той, хто не хоче бачити тебе на троні. А ми просто мусимо йти далі. Не можна пустити все на самоплин. Окрім нас, більше немає кому.

Минали дні. Повільно, неймовірними зусиллями справи з управління містом уже не здавалися лихоманковим сном і стали радше знайомим обов'язком, рутиною: вони прокидалися за годину до світанку, вранці переглядали звіти розвідників, удень перевіряли проекти розпочатої відбудови міста і гасили полум'я, що спалахувало впродовж дня.

Вони не повернули Арлон до норми. Навіть близько. Більшість цивільного населення досі були переміщені, мешкали в тимчасових притулках там, куди Вейсжа колись зігнав усіх біженців з півдня. Скорочення харчів становило найнагальнішу проблему. На спільних кухнях їжа завжди закінчувалася раніше, ніж її отримувала остання людина в черзі. Їм просто бракувало пайків, і Жинь навіть не уявляла, де взяти більше за такий короткий час. Їхньою найбільшою надією було зачекати офіційного листа від Моаґ і сподіватися, що вона зможе обміняти човни, повні нікарської старовини, на контрабандне призахідницьке зерно.

Але якимось чином, коли дні перетворилися на тижні, їхній контроль над містом наче стабілізувався. Цивільне адміністрування, яке здійснювали південні солдати без досвіду й республіканські чиновники під постійною охороною, стало напівфункціональним і самостійним. У місті відновилася бодай подоба порядку. На вулицях уже не спалахували бійки й заколоти. Республіканські солдати, які не втекли, тепер або вже не намагалися створювати проблеми, або їх спіймали й замкнули у в'язниці. Арлон не те щоби привітав південь з розкритими обіймами, але, схоже, неохоче прийняв новий уряд.

А це вже суттєвий прогрес. Ну або брехня, яку собі повторювали Жинь і Кітай, аби уникнути нищівного тиску того факту, що вони ще діти, без підготовки й потрібних знань, і балансують на верхівці будівлі, яка будь-якої миті може завалитися.

Жинь, Кітай і Венка засиджувались у воєнній кімнаті довго після заходу сонця. А коли на небо сходив місяць, вони підводилися з-за столу, розправляли зсутулені плечі, всідалися на підлозі, а згодом і лягали, потягуючи з пляшок соргове вино, знайдене в особистих підвалах Вейсжі. У такі миті навіть видимість роботи зникала.

Усі троє почали постійно пити. Для них це стало нав'язливою ідеєю: наприкінці дня спиртне здавалося їм таким же обов'язковим, як їжа чи вода. Лише так вони могли відсунути межі виснажливої напруги, що пульсувала в їхніх скронях. У такі години вони схилялися до протилежності тривоги. На якийсь час потайки вони ставали мегаломаніяками. Фантазували про все, що змінять в Імперії, коли встановлять у ній свій порядок Майбутнє було сповнене піщаних замісів, туманних перспектив знищувати й відбудовувати за власною волею.

— Ми заборонимо дитячі шлюби, — заявила Жинь. — Сватання стане незаконним, доки обом сторонам не виповниться хоча б шістнадцять. Освіту зробимо обов'язковою. І, вочевидь, нам знадобляться офіцерські школи...

— Хочеш відновити Сінеґард? — запитала Венка.

— Не в Сінеґарді, — сказав Кітай. — Там забагато історії. Ми збудуємо нову школу десь південніше. А ще переглянемо навчальну програму: більший наголос на стратегії, лінгвістиці, менший — на бою...

— Ми не можемо позбутися бою, — сказала Венка.

— Ми можемо позбутися бою в тому вигляді, в якому його викладав Дзюнь, — зауважила Жинь. — Бойовим мистецтвам місце не на полі, а на сцені. Слід викладати, зважаючи на сучасні методи ведення війни. Артилерія — аркебузи, гармати, повний ряд...

— Я хочу відділення дирижаблів, — сказала Венка.

— Тоді ми тобі його організуємо, — пообіцяв Кітай.

— Я хочу десяток машин. Усі обладнані новітніми гарматами.

— Як забажаєш.

З плином ночі їхні ідеї завжди переростали зі сміливих до жаданих і навіть абсурдних. Кітай хотів випустити стандартизовані рахівниці, бо кісточки завбільшки з боби приємніше цокотітимуть. Венка прагнула заборонити складні, високі зачіски, яких вимагали від аристократок, оскільки вони надто напружують шию, а також чорні головні убори з лопатями-крильцями, які так полюбляли північні бюрократи. Вона вважала їх бридкими.

Останні пропозиції були дріб'язкові і явно не варті їхнього часу. Але вони все одно були в захваті й висловлювали ідеї, немовби мали силу втілити їх у життя, лише промовивши вголос А потім згадували, що так воно і є, що, в біса, так і є, бо ж тепер країна належить їм і всі мусять робити те, що накажуть вони.

— Хочу безкоштовного навчання в усіх гуманітарних академіях, — сказала Жинь.

— А я хочу, щоб за примус до сексу карали кастрацією, — сказала Венка.

— А я хочу, щоб з кожного давнього тексту в архівах зробили безліч копій, які потім розіслали до всіх найкращих університетів, щоб запобігти знищенню знання, — сказав Кітай.

І вони могли все це отримати. Бо ж, бляха, тепер вони головні хоч яким неймовірним це здавалося, вони сидять на троні Арлона, і їхнє слово — закон.

— Я — сила творення, — пробурмотіла Жинь, дивлячись у стелю й спостерігаючи за її кружлянням. Соргове вино Вейсжі горіло кисло-солодким присмаком на язику, хотілося хильнути ще просто для того, щоб відчути, як пектиме всередині. — Я — кінець і початок Світ — це полотно, і я тримаю пензель. Я — бог.

Але неминуче приходив ранок, а з ним і гострий головний біль похмілля. Поверталися виснаження, роздратування й дедалі більший відчай від спроб полагодити країну, яка більшу частину своєї історії була у війні.

Всі успіхи, яких вони досягай в Арлоні, ніби постійно перекреслювалися поганими новинами з інших регіонів. Зростала кількість бандитських нападів. Епідемії розгоралися все дужче. Вакуум влади з'являвся по всіх південно-східних провінціях, завойованих армією Жинь, а оскільки їй бракувало людей, щоб розмістити по всій території імперії та зміцнити свій режим, формувалися десятки «кишень» із місцевими повстаннями, які рано чи пізно доведеться придушувати.

Найбільшою проблемою була їжа. Вони сперечалися про це у воєнній кімнаті. Скорочення запасів зерна було темою кожного офіційного листа, який вони отримували з віддалених міст, і причиною майже кожного заколоту, який загони Жинь мусили придушити. Досі Арлон годували регулярні поставки призахідницьких припасів, а тепер їх не стало.

Навіть Кітай не міг знайти рішення. Жодні хитромудрі витівки, дипломатія чи продумана реорганізація не могли приховати того, що зерна нема де взяти.

Моаґ, яка була найліпшим варіантом Жинь, відповіла коротким листом, спопеливши їхні надії.

«Не вийде, мала спірлійко, — писала вона. — Я не зможу дістати тобі стільки зерна за такий короткий проміжок часу. І арлонські скарби зараз не надто цінуються на ринку. По-перше, їх важко провезти, оминувши ембарго, адже надто очевидно, що вони нікарські. По-друге, артефакти родини Їнь суттєво втратили в ціні. Ти ж розумієш чому. Шукай, я переконана, ти знайдеш щось, чого вони хочуть».

Противагою неминучому голоду було те, що кількість добровольців зростала, оскільки лише рекрути гарантовано отримували дворазове харчування. Але знов-таки, коли про це стало всюди відомо, навколо казарм почали спалахувати бійки й протести через таку несправедливість.

Жинь збагнула, що це страшенно влучна метафора її розладу з містом. Бо чому ж армії не бути в пріоритеті? Міць їхньої оборони — ключовий чинник, тепер більше, ніж будь-коли, то ж чому ніхто цього не розуміє?

Кожна безкінечна нарада, кожна затягнута розмова про те, як прогодувати місто, вселяла в них дедалі більшу зневіру, бо Жинь не могла позбутися відчуття, що все це просто відволікання. Що вона гає час, намагаючись відновити розбиту країну, а все вказує на те, що їй варто зосередитися на прагненні перемогти.

Вона була так близько до кінця, що майже відчувала його смак.

Ще одна кампанія. Ще одна битва. А потім лишиться тільки вона, сидітиме на троні півдня й почне перебудовувати пошматовану країну на власний розсуд.

Але це були не лише її особисті амбіції. Йшлося про загрозу, про вічну загрозу, ще страхітливішу за голод, але чомусь інші цього не розуміли.

Призахідники повернуться.

А чому б і ні? І чому їм не завдати удару зараз, коли вони знають, що новостворений режим Жинь іще такий хисткий? На місці призахідників Жинь викликала б додаткові дирижаблі і якомога швидше почала б контрнаступ, перш ніж Нікань відбудує свою армію.

Жинь не мала артилерії, здатної збити дирижабль. У неї лишилася половина солдатів від початкової кількості, бо ж Чолан і його люди повернулися до провінції Собаки. У неї не було шаманів для наступу: Тріади не стало, Дулінь і Піпадзі загинули. Щоб зупинити захід, у неї не було нічого, крім вогню, і вона не знала, чи самої її для цього вистачить.

Їй снилися дирижаблі: рокітлива орда, що затуляє собою небо, так багато, що й не злічити. Вони на повній швидкості прямували до нікарських берегів, кружляли над нею. Жинь бачила обличчя пілотів: однаково бліді, демонічні блакитні очі, що сміялися з неї, коли вона спрямовувала в їхній бік гармати.