Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 113)
— Заспокойся, — Жинь втішливо поплескала її по щоці. Це чомусь було навіть приємніше, ніж ляпас. — Скоро все скінчиться.
Рік тому Петра прив'язала її голою до столу і прочитала цілу лекцію про недорозвиненість її мозку, недосконалість тіла й генетично визначену відсталість її раси. За місяці відтоді, ймовірно, вона робила те саме з Неджею. Напевно, стояла там, де зараз Жинь, байдуже спостерігаючи, як блискавка пронизує його тіло, і щось ретельно занотовуючи, поки її піддослідний корчився від болю. Ймовірно, вона і йому читала лекції про те, чому все це задум Божественного Архітектора. Чому ці приниження й насильство необхідні для повільного священного маршу до цивілізації та порядку.
Тепер Жинь звернулася до проповідництва:
— Пригадуєш той раз, коли ти виточила з мене кров? — вона пригладила волосся Петри пальцями. — Заповнювала нею цілі глечики. Так багато тобі було не потрібно, ти сама мені сказала. Ти просто хотіла мене покарати. Злилася, бо хотіла доказів Хаосу, а я не могла показати тобі своїх богів.
Повітря наповнив різкий сморід. Жинь опустила погляд і побачила темну пляму, що розходилася під сутаною Петри. Вона сходила під себе.
— Не бійся. — Жинь потяглася до потаємної кишені й дістала мішечок з маковим насінням. — Я дам тобі те, чого ти так хочеш. Покажу тобі богів.
Вона розкрила мішечок зубами, висипала його вміст на долоню і затисла нею Петрі рота.
Солдат міг би опиратися — можливо, затримав би дихання, вкусив би Жинь до крові чи затримав насіння під язиком і виплюнув, щойно вона відпустила б. Але Петра не вміла відбиватись. У Призахідній республіці Сіре товариство було недоторканним, тож такої потреби в неї не бувало. Вона намарно смикалася під натиском Жинь, але звільнитися не могла. Жинь затулила їй носа культею, обмежуючи доступ повітря, аж доки тій не лишалося нічого, крім як розкрити рота і вдихнути.
Жинь побачила, як вона ковтнула насіння. А потім, через декілька довгих хвилин, Жинь помітила, що заплющені повіки Петри затріпотіли, коли наркотик просочився в кров.
— Гарна дівчинка. — Вона прибрала долоню (порожню, що добре) і витерла об штани. — А тепер почекаймо.
Вона не була певна, що це подіє. Петра ніколи навіть не допускала можливості існування Пантеону, вже не кажучи про те, щоб туди піднятись. А Жинь — не Чаґхань, вона не може пурхати туди-сюди між вимірами, тягаючи за собою душі, немов пастух.
Але вона могла прикликати богів, а її богом був бог помсти.
Вона підтягла стілець до столу, сіла й заплющила очі.
Фенікс відгукнувся одразу. Він здавався задоволеним. «Ти це серйозно, мала?»
«Приведи її до мене, — подумала Жинь. — І витягни нас до своїх побратимів».
Фенікс заґелґотів: «Як забажаєш».
Навколо згустилася пітьма. Кабінет потьмянів. Жинь відчула, як її засмоктує в порожнечу, закручує крізь міст у розумі, наче стрілу, пущену просто в небеса.
— Де ми? — Присутність Петри хльоснула, мов батогом, вона панікувала, — Що це таке?
Жинь відчувала її страх, немов припливну хвилю, — бурхливий потік нажаханого, випущеного відчуження. Те саме Жинь пережила в Новому місті, лише в граничному вимірі: різке усвідомлення того, що світ не такий, як вона вважала, і все, у що вона вірила, всі її переконання — хибні.
Петра не просто боялася — вона розпадалася на частини.
— Це божественність, — радісно сказала їй Жинь. — Роззирнися.
Несподівано Пантеон став видимим, коло постаментів оточувало їх, ніби глядачі навколо сцени. Вони підповзали ближче, жорстокі й допитливі, одна і ще шістдесят три сутності, зачаровані присутністю душі, що відмовлялася визнавати їхнє існування.
— Це сили, що формують наш світ, — сказала Жинь. — У них немає наміру. Немає плану, вони не тяжіють до порядку. Понад усе вони хочуть бути такими, як є. І їм байдуже.
Петра щось тихо й налякано бурмотіла, якийсь повторюваний наспів мовою, що звучала майже як призахідницька, але не зовсім. Прокляття? Молитва? Хай би що то було, Пантеон цим не переймався, бо Пантеон, на відміну від Творця, реальний.
— Відведи мене назад! — благала Петра Вона розгубила всю гідність, втратила віру. Без Творця від неї лишилося розгублене й налякане ядро, що нестямно розмахувало руками, прагнучи вчепитися за щось. — Відведи...
Боги натиснули.
Звуку у вимірі духів насправді не існувало. Те, що Жинь сприймала як слова, було переданими думками, рівнозначними за гучністю попри відстань чи інтенсивність. Вона знала це в теорії. Розуміла це: тут насправді ніхто не міг кричати.
Але інтенсивність відчаю Петри загострилася.
— Поверни мене, — сказала Жинь Феніксу. — Я тут закінчила.
Вона повернулася в своє тіло різко. Розплющила очі.
Сестра Петра лежала на столі. Її очі були широкі. Зіниці метушливо сіпалися, не зосереджені ні на чому. Жинь довго спостерігала за нею, розмірковуючи, чи вдасться тій знайти шлях до власного тіла, але єдиним її рухом було спорадичне тремтіння плечей. З горла вирвався здушений шепіт.
Жинь штрикнула Петру в плече.
— Що таке?
З кутика рота в тієї стікала слина. Петра пробелькотіла щось нерозбірливе, а потім змовкла.
— Мої вітання, — Жинь поплескала її по плечі. — Ти нарешті віднайшла релігію.
Розділ 32
У безпеці міцної будівлі за казармами, під надійною охороною тієї ночі Жинь спала так добре, як не спала вже багато років. Щоб відрубитися, їй не знадобився лаунданум. Вона не прокидалася безліч разів уночі, спітніла й тремтлива, силкуючись розчути атаку дирижаблів, яка насправді тільки примарилася. Не бачила ні Алтаня, ні Цике, ні Спіру. Щойно лягла, одразу поринула в глибокий сон без сновидінь і прокинулася, лише коли теплі сонячні промені ковзнули на обличчя.
Їй був двадцять один рік, і вперше в житті вона змогла зімкнути очі без страху.
Уранці вона встала, пальцями розчесала сплутане волосся й придивилася до свого відображення в дзеркалі. Жинь напружувала і розслаблювала м'язи обличчя, аж доки воно не набуло спокійного виразу. Впевненого. Готового. Лідери не можуть виказувати сумніви. Коли вона вийде за двері, то буде їхнім генералом.
«А далі що? — запитав Алтанів голос. — Станеш їхньою Імператрицею? Їхнім Президентом? Королевою?» Жинь не знала. Вони з Кітаєм ніколи не обговорювали, яким режимом замінять Республіку. Весь цей час вони — наївно, як вона тепер розуміла, — припускали: переможуть, і життя в Імперії одразу нормалізується.
Але не нормалізувалося. За цей рік вони зруйнували все, що лишалося
Жинь вирішила, що тепер буде просто генералом Фан. Вона ще не мала королівства, яким могла б правити. Принаймні доки призахідників остаточно не розбито.
Вона вийшла з будівлі. Зовні біля дверей чекали п'ятеро охоронців, готових супроводжувати її містом. Діставшись до палацу, Жинь мусила зупинитися й нагадати собі, що не спить. Ще від початку кампанії з Жуйдзіня вона так багато розмірковувала: а що ж станеться, якщо вона буде головною? І тепер, коли вона справді стояла тут, здавалася нереальною сама ідея про те, що всі важелі впливу нарешті в її руках.
І байдуже, що вчора вона вже була тут, знімала артефакти зі стін, ніби привласнюючи це місце, бо ж вона й справді тепер
— Все добре? — запитав Катай.
— Ага, — видихнула Жинь. — Просто... Намагаюся цього не забути.
Вона переступила поріг. Кров приплинула до голови Вона почувалася невагомою, мовби не йшла, а пливла. Масштаб докорінно змінився. Декрети, які вона писатиме в цьому палаці, розійдуться країною. Правила, які вона запровадить, стануть законами.
За ніч вона так наблизилася до бога, як це лише під сичу смертному.
«Я вийшла за межі полотна, — подумала вона — І тепер пензель у моїх руках».
Жинь керувала своєю адміністрацією не з величної порожньої зали — та кімната була занадто схожа на печеру, занадто гнітюча, — аз меншого воєнного кабінету Вейсжі, де з меблів були лише широкий стіл та кілька незручних стільців із твердими спинками Вона не могла сісти на палацовий трон: він був надто великий, надто загрозливо офіційний. Вона ще не була готова до ролі Імператриць А в цій тісній кімнаті без оздоб почувалася затишно. Жинь уже вела воєнні кампанії з цього кабінету, і робити це знову здавалося найприроднішим, що могло бути, Сидячи за цим столом із Кітаєм по праву руку і Венкою по ліву, вона не почувалася такою самозванкою. Просто значно приємніша версія її намету.
«Це неправильно, — промовив тихий голосок у глибині розуму. — Це божевілля».
Але що за минулі два роки не було божевіллям? Вона стерла цілу країну з лиця землі. Знищила Тріаду. Командувала армією. За всіма намірами й цілями вона стала богом у плоті.
Якщо це їй до снаги, то чому ж вона не зможе керувати країною?
Першим питанням порядку денного того ранку було вирішити, що робити з Неджею. Шпигуни Жинь доповіли, що він утік разом із найближчими офіцерами та радниками, запакувавшись на всі до останнього торгові судна й рибальські човни, які Республіці вдалося зібрати.