Ребекка Куанг – Макова війна (страница 97)

— Дві дівчини, — повільно проказав він. — Дві дівчини, здорові дівчини, продаю.

З дерев’яних кошиків визирнули двоє малюків. Вони зачудовано глянули на солдатів, які йшли далі. Одна з дівчаток помітила Жинь, яка підглядала з-під брезенту, і з неусвідомленою допитливістю закліпала осяйними оченятами. Вона підняла крихітні пальчики й помахала їм за мить до того, як солдати в захваті закричали.

Жинь позадкувала від щілини в брезенті. Очі налилися слізьми. Їй бракувало повітря. Вона міцно замружилася. Вона не хотіла бачити, що стане з тими дівчатками.

— Жинь?

Вона тільки-но помітила Алтаня, який скрутився на іншому боці фургона. Жинь заледве бачила його в темряві накриття. Вона незграбно пересунулася до нього, немов щогла.

— Де ми? — запитав він.

— Не можу сказати, — промовила вона.— Але ніяк не біля гір Кукхонінь. Ми їдемо рівною дорогою.

— Ми у фургоні?

— Гадаю, що так. Не знаю, скільки їх.

— Це не важливо. Я витягну нас. Я хочу пропалити ці мотузки, — заявив він. — Відступи назад.

Вона поповзла до іншого кінця фургона за мить до того, як Алтань запалив невеликий вогник на руках. Його пута охопив вогонь по краях, і вони почали повільно чорніти.

Фургон наповнився димом. Очі в Жинь засльозилися, вона не стрималася й закашлялася. Минали хвилини.

— Ще трошки, — сказав Алтань.

Дим звивався з мотузок густими щупальцями. Жинь глянула на брезент і запанікувала. Якщо дим не вийде, вони задихнуться до того, як Алтань розірве пута. Але якщо вийде…

Жинь почула крики над головою. То була муґенська, але перекласти вона не змогла через стислість та різкість команд.

Хтось сіпнув брезент.

Алтаневе полум’я тільки-но розгорілося на повну силу, як раптом солдат вилив на нього ціле відро води. Повітря наповнилося шипінням.

Алтань закричав.

Хтось затиснув Жинь рота вогкою ганчіркою. Вона відбивалася й пручалася, затамовувала подих, але вони встромили щось гостре їй у поранене плече, і їй лишалося тільки різко вдихнути від болю. А тоді ніздрі наповнив солодкий запах газу.

Світло. Світло, таке яскраве, що різало, мов ножами по очах. Жинь спробувала відвернутися від джерела світла, але нічого не трапилося. Якусь мить вона марно сіпалася, налякана, що її паралізувало, аж доки не зрозуміла, що її прив’язали ременями. Прикували до якогось плаского ліжка. Периферійний зір Жинь обмежувався верхньою половиною кімнати. Напружившись, вона змогла розгледіти тільки голову Алтаня поруч зі своєю.

Жинь нажахано роззиралася. По боках кімнати стояли полиці. Їх заповнювали склянки з ногами, головами, органами та пальцями. Кожна методично підписана. У кутку стояла величезна скляна камера. Усередині було тіло дорослого чоловіка. Жинь цілу хвилину витріщалася на нього, аж доки зрозуміла, що він давно помер. То був лише труп, збережений у хімікатах, немов мариновані овочі. У його очах навічно застиг жах, рот був широко розкритий у підводному крику. На підписі до скляної камери гарним, акуратним почерком зазначалося: «Нікарець, 32 роки».

Склянки на полицях були підписані схожим чином. «Печінка, нікарська дитина, 12 років». «Легені, нікарка, 51 рік». Жинь отупіло подумала: невже й вона закінчить ось так, охайно розчленованою в цій операційній? «Нікарка, 19 років».

— Я знову тут, — поруч отямився Алтань. Його голос скидався на сиплий шепіт. — Ніколи не думав, що знов опинюся тут.

Від жаху в Жинь немовби обірвалося все нутро.

— Де ми?

— Прошу, — сказав Алтань. — Не змушуй мене пояснювати.

Тоді Жинь точно зрозуміла, де вони.

У думках луною почулися слова Чаґханя:

«Після Першої Макової війни Федерація стала одержимою твоїм народом… Вони десятиліттями між Маковими війнами викрадали спірлійців, експериментували з ними, намагаючись з’ясувати, що ж робить їх такими особливими».

Солдати Федерації привезли їх на ту саму дослідну базу, куди ще дитиною викрали Алтаня. Це місце лишило йому скалічену залежність від опіуму. Це місце звільнили призахідники. І після Другої Макової війни його мали знищити.

«Мабуть, провінція Змії впала», — пригнічено усвідомила Жинь. Федерація захопила більше земель, ніж вона боялася.

Призахідники давно пішли. Федерація повернулася. Чудовиська повернулися до свого лігва.

— Знаєш, що найгірше? — сказав Алтань. — Ми так близько від дому. Від Спіру. Ми на узбережжі. Просто біля моря. Коли вони вперше привезли нас сюди, тут було не так багато кліток… Вони помістили нас у кімнату з вікном, яке виходило до води. Я бачив сузір’я. Щоночі. Бачив зірку Фенікса й думав, що якби мені вдалося просто вислизнути, то я зміг би пливти й плив би доти, доки не знайшов би шляху додому.

Жинь уявила чотирирічного Алтаня, замкненого тут, як він дивився на нічне небо, доки його друзів розрізали та препарували. Їй хотілося потягтися й торкнутися його, але хоч як сильно вона смикала пута, ворухнутися не могла.

— Алтаню…

— Я думав, що хтось прийде й витягне нас, — продовжив він, і Жинь здалося, що він уже говорив не з нею. Немов описував нічне жахіття в порожнечу. — Навіть коли інших убили, я думав, що, можливо… Можливо, батьки ще прийдуть по мене. Але коли загони призахідників звільнили мене, вони сказали, що я ніколи не повернуся додому, що на острові лишилися самі кістки й попіл.

Алтань замовк.

Жинь забракло слів. Вона відчувала, що треба щось сказати, аби відволікти його, перемкнути його увагу на пошук виходу звідси, але на думку спадали самі сміховинні дурниці. Як вона могла його втішити?

— Як добре! Ви прокинулися.

Її роздуми перервав високий тремтливий голос. Той, хто говорив, стояв позаду Жинь, поза межами її поля зору. У неї мало очі не повилазили з орбіт, коли вона випнулася в путах.

— О, вибачте, але звісно ж, ти мене не бачиш.

Власник голосу перейшов і став просто над нею. Це був дуже худорлявий світловолосий чоловік у лікарському халаті. Він мав охайно підстрижену загострену борідку, довжиною десь на два дюйми нижче підборіддя. Його темні очі блискотіли яскравим розумом.

— Так краще? — він милостиво всміхнувся, немовби вітав давнього друга. — Я Еїмчі Шіро, головний лікар на цій базі. Можете називати мене лікар Шіро.

Він говорив нікарською, а не муґенською. Але з дуже офі­ційним сінеґардським акцентом, немовби вивчив мову років п’ятдесят тому. Його тон був піднесений та вдавано життєрадісний.

Коли Жинь не відповіла, доктор знизав плечима й повернуся до іншого столу.

— О, Алтаню — вигукнув він. — Я й подумати не міг, що ти повернешся. Це була дивовижна несподіванка. Коли мені розповіли, я навіть не повірив. Вони сказали: «Лікарю Шіро, ми знайшли спірлійця!» А я сказав: «Та ви, мабуть, жартуєте! Спірлійців уже не лишилося!» — Шіро злегка загиготів.

Жинь вигнулася, щоб побачити Алтаневе обличчя. Він був при тямі, очі розплющені, але погляд наче приріс до стелі. На Шіро він не дивився.

— Знаєш, а ти їх добряче налякав, — бадьоро продовжив Шіро. — Як вони тебе називають? Нікарське чудовисько? Інкарнація Фенікса? Мої земляки люблять перебільшувати, а нікарських шаманів люблять ще дужче. Ти міф, легенда! Ти особливий! Чому ти такий похмурий?

Алтань нічого не сказав.

Шіро немовби трохи здувся, але потім широко всміхнувся й поплескав Алтаня по плечу.

— Ну звісно. Мабуть, ти втомився. Не хвилюйся. Ми зараз же це виправимо. Є в мене дещо…

Він радісно гомонів, кинувшись у куток операційної. Уважно роздивлявся заставлені полиці, витягував різні склянки та інструменти. Жинь почула ляскіт, а потім звук запаленої свічки. Вона не бачила, що робив Шіро, аж доки він не повернувся й не став над Алтанем.

— Скучив за мною? — поцікавився він.

Алтань нічого не відповів.

— Гм, — Шіро підняв шприц над Алтаневим обличчям, постукав по склу, щоб вони обоє побачили всередині рідину.

— Скучив за цим?

В Алтаня очі полізли на лоба.

Шіро обережно притримав зап’ясток Алтаня, майже як мати, що дбає про своє дитя. Вправними пальцями намацав вену. Другою рукою встромив голку в Алтаневу руку й натиснув.

Лише тоді Алтань закричав.

— Припиніть! — заверещала Жинь. З кутиків її рота бризкала слина. — Припиніть!

— Моя люба! — Шіро відклав порожній шприц і заквапився до неї. — Спокійно! Заспокойся! З ним усе буде гаразд.

— Ви його вбиваєте! — вона несамовито засмикала пута, але вони лише дужче затягнулися.

Сльози полилися з очей. Шіро ретельно витер їх, тримаючи пальці подалі від небезпечних зубів

— Убиваю? Не драматизуй. Я просто дав йому його улюблених ліків, — Шіро поплескав себе по скроні й підморгнув їй. — Ти ж знаєш, що йому це подобається. Ти подорожувала разом з ним, адже так? Цей наркотик для нього зовсім не новий. За декілька хвилин з ним усе буде добре.

Вони обоє глянули на Алтаня. Його дихання стабілізувалося, але з ним аж ніяк не було все добре.