Ребекка Куанг – Макова війна (страница 99)

Жинь усвідомила, що стала колінами на його нерухомий торс і трималася руками за шию. Їй треба було лише натиснути. Витиснути повітря з горла. Обірвати його життя.

Він заледве відчув би це. Він уже заледве відчував що-небудь.

Навіть коли її пальці стиснули його шкіру, він не опирався. Він хотів покласти цьому край.

Жинь уже робила це раніше. Вона вбила такого ж — маску чимей.

Але тоді Алтань відбивався. Тоді був загрозою. Тепер від нього не чулося загрози, він був лише трагічним, яскравим доказом того, що герої неминуче падають.

Зрештою, Алтань Тренсинь не був невразливим.

Він так добре виконував накази. Йому говорили стрибнути, а він летів. Йому говорили битися, а він знищував.

Але тут, у кінці, без мети й керівника, Алтань Тренсинь зламався.

Пальці Жинь напружилися, але потім вона затремтіла й нестямно відштовхнула від себе його ослабле тіло.

— Як тут мої любі спірлійці? Готові до ще одного раунду?

Осяйно всміхаючись, Шіро підійшов до їхньої камери. Він прийшов із лабораторії на протилежному кінці коридору. А в руках тримав декілька круглих металевих контейнерів.

Вони не відповіли.

— Хочете знати, навіщо ці посудини? — запитав Шіро. У голосі досі чулася штучна життєрадісність. — Є припущення? Ось підказка. Це зброя.

Жинь сердито глянула на лікаря. Алтань втупився поглядом у підлогу.

І оком не моргнувши, Шіро продовжив:

— Це чума, дітки. Знаєте, що таке чума? Спочатку починає текти з носа, потім на руках, ногах, між ногами з’являються великі виразки… А коли рани прориваються, людина помирає від шоку або ж від власної зараженої крові. Але, можливо, це було ще до вашого народження. У Нікані вже якийсь час немає чуми, так?

Шіро постукав по металевих ґратах.

— Нам знадобилося страшенно багато часу, щоб з’ясувати, як вона поширюється. Блохи, можете собі уявити? Блохи, які кусають щурів, а потім поширюють маленькі чумні частинки на все, чого торкаються. Звісно, тепер ми знаємо, як вона поширюється, але це лише стрибок уперед, щоб перетворити її на зброю. Ясно, що не варто застосовувати зброю безконтрольно, бо ж ми плануємо колись заселити вашу країну. Але якщо її випустити в густо населених районах, з правильною критичною масою… Що ж, ця війна може закінчитися значно скоріше, ніж ми передбачали.

Шіро нахилився вперед, обпершись головою об ґрати.

— Вам більше немає за що боротися, — тихо сказав він. — Ваша країна програла. Чому ви мовчите? У вас є легкий спосіб вийти звідси. Просто співпрацюйте зі мною. Розкажіть, як ви прикликаєте вогонь.

— Я радше помру, — випалила Жинь.

— Що ти захищаєш? — запитав Шіро. — Ти нічого не винна Нікані. Чому ти за них? Ким спірлійці були для них? Виродками! Вигнанцями!

Жинь підвелася.

— Ми боремося за Імператрицю, — сказала вона. — Я солдат Міліції до смерті.

— Імператрицю? — Шіро видався трохи спантеличеним. — Ви так і не зрозуміли?

— Не зрозуміли чого? — зухвало кинула Жинь, хоч Алтань тихо, самими вустами промовив: «Не треба».

Але Жинь уже заковтнула наживку, купилася на провокацію лікаря. З того, як засяяли очі Шіро, було видно: він чекав цієї миті.

— Ви коли-небудь запитували себе, звідки ми дізналися, що ви в Чулуу Корікх? — запитав Шіро. — Хто дав нам цю інформацію? Хто був єдиною людиною, яка знала про цю чудову гору?

Жинь витріщилася на нього, розкривши рота, доки правда в її голові збиралася докупи. Вона бачила, що Алтань також спантеличений. Його очі розширилися, коли він усвідомив те саме, що й вона.

— Ні, — сказав Алтань. — Ти брешеш.

— Ваша дорогоцінна Імператриця зрадила вас, — із задоволенням промовив Шіро. — Ми домовилися.

— Це неможливо, — сказав Алтань. — Ми служили їй. Ми вбивали заради неї.

— Ваша Імператриця підставила тебе, тебе і твою дорогоцінну банду шаманів. Вас продали, мої любі спірлійці, так само як продали Спір. Так само як вашу Імперію.

— Ти брешеш!

Алтань кинувся до ґрат. На його тілі спалахнув вогонь, він розходився в боки, ніби щупальці, які майже дотягувалися до охоронців. Алтань продовжував кричати, а полум’я все розширювалося й розширювалося, і хоча метал не розплавився, Жинь здалося, немовби ґрати вигнулися.

Шіро вигукнув наказ муґенською.

До камери заквапилися двоє охоронців. Доки один відмикав камеру, інший вихлюпнув відро води на Алтаня. Щойно полум’я згасло, усі троє квапливо заламали Алтаню руки за голову, а перший устромив йому в шию голку. Алтань смикнувся й упав на підлогу.

Охоронці повернулися до Жинь.

Жинь здалося, що вона бачила, як вуста Шіро рухалися, як він закричав: «Ні, не її», але потім також відчула, як у шию встромилася голка.

Та лихоманка зовсім не скидалася на дію макового зерна.

З маковими зернами їй однаково треба було зосереджуватися, щоб очистити розум. З маковими зернами вона мусила докладати свідомих зусиль, аби піднятися до Пантеону.

Героїн був зовсім не таким м’яким. Героїн виселив її з власного тіла, тож їй не лишалося нічого іншого, окрім як шукати прихистку у вимірі духів.

І з нестримною радістю Жинь усвідомила, що, намагаючись заспокоїти, охоронці Шіро її звільнили.

В іншому вимірі вона знайшла Алтаня. Відчула його. Вона знала його душу так само, як власну.

Вона не завжди знала його форму. Вона любила ту версію його, яку створила для себе сама. Поважала його. Поклонялася йому. Обожнювала саму думку про нього, архетип, невразливу версію Алтаня.

Але тепер вона знала правду, вона знала, який Алтань насправді, знала його слабкості й понад усе його біль… І все одно любила його.

Вона віддзеркалювала його, виліплювала себе за його подобою: один спірлієць поруч із іншим. Вона прагнула перевершити його жорстокість, його ненависть і його вразливість. Вона знала його, вона нарешті знала всього його, і саме так вона його відшукала.

«Алтаню?»

«Жинь».

Вона відчувала його навколо себе, чіткі межі, серйозно пошкоджену ауру, але також і заспокійливу присутність.

Перед нею з’явилася постать Алтаня, немовби він стояв навпроти на дуже великому полі. Він ішов чи плив до неї. У цьому вимірі не існувало простору й відстані, принаймні реальних, але її розум мусив тлумачити його так, щоб Жинь могла бодай якось у ньому орієнтуватися.

Їй не треба було читати муку в його очах. Вона її відчувала. Алтань не закривав свій дух так, як це робив Чаґхань, він був розгорнутою книгою, доступною їй для вивчення, немовби пропонував їй себе, щоб вона спробувала зрозуміти.

І вона розуміла. Розуміла його біль і страждання, розуміла, чому зараз він хотів лише померти.

Але не могла цього стерпіти.

Жинь позбулася розкоші боятися дуже-дуже давно. Вона так багато разів хотіла здатися. Так простіше. Так не боляче.

Та що б не відбувалося, вона трималася за свій гнів і знала одну істину: вона не помре так. Не помре без відплати.

— Вони вбили наш народ, — сказала вона. — Продали нас. Від часів Теардзи Спір став пішаком у геополітичній шаховій грі Імперії. Нас використали. Ми були знаряддям. Скажи, чому від цієї думки ти не шаленієш?

Алтань був виснаженим.

— Я втомився від шаленства, — сказав він. — Я втомився від знання, що нічого не можу вдіяти.

— Ти осліпив себе. Ти спірлієць. Ти маєш силу, — сказала вона. — Маєш гнів усього Спіру. Покажи мені, як його використати. Передай його мені.

— Ти помреш.

— Та помру стоячи, — сказала вона. — Помру з полум’ям у руках і шаленством у серці. Помру, б’ючись за спадок свого народу, а не на операційному столі Шіро, накачана наркотиками і спустошена. Я не помру як боягузка. І ти теж. Алтаню, глянь на мене. Ми не такі, як Дзян. Не такі, як Теардза.

Після цих слів Алтань підняв голову.

— Май’жиннень Теардза, — прошепотів він. — Королева, яка покинула свій народ.

— А ти покинув би? — тиснула вона. — Ти чув, що сказав Шіро. Імператриця продала не лише нас. Вона продала всіх Цике. Шіро не зупиниться, доки не замкне всіх нікарських шаманів у цій пекельній безодні. Коли тебе не стане, хто їх захистить? Хто захистить Жамсу? Суні? Чаґханя?