Ребекка Куанг – Макова війна (страница 96)
Алтань відклав тризуб убік, подалі від Фейленя. А потім зумисне повільно відкинув зброю подалі й від себе. Тризуб брязнув об стіну, і цей звук луною пройшовся по всій горі.
Фейлень витріщився на тризуб, з невірою розплющивши очі.
— Я довіряю тобі своє життя, — сказав Алтань. — Я знаю, що ти там, Фейленю.
Він знову повільно простягнув руку.
І Фейлень її схопив.
Від дотику тіло Фейленя струсонулося. Коли він підняв очі, то на його обличчі застиг такий же наляканий вираз, який Жинь уже бачила в Суні. Очі широко розплющені, темні та благальні, немов у дитини, яка шукає захисту. Втрачена душа, яка відчайдушно шукала якоря, аби повернутися до світу смертних.
— Алтаню? — прошепотів він.
— Я тут, — Алтань виступив уперед. Як і раніше, він підходив до бога без страху, навіть добре знаючи, що той може з ним зробити.
— Я не можу померти, — прошепотів він. Тепер у його голосі не було того скреготіння, він тремтів, він був такий вразливий, що не лишалося сумнівів: Фейлень — людина. — Це було жахливо, Тренсиню. Чому я не можу вмерти? Мені взагалі не варто було прикликати того бога… Наш розум має бути тільки нашим, а не розбитим цими
Жинь стало млосно.
Дзян мав рацію. Богам не місце в їхньому світі. Не дивно, що спірлійці божеволіли. Не дивно, що Дзян так боявся тягти богів у вимір смертних.
Їхнє місце в Пантеоні. У Пантеоні вони мають і лишатися. Це сила, до якої людство взагалі ніколи не повинне торкатися.
Про що вони тільки думали? Їм варто йти, зараз же, поки Фейленя ще можна контролювати. Вони мусили зачинити кам’яні двері, щоб він ніколи не втік.
Але Алтань не виказував ані крихти страху. Алтань повернув собі солдата.
— Я не можу дозволити тобі померти, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти бився зі мною. Можеш?
Фейлень не відпускав Алтаневої руки, він притягнув його ближче, немов обіймаючи. Схилився й пройшовся вустами по Алтаневому вуху, а потім прошепотів так тихо, що Жинь заледве розчула:
— Убий себе, Тренсиню. Помри, доки ще можеш.
Він глянув поверх Алтаневого плеча й зустрівся поглядом із Жинь. Його очі засяяли яскраво-блакитним.
—
Фейлень ударив свого командира об постамент і швиргонув до прірви.
Удар вийшов не дуже сильний. М’язи Фейленя атрофувалися від місяців бездіяльності, він рухався незграбно, немов новонароджений олень. Бог стояв нетвердо у смертному тілі.
Однак Алтань дуже похилився набік і розмахував у повітрі руками, щоб відновити рівновагу. А Фейлень у цей час прошмигнув повз нього й подерся кам’яними сходами до виходу. Його обличчя було нестямним від радісної злоби, шаленим.
Жинь кинулася через постамент, впала спочатку на живіт, простягаючи руки, а потім відчула страшенний біль, коли Алтаневі пальці зімкнулися навколо її зап’ястка за мить до того, як він провалився в темряву.
Алтань тягнув її руку донизу. Жинь закричала від болю, коли лікоть ударився об камінь.
Але потім із темряви з’явилася друга рука Алтаня. Вона напружилася. Їхні пальці переплелися.
Каміння кришилося на краю прірви, падаючи в безодню, але Алтань міцно висів на обох її руках. Вони зісковзнули вперед. На якусь болісну мить Жинь злякалася, що своєю вагою він потягне їх обох за край, але потім вона вперлася ногами в рівчак, і вони змогли зупинитися.
— Я тебе тримаю, — важко видихнула вона.
— Відпусти.
— Що?
— Я хочу підтягнутися, — сказав він. — Відпусти мою ліву руку.
Жинь підкорилася
Алтань відштовхнувся вбік для розгону, а потім схопився рукою за край. Жинь розпласталася на підлозі, впираючись у камінь, щоб не зісковзувати вперед, поки Алтань підтягувався на краю прірви. Він закинув одну руку нагору й уперся ліктем у підлогу. Зі стогоном він закинув ноги за край єдиним плавним рухом.
Схлипуючи від полегшення, Жинь допомогла Алтаню підвестися, але він лише відмахнувся.
— Фейлень, — просичав він і кинувся вгору кам’яним переходом у нерівному змаганні.
Жинь побігла за ним, але все марно. Коли вони бігли, то чули лише власні кроки, бо Фейлень уже давно зник із гори Чулуу Корікх.
Вони випустили його у світ.
Але Алтань уже раз переважив його силою. Безперечно, вони могли зробити це ще раз. Мусили.
Жинь і Алтань вибігли з кам’яних дверей й наштовхнулися на стіну сталі.
На гірському схилі юрбилися солдати Федерації.
Їхній генерал гаркнув наказ — і солдати склали щити докупи, аби створити перешкоду й відтіснити Жинь та Алтаня всередину кам’яної гори.
На якусь мить вона перехопила вражений вираз Алтаня, але потім його закрило обладунками й мечами.
Жинь не мала часу замислитися, чому солдати Федерації тут і як дізналися, що вони з Алтанем сюди прибудуть. Усі запитання вилетіли з її свідомості в бою. Бойовий інстинкт узяв гору — світ зводився лише до клинків, і ударів, і сум’яття битви…
Навіть витягнувши меча, Жинь розуміла, що це безнадійно.
Федерація обрала надзвичайно правильне місце, щоб убити спірлійців.
Тут Алтань і Жинь не мали переваги. Фенікс не міг пробитися до них крізь товсті кам’яні стіни. Ковтати макове зерно було марно. Вони можуть молитися своєму богу, але ніхто не відповість.
Пара рук у рукавицях потягнулася до Жинь ззаду, притиснувши її руки до боків. Боковим зором вона бачила, як Алтаня відтіснили до стіни, біля його шиї було не менше п’яти клинків.
Він міг бути найкращим майстром бойових мистецтв у Нікані. Але без свого полум’я, без тризуба він усе одно був лише однією людиною.
Жинь ударила ліктем найближчого солдата. Їхні клинки брязнули, Жинь приземлилася вдалим шаленим переворотом. Солдат із криками упав у прірву разом з її мечем, що застряг у його коліні. Жинь хотіла схопити свою зброю, але було вже запізно.
Наступний солдат зробив широкий випад. Жинь пірнула до найближчої печери, тягнучись до ножа на поясі.
Солдат ударив її руків’ям клинка по плечу і звалив її на підлогу. Вона наосліп обмацувала камінь.
А потім хтось ударив її щитом по потилиці.
Роздiл 24
Жинь прокинулася в темряві. Вона лежала на рівній хиткій поверхні. Фургон? Корабель? Жинь була певна, що розплющила очі, однак усе одно нічого не бачила. Її десь замкнули чи це просто ніч? Жинь і гадки не мала, скільки минуло часу. Вона спробувала ворухнутись і з’ясувала, що її зв’язали: руки міцно обмотали мотузкою, завівши за спину, а ноги стягнули докупи. Жинь спробувала сісти — і м’язи на лівому плечі заволали від болю. Вона ледь стримала стогін і знову лягла, доки пульсація не стихла.
Потім Жинь спробувала рухатися в горизонтальній площині. У неї затерпли ноги: та, на якій вона лежала, оніміла від нестачі кровообігу. Коли Жинь пересунулася, аби повернути чутливість, біль був такий, немовби їй у стопу повільно встромляли тисячу голок. Жинь не могла ворушити ногами окремо, а тому звивалася вперед і назад, немовби черв’як, повільно просуваючись, аж доки не вдарилась об щось ногами. Дівчина відштовхнулася й поповзла в інший бік.
Тепер Жинь була впевнена, що вона у фургоні.
З неабиякими зусиллями підтяглася, щоб сісти. Маківкою вдарилась об щось шерехувате. Брезент. Чи може парусина? Тепер її очі звикли до темряви, й Жинь збагнула, що зовні зовсім не темно, це лише накриття фургона блокує сонячне світло.
Жинь натягувала брезент, аж доки збоку не пробився сонячний промінь. Тремтячи від напруження, вона притиснулась оком до щілини.
Побачене Жинь осягнула не одразу.
Дорога скидалася на щось неуявне. Немовби сильний порив вітру промчав невеликим містом, вивернувши назовні господи, навмання розкидавши домашнє збіжжя на траву позад себе. Два вишукано прикрашені дерев’яні стільці лежали поруч із парою вовняних шкарпеток. Обідній стіл стояв біля набору шахів, різьблені фігурки якого були розкидані в куряві. Картини. Іграшки. Цілі дорожні скрині лежали відкритими на узбіччі. Жинь побачила весільну сукню. І підібраний до неї комплект шовкової білизни для сну.
Це був слід селян, які рятувалися втечею. Якщо на цій території й жили нікарці, вони давно пішли, покинувши пожитки на узбіччі, коли їх було уже несила нести. Коли відчайдушне бажання вижити пересилило прив’язаність до майна, нікарці один за одним кидали все.
Це Фейлень таке накоїв чи Федерація? У Жинь стиснулося саме нутро від думки, що вона може бути винною в цьому. Але якщо бог вітру й справді заподіяв ці руйнування, то він уже давно рушив далі. Коли вони їхали, повітря не рухалося — поблизу не було ані химерних вітрів, ані торнадо, здатних розірвати їх на шмаття.
Можливо, він творив хаос у світі деінде. Можливо, втік на північ — відсидітися, зцілитися і звикнути до такої жаданої свободи. Кому до снаги передбачити волю бога?
Федерація вже зруйнувала Тікані? Чи вчасно до Фанів дійшли чутки про наступ ворожих військ, щоб вони встигли втекти раніше, ніж Федерація зрівняла їхнє селище з землею? А що сталося з Кесеґі?
Жинь подумала, що солдати Федерації могли прихопити собі щось із покинутого. Але вони рухалися так швидко, офіцери горлали на свої загони, коли ті зупинялися щось підібрати. Туди, куди вони прямували, вони хотіли дістатися якнайшвидше.
Серед розкиданих скринь та меблів Жинь побачила при дорозі чоловіка. Згорбившись, він сидів біля бамбукової жердини для носіння, з тих, які фермери використовують, щоб урівноважити кошики з водою для зрошення. Він змайстрував великий знак із чорним написом, на якому нечітким почерком написав: «П’ять злитків».