Ребекка Куанг – Макова війна (страница 85)

Алтань підняв обличчя до стелі й зітхнув. Тонка цівка поту збігла від кістки під вухом на шию.

— Звісно, — промовив він. — Я тебе відпущу.

Він схопився рукою за шию полоненого. Бризнула кров.

На обличчі полоненого з’явився вражений вираз. Він видав останній зляканий, здавлений зойк. А потім його очі заплющилися й голова впала вперед. Повітря наповнив запах печеного м’яса та паленої крові.

Жинь відчула, як у горлі підіймається жовч. Минуло немало часу, доки вона згадала, як дихати.

Алтань підвівся. Вени на його шиї виступили у тьмяному світлі. Він глибоко вдихнув, а потім повільно видихнув, немовби курець опіуму, немовби людина, яка щойно заповнила легені наркотиком. Він повернувся до них. Його очі світилися в темряві яскраво-червоним.

— Гаразд, — звернувся він до свого лейтенанта. — Ти мав рацію.

Упродовж усього допиту Чаґхань навіть не поворухнувся.

— Я рідко помиляюся, — сказав Чаґхань.

Частина 3

Роздiл 21

Бадзі голосно скрикнув, здригнувся й витягнув шию кудись далеко вбік. Спокійне вранішнє повітря розітнув тріск. У річковому сампані не вистачало місця, щоб лягти, тож спати доводилося короткими, уривчастими набігами, скрутившись у не­зручних позах, від яких кінцівки хапали судоми. Десь хвилину він затуманено кліпав, а потім потягнувся на вузькому човні й штовхнув ногу Жинь.

— Тепер я можу постояти на варті.

— Усе гаразд, — сказала Жинь.

Вона сиділа, сховавши руки під пахви, трохи нахилившись уперед, щоб покласти голову на коліна. Байдуже дивилася на воду.

— Тобі справді треба трохи поспати.

— Не можу.

— Спробуй.

— Пробувала, — коротко сказала Жинь.

Жинь не могла заглушити в голові голосу Талву. Вона лише раз чула Гексаграму, але навряд чи змогла б забути бодай слово. Усе крутилося в голові. І хоч скільки разів вона поверталася до цього, не могла розтлумачити так, щоб не лишалося відчуття благоговійного жаху.

«Охоплений вогнем і смертю… немовби горить, немовби помирає, суб’єкт у сльозах пливе за течією… за велику радість стинати голови ворогам…»

Раніше вона вважала ворожіння непевною наукою, туманною, приблизною, якщо взагалі значущою. Але слова Талву були якими завгодно, але не туманними. У Голінь Ніїс — лише одна доля.

«Ти викинула двадцять шосту Гексаграму. Сітку». Чаґхань сказав, що сітка означає вготовану пастку. А якщо це вготована пастка для Ґолінь Ніїс? Вона вже спрацювала чи вони прямують просто назустріч власній смерті?

— Ти замордуєш себе. Від хвилювання ці човни швидше не плив­тимуть. — Бадзі схиляв голову набік, аж доки не почув ще один хрускіт, що дарував задоволення. — І мертві від нього також не воскреснуть.

Вони прямували вгору річкою Ґолінь, долаючи за смішний час відстань, на яку знадобилися б місяці на конях. Аратша штовхав їх річкою з шаленою швидкістю. Але однаково, щоб дістатися до розлогої дельти, де збудували Ґолінь Ніїс, їм потрібен був тиждень.

Жинь підняла очі, щоб глянути на човен попереду всіх — там сидів Алтань. Він плив із Чаґханем. Схиливши голови один до одного, вони, як завжди, щось стишено обговорювали. І так — ще відколи Цике покинули Кхурдалайн. Може, Чаґхань і Цара — якірні близнюки, але справжню прив’язаність Чаґхань відчуває до Алтаня.

— Чому командиром не став Чаґхань? — запитала вона.

Схоже, її запитання неабияк спантеличило Бадзі.

— Це ти про що?

— Я не розумію, чому Чаґхань кориться Алтаню, — сказала вона.

Зіткнувшись із Жінкою, він назвав себе наймогутнішим шаманом усіх часів. І вона в цьому не сумнівалася. Чаґхань мандрував у світі духів так, немовби там йому й місце, немовби й сам бог. Цике не вагаючись сперечалися з Алтанем, але вона ніколи не бачила, щоб хтось посмів суперечити Чаґханю. Алтаню вони були віддані, а Чаґханя боялися.

— Його пропонували на посаду командира після Туйра, — сказав Бадзі. — Однак після появи Алтаня відсторонили.

— І він нормально до цього поставився?

Жинь навіть уявити не могла, щоб хтось такий, як Чаґхань, мирно відмовився від влади.

— Звісно, що ні. Коли Туйр почав схилятися до золотого хлопчика з Сінеґарда, а не до нього, почалася мало не справжня війна,

— Тож чому…

— Чому він охоче служить під командуванням Алтаня? Спочатку не служив. Він цілий тиждень лютував, аж доки Алтаневі не увірвався терпець. Він попросив у Туйра дозволу на дуель і отримав його. А потім забрав Чаґханя в долину на три дні.

— І що сталося?

Бадзі пхикнув.

— А що стається, коли хтось б’ється з Тренсинем? Коли Чаґхань повернувся, усе його гарне біле волосся почорніло й він корився Алтаню, як вишмаганий пес. Можливо, наш друг із Внутрішніх держав і здатний надломлювати свідомість, але Тренсиня здолати не зміг. Ніхто не може.

Жинь знову поклала голову на коліна й заплющила очі від сяйва світанкового сонця. Вона не спала й заледве відпочивала, відколи вони відпливли з Кхурдалайна. Тіло вже не витримувало. Вона так утомилася.

Їхній човен наштовхнувся на щось у воді. Жинь різко сіла. Вони врізалися в човен попереду.

— Щось у воді, — закричав Жамса з носа.

Жинь глянула за борт і скосила очі на річку. Вода була така сама брудно-коричнева, доки ставало погляду вгору течією.

Спершу Жинь подумала, шо це гра світла, ілюзія сонячних променів. А потім її човен порівнявся з дивною плямою забарвленої води і вона торкнулася пальцями краю. І нажахано відсмикнула руку.

Вони пливли річкою крові.

Алтань і Чаґхань підстрибнули, вражено скрикнувши. Позаду Унеґень видав довгий нелюдський вереск.

— О боги, — знову і знову повторював Бадзі. — О боги, о боги, о боги.

А потім попереду них попливли тіла.

Жинь стояла паралізована, вражена ірраціональним страхом, що тіла раптом можуть виявитися ворогом, можуть підвестися з води й напасти. Їхній човен повністю зупинився. Вони були оточені трупами. Солдати. Цивільні. Чоловіки. Жінки. Діти. Усі безформно роздуті та знебарвлені. У декого обличчя спотворене, немовби зірване. В інших — просто порожнє, покірне, байдуже. Вони пливли в багряній воді, немовби ніколи й не були живими тілами, здатними дихати.

Чаґхань потягнувся, щоб оглянути сині губи молодої дівчини. Його вуста холоднокровно стиснулися, немовби він вивчав слід, а не торкався податливого тіла.

— Ці тіла пробули в річці багато днів. Чому їх ще не віднесло до моря?

— Дамба Ґолінь Ніїс, — припустив Унеґень. — Вона їх заблокувала.

— Але ж нам до міста ще багато миль… — Жинь не договорила.

Запала тиша.

Алтань підвівся на носі свого човна.

— Вимітайтеся. Переходимо на суходіл.

Дорога до Ґолінь Ніїс була безлюдною. Цара та Унеґень пройшли попереду й доповіли, що не знайшли ані сліду ворожих військ. Хоча свідчення присутності Федерації траплялися на кожному кроці — притоптана трава, покинуті згарища вогнищ, прямокутні латки на землі там, де встановлювали намети. Жинь була впевнена, що солдати Федерації залягли, чекаючи на них, влаштували засідку, але що ближче вони підходили до міста, то ясніше вона розуміла, що це безглуздо. Федерація не могла знати про їхній прихід і вже точно не встановлювала б вигадливої пастки для такого малого загону.

Але вона воліла б потрапити в засідку. Тиша була ще гірша.

Якщо Ґолінь Ніїс досі в облозі, Федерація мала б чатувати. Вони були б готові до сутичок. Виставили б вартових, аби бути впевненими, що сили опору всередині не зможуть отримати підкріплення.

Мали б бути сили опору.

Але, схоже, Федерація просто зібралася й пішла. Вони навіть не потурбувалися лишити основний патруль. А це означало, що Федерація не переймалася тим, хто міг прийти в Ґолінь Ніїс.

Це означало: місто і те, що за його мурами, було не варте того, щоб його охороняти.

Коли Цике нарешті змогли зайти у відчинені масивні ворота, їх, немов удар в обличчя, зустрів жахливий сморід. Жинь упізнала запах. Вона вже відчувала його в Сінеґарді та Кхурдалайні. Тепер вона знала, чого чекати. У душі ще жевріла наївна надія на щось інше, але Жинь усе одно не змогла осягнути до кінця видовища, яке чекало в стінах міста.

Усі вони застигли у воротах, не бажаючи ступити ще бодай кроку вперед.