Ребекка Куанг – Макова війна (страница 86)

Тривалий час жоден не міг заговорити. А потім Жамса впав на коліна й почав давитися сміхом.

— Кхурдалайн, — важко промовив він. — Ми всі настільки захопилися тим, щоб утримати Кхурдалайн…

Він перевернувся, його боки трусилися від сміху, він бив кулаком по землі.

Жинь заздрила йому.

Голінь Ніїс перетворився на місто трупів.

Тіла зумисне розклали так, немовби Федерація хотіла лишити привітання наступним, хто зайде в місто. Від винищення віяло якоюсь дивною вправністю, садистською симетрією. Трупи склали акуратними купами, навіть рядами, утворюючи піраміди з десяти, дев’яти, а тоді з восьми тіл. Трупи склали штабелями біля стіни. Трупи розмістили на вулиці охайними рядами. Трупи виднілися скрізь, скільки ставало зору.

Ніщо людське не рухалося. Єдиними звуками в місті було завивання вітру в руїнах, дзижчання мух та крики стерв’ятників.

У Жинь очі налилися слізьми. Сморід стояв нестерпний. Вона глянула на Алтаня, але його обличчя перетворилося на маску. Він стоїчно повів їх головною вулицею до центру міста, немовби на власні очі хотів побачити повний масштаб руйнувань.

Ішли мовчки.

Що глибше заходили в місто, то вишуканішою ставала робота рук Федерації. Неподалік від міської площі Федерація виклала неймовірно спаплюжені трупи, розмістивши їх у таких страхітливих позах, що несила було бачити. Трупи, прибиті цвяхами до дощок. Трупи, підвішені на гаках за язики. Трупи, розчленовані в усіх можливих варіаціях: безголові, безрукі, безногі, з такими ушкодженнями, яких можна завдати, лише поки жертва ще жива. Відрубані пальці, складені купкою біля обрубків рук. Ціла шеренга кастрованих чоловіків, з розкритих щелеп яких витончено звисали відрубані пеніси.

«Комусь за велику радість стинати голови ворогам».

Стятих голів тут було в надлишку. Їх акуратно виставили, настромивши на палі, і вони ще не настільки зотліли, аби пе­ретворитися на черепи, але й людських облич було вже не розрізнити. На головах, де ще було вдосталь плоті для виразу, застигло однакове страхітливе отупіння, немовби вони ніколи й не жили.

«Немовби горить, немовби помирає».

Можливо, спершу лише з прагнення чистоти чи простої допитливості Федерація спробувала запалити декілька пірамід із трупів. Однак вони так і не довели справу до кінця. Може, не хотіли марнувати олію. Може, запах став нестерпним. То було жахливе видовище: тіла наполовину обгоріли, волосся перетворилося на попіл, а верхні шари шкіри обвуглилися. Але найгіршим було те, що під прахом залишалося щось беззаперечно людське.

«Суб’єкт у сльозах пливе за течією, оплакує в жалобі».

На площі вони знайшли скелети химерно низького зросту — не трупи, а скелети, які виблискували білістю. Спершу ті здалися їм дитячими кістками, однак Енькі розпізнав у них тулуби дорослих. Він нахилився й торкнувся ґрунту там, де скелет був закріплений у землі. Верхня половина тіла була оббілована так чисто, що кістки вигоріли на сонці, натомість нижня половина, закопана в ґрунті, лишилася неушкодженою.

— Їх закопали, — сказав він з огидою. — Закопали по пояс і лишили собакам.

Жинь не розуміла, чому Федерація шукала стількох різних способів завдати страждань. Але кожен новий поворот немовби перегортав сторінку в книзі жахів, варварської дикості, обмеженої лише винахідливістю. Ціла родина послідовно настромлена на спис — люди досі тримались одне за одного. Немовлята на дні чанів, зі шкірою жахливого малинового відтінку, які плавали у воді, немовби їх живцем зварили.

За весь час єдиними живими створіннями, яких вони зустріли, були собаки, неприродно розжирілі від пожирання трупів. Собаки та ще грифи.

— Накази? — нарешті запитав Унеґень в Алтаня.

Усі як один глянули на свого командира.

Відколи вони проминули міські ворота, Алтань не вимовив ані слова. Його шкіра набула примарного сірого відтінку. Можливо, він нездужав. Він дуже пітнів, ліва рука тремтіла. Коли вони дійшли до ще однієї купи обвуглених трупів, Алтань забився в конвульсіях, упав на коліна й не міг іти далі.

Для Алтаня це був не перший геноцид.

«Повторення Спіру», — подумалося Жинь. Мабуть, Алтань уявляє різанину на Спірі, уявляє, як його народ вирізали за одну ніч, немов худобу.

Минуло багато часу, доки Чаґхань нарешті простягнув до Алтаня руку.

Алтань схопився за неї й підвівся. Він зглитнув, заплющив очі. На його обличчя цікавим маревом знову ковзнула маска відокремленості, немовби поверхневий фасад байдужості, замикаючи всередині будь-яку вразливість.

— Розійтися, — наказав Алтань. Його голос звучав неможливо рівно. — Знайти тих, хто вижив.

Оточені смертю, останнє, чого вони хотіли, це розійтися.

Суні розкрив було рота, щоб заперечити.

— Але Федерація…

— Федерації тут немає. Вони пішли далі вглиб країни ще тиждень тому. Загинули наші люди. Знайдіть мені тих, хто вижив.

Біля Південних воріт вони знайшли свідчення останньої відчайдушної битви. Хто переміг, було очевидно. З трупами Міліції повелися так само вишукано, як і з цивільними. Тіла розмістили посеред площі акуратними невеликими купами, ретельно склавши їх одне на одне.

Жинь побачила на землі розірваний, обпалений та заляпаний кров’ю прапор Міліції. Руку прапороносцю відтяли по зап’ясток, а решта тіла, з порожніми, незрячими очима, лежала за півтора-­два метри.

На прапорі було зображено Червоного Імператора з драконом, символом Нікарської імперії. У нижньому лівому кутку давньонікарським письмом був вишитий номер другий. Це був знак розрізнення Другого підрозділу.

Серце Жинь здригнулося.

Підрозділ Кітая.

Жинь опустилася навколішки й торкнулася прапора. Позаду купи трупів почувся гавкіт. Вона підняла погляд за мить до того, як на неї кинувся темношерстий блохастий дворняга. Завбільшки з невеликого вовка. Його черево лиховісно округлилося, немовби він цілісінькі дні бенкетував.

Собака промчав повз Жинь до трупа прапороносця, з надією принюхуючись.

Жинь спостерігала, як він бігає навколо, бризкає слиною, і щось у ній перемкнуло.

— Забирайся! — закричала вона, копнувши собаку.

Будь-яка сінеґардська тварина нажахано втекла б. Але цей собака втратив будь-який страх перед людиною. Він надто довго жив серед соковитої бійні. Можливо, припустила вона, він надто близько підійшов до смерті. Можливо, вважав, що свіже м’ясо смакуватиме краще за зотлілу плоть.

Собака загарчав і кинувся на неї.

Неабияка вага собаки виявилася для Жинь несподіванкою. Він звалив її на землю. З роззявленої щелепи капала слина, немовби собака прагнув учепитися їй в артерію, але Жинь, обороняючись, підняла руки. Пес учепився зубами їй у ліве пе­редпліччя. Жинь голосно закричала, але собака не відпустив. Правою рукою вона дотяглася до меча, витягла його з піхов і штовхнула вгору.

Її меч упився собаці під ребра. Його щелепи розтиснулися.

Вона вдарила знову. Собака скотився з неї.

Жинь стрибнула на ноги й опустила меча, проштрикуючи собаці бік. Тепер пес забився в смертельних судомах. Вона знову вдарила його, цього разу в шию. Струмінь крові бризнув угору, зрошуючи обличчя Жинь теплою вогкістю. Тепер вона скористалася мечем як кинджалом, опускаючи руку знову і знову, просто, щоб відчути як кістки та м’язи поступаються металу, просто щоб нашкодити й щось зламати…

— Жинь!

Хтось схопив її за руку, у якій вона тримала меч. Жинь обернулася, але Суні завів їй руки за спину і тримав так міцно, що вона й ворухнутися не могла, аж доки схлипування не стихли.

— Тобі пощастило, що це не робоча рука, — сказав Енькі. — Спостерігай за раною тиждень. Покажеш мені, якщо відчуєш неприємний запах.

Жинь зігнула руку. Енькі туго затягнув собачий укус бинтом, просоченим припаркою, від якої тхнуло так, немовби Жинь устромила руку в гніздо шершнів.

— Це заради твого ж добра, — запевнив її Енькі, коли вона скривилася. — Щоб не допустити інфекції. Ще не вистачало, щоб у тебе піна пішла від сказу.

— Гадаю, мені сподобалося б сходити піною від сказу, — сказала Жинь. — Я б хотіла втратити глузд. Думаю, так я була б щасливішою.

— Не говори так, — суворо наказав Енькі. — У тебе є обов’язок.

Але чи й справді була якась користь від того, чим вони займалися? Чи, може, Цике втішалися тим, що, знайшовши вцілілих, могли спокутувати ту просту істину, що вони спізнилися?

Жинь повернулася до свого невеселого завдання, прочісуючи порожні вулиці, нишпорячи в завалах, обшукуючи будинки з зірваними дверима. Після годин пошуків вона вже й не сподівалася знайти Кітая живим і почала сподіватися, що під час патрулювання не знайде його труп, бо побачити його оббілованого, розчленованого, втиснутого в тачку з купою інших трупів, наполовину спаленого, було б гіршим, ніж узагалі не знайти.

У заціпенінні Жинь блукала вулицями Ґолінь Ніїс, намагаючись водночас і бачити, і не бачити. З часом вона усвідомила, що стала нечутливою до смороду, а врешті й вигляд тіл став уже не шоком, а лише ще однією низкою облич, серед яких вона шукала знайоме.

Жинь постійно кликала Кітая на ім’я. Вона вигукувала його щоразу, коли бачила бодай натяк на рух, будь-що, що могло бути живим: кота, який зникав, кинувшись далі вулицею, зграю воронів, які несподівано здіймалися в небо, вражені поверненням людей, не мертвих і не при смерті. Жинь вигукувала те ім’я не один день.

А потім десь із руїн, так звіддаля, що Жинь це здалося відлунням, вона немовби почула у відповідь своє ім’я.