Ребекка Куанг – Макова війна (страница 84)

Застогнавши, полонений повільно розплющив опухлі очі. Коли він побачив Алтаня, то кашлянув і сплюнув йому під ноги.

— Неправильна відповідь, — сказав Алтань і впився нігтем у поріз.

Полонений заволав. Алтань відпустив.

— Чого ти хочеш? — твердо запитав полонений. Його муґенська була груба та невиразна, значно крикливіша за відполірований акцент, який Жинь вивчала в Сінеґарді. Цю говірку вона зрозуміла не одразу.

— Щось мені підказує, що Кхурдалайн узагалі не був основною ціллю, — буденно промовив Алтань, присівши. — Можливо, ти захочеш нам розповісти, як усе є.

Полонений посміхнувся огидною закривавленою посмішкою, яка викривила його опіки.

— Кхурдалайн, — повторив він, перекочуючи нікарське слово в роті, немовби грудку слизу. — Та кому здалася ця гівняна діра?

— Коротше, — сказав Алтань. — Куди прямує основне військо?

Полонений сердито зиркнув на нього і пхикнув.

Алтань підняв руку й ударив його по вкритій пухирями половині обличчя. Жинь замружилася. Цілячи у виразки полоненого, у відкриті рани, Алтань завдав йому ще сильнішого та гострішого болю.

— Де інша група? — повторив Алтань.

Полонений сплюнув кров Алтаневі під ноги.

— Відповідай! — закричав Алтань.

Жинь підстрибнула.

Полонений підняв голову.

— Нікарська свиня, — глумливо промовив він.

Алтань схопив полоненого за волосся на потилиці. Другим кулаком ударив у вже підбите око. Знову. І знову. Кров бризкала в різні боки, ляпала на брудну підлогу.

— Припини, — пискнула Жинь.

Алтань розвернувся.

— Вийди або заткнися, — прогарчав він.

— З такими темпами він знепритомніє, — сказала вона, її серце калатало в грудях. — А в нас немає часу приводити його до тями.

Якусь мить Алтань дивився на неї шаленими очима. А потім коротко кивнув і повернувся до полоненого.

— Сядь.

Полонений пробурмотів щось, чого ніхто не зміг розібрати.

Алтань копнув його під ребра.

— Сядь!

Полонений сплюнув ще грудку крові Алтаню на взуття. Його голова схилилася вбік. Алтань зумисне повільно витер ступню об землю, а потім присів перед полоненим. Він підчепив його підборіддя двома пальцями і прихилив до свого обличчя в майже інтимному жесті.

— Агов, до тебе звертаюся, — сказав Алтань. — Агов. Прокинься.

Він ляскав полоненого по щоках, доки його очі тремтливо не розплющилися.

— Я тобі нічого не скажу, — глузував далі полонений.

— Скажеш, — промовив Алтань. Його голос різко, гостро контрастував із попереднім криком. — Ти знаєш, що таке спірлійці?

Полонений звів брови докупи, спантеличений.

— Що?

— Звісно, знаєш, — м’яко сказав Алтань. Його голос перейшов у низьке оксамитове мурчання. — Звісно, ти чув розповіді про нас. Звісно, острів не забули. Мабуть, ти був ще дитиною, коли твій народ винищив Спір, адже так? А ти знав, що він зробив за одну ніч? Убив усіх до одного чоловіків, жінок і дітей.

На скронях полоненого намистинами виступив піт, стікав униз і змішувався зі свіжими цівками крові. Алтань клацнув пальцями перед очима полоненого.

— Бачиш це? Бачиш мої пальці? Так або ні.

— Так, — сипло озвався полонений.

Алтань нахилив голову.

— Кажуть, твій народ боявся спірлійців. Саме тому генерали наказали, щоб жодна спірлійська дитина не вижила, адже боялися того, ким ми могли стати. А знаєш чому?

Полонений невиразно дивився поперед себе.

Алтань знову клацнув. На великому і вказівному пальцях спалахнуло полум’я.

— Ось чому, — сказав він.

У полоненого від страху очі на лоба ледь не полізли.

Алтань підніс руку до його обличчя так, щоб язики полум’я загрозливо лизали пухирі, залишені газом.

— Я палитиму тебе шматок за шматком, — сказав Алтань так м’яко, як міг би звертатися до коханої. — Почну зі стоп. Годуватиму тебе однією порцією болю за раз, щоб ти не втрачав свідомості. Твої рани припікатимуться, щойно з’явившись, тож від втрати крові ти не помреш. Коли стопи обгорять, повністю почорніють, я перейду до пальців на руках. А потім відламуватиму їх один за одним. Я нанижу ці обгорілі обрубки на нитку й повішу тобі на шию. А коли завершу з кінцівками, то перейду до яєчок. Я пектиму їх так повільно, що ти збожеволієш від болю. А потім ти заспіваєш.

Очі полоненого нестямно смикалися, але він усе одно похитав головою.

Голос Алтаня ще дужче пом’якшав.

— Усе не обов’язково мусить бути саме так. Твій підрозділ лишив тебе нам. Ти йому нічого не винен, — його голос звучав заспокійливо та гіпнотично, майже лагідно. — Інші хочуть твоєї смерті, ти знаєш. Публічної страти перед цивільними. Вони розірвуть тебе. Око за око, — Алтанів голос був таким приємним. Алтань міг бути таким вродливим, таким харизматичним, коли хотів. — Але я не такий, як інші. Я розсудливий. Я не хочу шкодити тобі. Я хочу лише співпраці.

Солдатове горло смикнулося. Він ковзнув поглядом по обличчю Алтаня, безнадійно заплутався, намагаючись зчитати його вираз, і не міг дійти бодай якогось висновку. Алтань носив дві маски, удавав дві суперечливі сутності, і полонений не знав, чого очікувати чи якій із них догоджати.

— Розкажи — і я зможу тебе звільнити, — люб’язно сказав Алтань. — Розкажи — і я тебе відпущу.

Полонений продовжував мовчати.

— Ні? — Алтань допитливо зазирав в обличчя полоненого. — Ну гаразд.

Його полум’я розгорілося вдвічі сильніше, пострілюючи іскрами.

Полонений пронизливо заверещав:

— Голінь Ніїс!

Алтань продовжував тримати полум’я загрозливо близько до очей полоненого.

— Поясни.

— Кхурдалайн узагалі був нам не потрібний, — випалив полонений. — Метою завжди був Ґолінь Ніїс. Щойно почалася ця війна, ви стягли найкращі підрозділи на узбережжя. Ідіоти. Ми ніколи навіть не хотіли брати це пляжне місто.

— Але флот, — сказав Алтань. — Кхурдалайн був вашим входом для всіх наступів. Вам не вдасться дістатися до Ґолінь Ніїс, обминувши Кхурдалайн.

— Був ще один флот, — просичав полонений. — Було багато флотів, які пливли на південь від цього жалюгідного міста. Вони знайшли перехід через гори. Бідолашні ідіоти, невже ви думаєте, що змогли б розгадати цей план? Вони прямують просто до Ґолінь Ніїс. Ваша столиця воєнного часу згорить, наші Збройні сили перетнуть серце вашої країни, а ви так само стирчатимете тут, тримаючись за жалюгідну відмазку оборони цього міста.

Алтань відсмикнув руку. Жинь інстинктивно відступила назад, очікуючи, що він знову вдарить.

Але Алтань лише погасив полум’я й поблажливо поплескав полоненого по голові.

— Хороший хлопчик, — тихо прошепотів він. — Дякую.

Він кивнув Жинь та Чаґханю, показуючи, що вони йдуть.

— Зачекай, — квапливо сказав полонений. — Ти ж сказав, що відпустиш мене.