Ребекка Куанг – Макова війна (страница 56)

— Раніше тут було поселення призахідників, — сказала Цара, вказуючи на причал.

Там виднілася довга смуга прибережного бульвару, оточеного масивними вітринами крамниць. Доріжка була викладена з товстих дощок, вологих від морської води. У Кхурдалайні все ледь відчутно пахло морем, навіть сам бриз мав солоний океанічний присмак.

— Он ті будівлі з терасами на даху раніше слугували болонійськими консульствами.

— І що трапилося? — запитала Жинь.

— Трапився Імператор Драконів, — сказала Цара. — Власної історії не знаєш?

У буремні часи після Другої Макової війни Імператор Драконів вигнав іноземців із Нікані, але Жинь знала, що дехто з призахідників усе ж лишився — місіонери, які прагнули поширювати слово свого Святого Творця.

— У місті ще є призахідники? — з надією в голосі запитала Жинь.

Вона ніколи їх не бачила. Іноземцям у Нікані заборонялося заходити на північ далі Сінеґарда, їм дозволяли торгувати лише в кількох портових містах, з-поміж яких Кхурдалайн був найбільшим. Жинь стало цікаво, чи призахідники й справді блідошкірі та волохаті і чи справді волосся в них морквяно-руде.

— Кількасот, — сказав Алтань, але Цара похитала головою:

— Уже ні. Після нападу на Сінеґард вони вибралися. Їхній уряд прислав по них корабель. Намагалися взяти на борт так багато людей, що мало не перекинулися. Лишилося небагато місіонерів, а також декілька дипломатів. Вони документують те, що бачать, і надсилають записи своєму уряду. Оце й усе.

Жинь згадала слова Кітая про те, що Призахідна республіка прийде на допомогу, і пхикнула.

— Вони вважають, що це допоможе?

— Це призахідники, — промовила Цара. — Вони завжди переконані, що допомагають.

У старій, нікарській частині Кхурдалайна були переважно низькі будівлі. Вони тісно стояли в сітці вуличок, помережаних системою каналів, схожих на павутину, таких вузьких, що часом навіть возом там проїхати нелегко. Нікарська армія недарма розмістила свою базу в цій частині міста. Навіть якби Федерація приблизно уявляла, де вона, на цих вигнутих, тунельних вулицях від кількісної переваги користі було б небагато.

Відкинувши архітектуру, Жинь уявила, що за нормальних обставин Кхурдалайн міг бути галасливішою, бруднішою версією Сінеґарда. Мабуть, до окупації це місце було метушливим центром торгівлі, значно захопливішим, ніж навіть сінеґардські ринки в середмісті. Але Кхурдалайн в облозі був тихим і німим, похмурим. Жинь не бачила на вулицях цивільних. Їх або евакуювали, або ж вони прислухалися до застережень Міліції — не висовувалися і трималися подалі від місць, де їх могли побачити солдати Федерації.

Дорогою Цара коротко описала їм бойову ситуацію в місті.

— Наразі ми в облозі вже майже місяць. Табори Федерації оточили нас із трьох боків, зусібіч, за винятком напрямку, звідки ви прийшли. Найгірше те, що вони поступово захоплюють територію міста. Кхурдалайн оточений високими мурами, але у ворогів є катапульти.

— Яку територію вони вже захопили? — запитав Алтань.

— Лише вузьку смугу пляжу біля моря, а також половину іноземного кварталу. Ми відбили болонійські посольства, але П’ятий підрозділ із нами більше не співпрацюватиме.

— Не співпрацюватиме?

Цара спохмурніла.

— У нас певні, гм, труднощі з інтеграцією. І їхній новий генерал зовсім не полегшує цього завдання. Дзюнь Ложань.

Схоже, Алтаня Царині слова вразили не менше, ніж Жинь.

— Дзюнь тут?

— Прибув на кораблі три дні тому.

Жинь здригнулася. Принаймні їй не доведеться служити безпосередньо під його командуванням.

— Хіба П’ятий не з провінції Тигра? Чому ж ним командує не Воєначальник Тигра?

— Воєначальник Тигра — це трирічний малюк, а його опікун — політик без військового досвіду. Дзюню доручили командувати армією цієї провінції. Воєначальники Барана та Бика теж тут, разом із підрозділами своїх провінцій, але вони чубляться між собою за постачання дужче, аніж б’ються з Федерацією. І ніхто не спромігся розробити план бою, який би не поставив під удар території з мирним населенням.

— А що тут досі робить мирне населення? — запитала Жинь. Їй здавалося, що Міліції працювалося б значно простіше, якби захист цивільних не був пріоритетом. — Чому їх не евакуювали, як cінеґардців?

— Бо Кхурдалайн — не те місто, з якого можна легко піти, — відповіла Цара. — Більшість тутешніх мешканців заробляють на життя рибальством або працюють на фабриках. Тут немає сільського господарства. Якщо вони перейдуть углиб країни, то все втратять. Більшість селян узагалі прибули сюди, щоб утекти від занехаяності сіл. Якщо ми попросимо їх піти, вони голодуватимуть. Люди рішуче налаштовані лишитися, і ми просто маємо переконатися, що вони виживуть.

Сокіл Цари раптом підняв голову, немовби щось почув. Пройшовши ще декілька кроків, Жинь також це почула: гучні голоси за штаб-квартирою генералів.

— Цике!

Жинь зіщулилася. Цей голос вона впізнала б де завгодно.

Їм назустріч швидко крокував розчервонілий від люті генерал Дзюнь Ложань.

— Ой-ой!

Дзюнь тягнув за вухо худорлявого хлопчину, різко шарпаючи його. Хлопчина ледь шкандибав за Дзюнем, ліве око закривала пов’язка, а праве налилося слізьми від болю.

Алтань різко зупинився.

— Тигрячі цицьки.

— Жамса, — ледь чутно вилаялася Цара.

Жинь не знала, чи то ім’я, чи лайка рідною мовою Цари.

— Ти, — Дзюнь зупинився перед Царою. — Де твій командир?

Алтань вийшов уперед.

— Це я.

— Тренсинь? — Дзюнь роздивлявся Алтаня з неприкритою недовірою. — Та ви жартуєте. Де Туйр?

На обличчі Алтаня промайнуло роздратування.

— Туйр мертвий.

— Що?

Алтань схрестив руки.

— Ніхто не потурбувався сказати вам?

Дзюнь проігнорував уїдливість у голосі Алтаня.

— Мертвий? Як?

— Професійні ризики, — відповів Алтань, і Жинь запідозрила: це означало, що він і сам гадки не має.

— Тож Цике віддали в руки дитині, — пробурмотів Дзюнь. — Повірити не можу.

Алтань водив очима між Дзюнем і хлопчиком, який, скиглячи від болю, стояв поруч.

— У чому річ?

— Мої люди спіймали його по лікті в наших боєприпасах, — промовив Дзюнь. — Це вже втретє за тиждень.

— Я думав, що то наш віз із боєприпасами! — запротестував хлопчик.

— У вас немає воза з боєприпасами, — випалив Дзюнь. — Перші два рази ми зам’яли.

Цара зітхнула й потерла чоло долонею.

— Я не мусив би красти, якби вони просто поділилися, — жалібно протягнув хлопчик, звертаючись до Алтаня. Його голос був високий та пронизливий, а здорове око на худорлявому обличчі видавалося величезним. — Без пороху я не зможу виконати завдання.

— Якщо вашим людям бракує припасів, то варто було подумати про те, щоб захопити їх із Замку Ночі.

— Усі свої запаси ми витратили на посольство, — поскаржився хлопець. — Не забули?

Дзюнь викрутив хлопцеве вухо, і той застогнав від болю.

Алтань потягнувся за тризубцем.

— Дзюню, відпустіть його.