Ребекка Куанг – Макова війна (страница 55)

— Його викували спірлійці?

Певно, що так. Тризуб був суцільно металевим, не схожим на нікарську зброю з дерев’яними древками. Тризуб був важчий, це правда, але Алтаневі була потрібна зброя, яка не згорить, щойно він її торкнеться.

— Він з острова, — сказав Алтань і штурхнув її тупим кінцем, показуючи підняти меч. — Досить сидіти. Ходімо, підводься. Ще раз.

Жинь знесилено опустила руки.

— Чому ми просто не можемо накачатися наркотиками? — запитала вона.

Жинь не розуміла, як жорсткі фізичні тренування бодай трохи наблизять її до прикликання Фенікса.

— Ні, ми не можемо просто накачатися наркотиками, — заперечив Алтань і знову її штурхнув. — Ледацюга. Такі думки — це помилка новачків. Кожен може ковтнути декілька зернин і піднятися до Пантеону. Це легко. А от викувати зв’язок із богом, спрямувати його силу своєю волею й відкликати її — для цього потрібна дисципліна. Не тренуючись заточувати розум, можна легко втратити контроль. Уяви дамбу. Боги — це джерело потенціальної енергії, як вода, що стікає з гори. Наркотик — ніби ворота, він відкриває шлях, аби пропустити богів. Але якщо твої ворота заширокі або заслабкі, то сила ринеться крізь них безконтрольно. Бог не звертатиме уваги на твої бажання. Виникне хаос. Якщо не хочеш спалити власних союзників, то пам’ятай, навіщо кличеш Фенікса. Спрямовуй його силу.

— Це ніби молитва, — сказала вона.

Алтань кивнув.

— А це і є молитва. Усі молитви — це просто репетиція, висування богам своїх вимог. Відмінність між шаманами та рештою людей у тому, що наші молитви й справді працюють. Хіба Дзян тебе цього не вчив?

Дзян учив протилежного. Дзян просив її очистити розум у медитації, забути власне «я», забути, що вона відділена від всесвіту. Дзян учив стирати власну волю. Алтань просив її нав’язувати свою волю богам.

— Він навчив мене лише як дістатися богів. А не тягти їх у наш світ.

Схоже, її слова неабияк вразили Алтаня.

— Тоді як ти змогла прикликати Фенікса в Сінеґарді?

— Я не повинна була цього робити, — зізналася вона. — Дзян застерігав мене проти цього. Він сказав, що боги не для того, щоб використовувати їх як зброю. З ними можна лише радитися. Він навчив мене заспокоюватися, знаходити зв’язок із більшим космосом, відновлювати порушену рівновагу, або… або що завгодно, — затинаючись, закінчила вона.

Тепер вона чітко бачила, як мало її насправді навчив Дзян. Він узагалі не підготував її до цієї війни. Лише намагався завадити використовувати силу, яка тепер стала їй доступною.

— Від цього користі небагато, — зневажливо промовив ­Алтань. — Дзян був ученим. А я солдат. Він переймався теологією, а мені цікаво, як знищити.

Він розкрив кулак, перевернув його долонею догори — і маленьке коло вогню затанцювало по краю долоні. Другою рукою він простягнув тризуб уперед. Полум’я виривалося з кінчиків його пальців, танцювало на плечах і здіймалося з усіх трьох зубців.

Жинь вразило, який абсолютний контроль Алтань мав над полум’ям, як змушував його змінювати форму, немовби скульптор ліпить із глини, як схиляв його власною волею, найменшими порухами пальців. Коли вона кликала Фенікса, полум’я затоплювало її безконтрольною повінню. Алтань контролював його, ніби продовження себе самого.

— Дзян мав рацію щодо обережності, — сказав він. — Боги непередбачувані. Небезпечні. І ніхто їх не розуміє до кінця. Але в Замку Ночі ми навчилися використовувати богів як зброю й довели це вміння до рівня мистецтва. Ми наблизилися до розуміння богів, як це робили давні монахи. Ми знайшли силу переписувати матерію цього світу. І якщо не використовуватимемо її, тоді в чому сенс?

Після двотижневої мандрівки пішки, чотирьох днів на човні та ще трьох днів знову пішки вони дісталися міських воріт Кхурдалайна майже перед заходом сонця. Коли вони вийшли з-за дерев до головної дороги, Жинь уперше в житті побачила океан.

Вона зупинилася.

Сінеґард і Тікані були зусібіч оточені сушею. Жинь знала річки й озера, але ніколи не бачила такої кількості води. Вона застигла з роззявленим ротом перед великими просторами блакиті, що простягалися далі її зору, далі, ніж вона навіть могла уявити.

Алтань спинився поруч. Зауважив отетерілий вираз на обличчі й усміхнувся:

— Ніколи не бачила океану?

Жинь не могла відвести очей. Вона почувалася так, як і першого дня, коли побачила Сінеґард в усьому блиску, немовби потрапивши в фантастичний світ, де почуті історії якимось чином стали реальністю.

— Я бачила картини, — сказала вона. — Читала описи. У Тікані приїздили торгівці з узбережжя й розповідали про свої пригоди в морі. Але це… Я ніколи й не мріяла, що щось може бути таким.

Алтань узяв її за руку і вказав нею в бік океану.

— Федерація Муґень одразу за цією вузькою смугою. Якщо піднятися на гірський хребет Кукхонінь, можна її побачити. А якщо сісти на корабель он там, спуститися до Ґолінь Ніїс та до провінції Змії, то можна дістатися Спіру.

Звідси Жинь острова не бачила, але все одно вдивлялася в мерехтливу воду, уявляючи маленький самотній острів у Південному морі Нікані. Спір десятиліттями жив ізольовано до того, як великі континентальні сили розірвали острів у міжусобній боротьбі.

— Який він?

— Спір? Спір прекрасний, — голос Алтаня був м’який, тужливий. — Тепер його називають Мертвим островом, але я ще пам’ятаю його вкритим зеленню. З одного боку можна було побачити узбережжя Нікарської імперії, а з іншого простягалися безмежні води, неосяжний горизонт. Ми могли б сісти в човен і пливти в океан, не знаючи, що знайдемо в ньому. Це були б мандрівки в безкінечну темряву в пошуках іншого кінця світу. Спірлійці ділили нічне небо на шістдесят чотири сузір’я, по одному для кожного бога. І поки ти можеш відшукати південну зірку Фенікса, завжди знайдеш зворотний шлях на Спір.

Жинь замислилася. Який Мертвий острів тепер? Коли муґенці знищили Спір, вони зруйнували й селища? Чи хатини й халупи стоять і донині, міста-привиди в очікуванні мешканців, які ніколи не повернуться?

— Чому ти поїхав зі Спіру? — запитала вона.

Жинь усвідомила, що мало знала про Алтаня. Його виживання було для неї таємницею, як і саме її існування було таємницею для всіх інших.

Мабуть, він був ще зовсім малим, коли приплив до Нікані — емігрант війни, яка вбила його народ. Йому ніяк не могло бути більше чотирьох чи п’яти. Хто забрав його з того острова? Чому лише його?

І чому її?

Але Алтань не відповів. Якийсь час він мовчки вдивлявся в сутінкове небо, а потім повернувся на шлях.

— Ходімо, — сказав він і потягнувся до її руки. — Ми відстали.

Офіцер Єньдзень підняв за мурами міста нікарський прапор, а потім наказав своєму ескадрону сховатися за деревами, доки надійде відповідь. Десь через пів години очікування з міських воріт визирнула тендітна дівчина, з ніг до голови вбрана в чорне. Вона шалено замахала загону поквапитися й зайти всередину, а потім швидко зачинила за ними двері.

— Ваша дивізія чекає в старому рибальському районі. Це на північ звідси. Ідіть головною дорогою, — проінструктувала вона офіцера Єньдзеня. А потім повернулася й віддала честь своєму командирові. — Тренсиню.

— Царо.

— Це наша спірлійка?

— Так, це вона.

Цара схилила голову, немовби оцінюючи Жинь. Вона була тендітною жінкою — насправді дівчиною — зростом лише Жинь до плеча. Довге волосся сягало нижче талії й було заплетене в товсту темну косу. Риси обличчя химерно видовжені, не зовсім нікарські, але й не схожі на будь-що інше, знайоме Жинь.

На її ліве плече сів величезний сокіл і схилив голову, зневажливо дивлячись на Жинь. Його очі й Царині були однакового відтінку золота.

— Як наші?

— Добре, — відповіла Цара. — Ну, здебільшого добре.

— Коли повертається твій брат?

Царин сокіл підняв голову, а потім знову схилився, піднявши пір’я, немовби занепокоєно. Цара підняла руку й торкнулася шиї птаха.

— Коли повернеться, — відповіла вона.

Єньдзень та його ескадрон уже зникли у звивистих вулицях міста. Цара поманила Жинь та Алтаня йти за нею до сходів, прилеглих до міських стін.

— Звідки вона? — пробурмотіла Жинь до Алтаня.

— З Внутрішніх держав, — сказав Алтань і схопив її за руку за мить до того, як вона спіткнулася на непевних сходах. — Не лети.

Цара провела їх високим проходом, який звивався над кількома кварталами Кхурдалайна. Щойно піднявшись, Жинь повернулася й уперше уважно глянула на портове місто.

Кхурдалайн цілком міг бути чужоземним містом, яке викорчували з корінням та перекинули на інший бік світу. У ньому змішалися різні архітектурні стилі, це було химерне поєднання типів будівель із різних країн та континентів. Жинь розгледіла храми, які до того бачила лише на малюнках у підручниках історії. Вони були свідченнями колишньої окупації болонійцями. Помітила й будівлі зі спіральними колонами, а також вишукані монохромні вежі з глибокими рівчаками, вигравіюваними по боках замість східчастих пагод, звичних у Сінеґарді. Сінеґард був символом Нікарської імперії, а Кхурдалайн — вікном Нікані до решти світу.

Цара повела їх через перехід на плаский дах. Вони пройшли ще один квартал таких самих пласких будівель у давньопризахідни­цькому стилі, а коли відстань від однієї будівлі до іншої стала завеликою, спустилися на землю. У проміжках між будівлями Жинь бачила відблиски останніх променів сонця в океані.