Ребекка Куанг – Макова війна (страница 28)

Вродливий, стрункий юнак, яким був Неджа на початку року, відтоді встиг наростити неймовірно великі м’язи. Він підрізав дурнувате довге волосся, віддавши перевагу короткій військовій стрижці, як у Алтаня. На відміну від решти, він уже мав такий вигляд, наче хоч зараз міг убратися в міліційну форму.

А ще Неджа здобув собі певну репутацію, бо спершу бив, а потім думав. За курс навчання він травмував вісьмох суперників у двобоях, і всі травми виявилися надзвичайно серйозними «випадковостями».

Але, звісно ж, Дзюнь навіть не думав його карати, принаймні так, як Неджа заслуговував. Чому б то застосовувати до сина Воєначальника щось таке мирське, як правила?

З наближенням дати іспитів у бібліотеці запала напружена тиша. Серед книжкових стосів чулося лише нестямне шкрябання пензлів по паперу, коли першорічки намагалися втовкмачити собі в пам’ять усе, що вчили протягом року. Більшість навчальних груп розпалися, оскільки будь-яка перевага, надана партнеру з навчання, потенційно могла означати втрату місця в рейтингу.

Але Кітай, якому взагалі не потрібно було займатися, перевіряв знання Жинь виключно з нудьги.

— Вісімнадцятий принцип Суньдзи? — Кітай навіть не зазирав до текстів. Він вивчив напам’ять усі «Принципи війни» вже після першого прочитання. За такий дар Жинь ладна була вбити.

Зосереджуючись, Жинь скосила очі. Вона розуміла, що вигляд у неї дурнуватий, але в голові все знову пливло, і зупинити це можна було лише скосивши очі. Їй було водночас дуже холодно й спекотно. Вона не спала три дні. Хотілося лише впасти на ліжко, але ще одна година навчання вартувала більше, ніж година сну.

— Це не з «Семи роздумів»… Зачекай-но, хіба? Ні, гаразд, завжди підлаштовуй плани залежно від обставин?..

Кітай захитав головою.

— Це сімнадцятий принцип.

Жинь голосно вилаялася й розтерла кулаками чоло.

— Я от думаю, як люди це роблять, — збентежено промовив Кітай. — Ну, знаєш, як намагаються запам’ятовувати. Ваше життя таке складне.

— Я порішу тебе оцим чорнильним пензлем, — пробурчала Жинь.

— Увесь додаток Суньдзи присвячений поясненню, чому з м’я­кого вістря виходить погана зброя. Ти не читала додаткових текстів?

— Тихо! — вигукнула Венка з-за столу навпроти.

Кітай нахилив голову, щоб Венка його не бачила, і всміхнувся Жинь.

— Даю підказку, — прошепотів він. — Менда в храмі.

Жинь заскреготіла зубами й замружилася. «О. Ну звісно».

— Усе ведення війни базується на хитрощах.

Готуючись до турніру, весь курс керувався вісімнадцятим принципом Суньдзи. Відкритими кімнатами для занять ніхто не користувався. Усі, хто мав родинні техніки, раптом перестали ними хизуватися. Навіть Неджа вже не влаштовував вечірніх вистав у студії.

— Так буває щороку, — сказав Жабань. — І якщо відверто, це трохи безглуздо. Немовби боєць вашого віку може мати щось варте крадіжки.

Безглуздо чи ні, а їхній курс немовби схибнувся. Усіх звинувачували в прихованих козирях у рукаві, а ті, хто ніколи не показував родинних технік, заявляли, що просто тримали їх у таємниці.

Якось увечері Нян поділилася з Жинь, що насправді Кітай успадкував давно забутий «кулак північного вітру» — прийом, який дозволяв вивести з ладу супротивників, натиснувши на декілька точок на їхньому тілі.

— Може, я й доклав руку до поширення цієї історії, — визнав Кітай, коли Жинь запитала про це в нього. — Суньдзи назвав би це психологічною війною.

Жинь пирснула.

— Суньдзи назвав би це лайном собачим.

Першорічкам не дозволяли тренуватися після відбою, тож підготовчий період перетворився на змагання, хто знайде найвигадливіший спосіб прослизнути повз майстрів. Звісно ж, учні почали пильно патрулювати територію після відбою, щоб відловлювати студентів, які прокралися надвір потренуватися. Нохай розповів, що в чоловічій спальні натрапив на аркуш із детально розписаними очками за спійманих.

— Схоже, це їм подобається, — пробурмотіла Жинь.

— Звісно, подобається, — сказав Кітай. — Вони спостерігають, як ми переживаємо те, що переживали й вони. Наступного року в цей час ми будемо так само нестерпними.

Демонструючи приголомшливу відсутність будь-якого співчуття, учні ще й використовували занепокоєність першорічок, аби створити успішний ринок «допоміжних засобів для навчання». Жинь розсміялася, коли Нян повернулася до гуртожитку з тим, що, як вона думала, було корою столітньої верби.

— Це імбирний корінь, — зі сміхом промовила Жинь. Вона оцінила вагу кореня в руці. — Тобто, гадаю, у чаї смакуватиме як треба.

— А ти звідки знаєш? — Нян дуже стривожилась. — Я заплатила за нього двадцять мідяків.

— Ми постійно копали імбирний корінь у саду позаду будинку, — сказала Жинь. — Поклади його на сонці — і продаси старому, який шукає ліки для чоловічої сили. Користі ніякої, але від цього їм кращає на душі. А ще ми продавали пшеничне борошно, називаючи його порошком з рогів носорога. Закладаюся, учні продають і ячмінне борошно.

Декілька вечорів тому Жинь бачила, як Венка поклала під подушку мішечок із порошком. Тепер вона закашлялась та відвернулася.

А ще учні продавали першорічкам інформацію. Здебільшого це були фальшиві відповіді на тести, але дехто пропонував перелік можливих екзаменаційних питань, начебто дуже вірогідних, проте з очевидних причин перевірити це до Випробувань було неможливо. Однак найгіршими були ті, які прикидалися продавцями, щоб з’ясувати, хто з першорічок хоче схитрувати на іспиті.

Менда, хлопець із провінції Коня, погодився після відбою зустрітися з учнем у храмі на четвертому ярусі, щоб придбати в нього перелік екзаменаційних питань Дзіми. Жинь не знала, як учневі вдалося так підгадати з часом, але тієї ночі у згаданому храмі медитувала Дзіма.

Наступного дня відсутність Менди не лишилася непоміченою.

Споживання їжі перетворилося на мовчазну та потаємну справу. Усі їли, тримаючи перед носом книжку. Якщо хтось намагався завести розмову, решта столів швидко й шалено шикали на нього.

— Іноді мені здається, що зараз не краще, ніж було під час Спірлійської різанини, — весело прощебетав Кітай. — А потім такий думаю… та ні. Не може бути гіршого за геноцид цілої раси! Але й зараз досить погано.

— Кітаю, будь ласка, стули пельку.

Жинь і далі тренувалася в саду сама. Дзяна вона вже не бачила, але це було на краще. Майстрам заборонялося займатися зі студентами, готуючи їх до турніру, хоча Жинь підозрювала, що Неджа досі отримував рекомендації від Дзюня.

Якось, підійшовши до воріт саду, вона почула чиїсь кроки. Усередині хтось був.

Спочатку вона сподівалася, що то Дзян, але, відчинивши двері, побачила худорляву, граційну постать із синювато-чорним волоссям.

Жинь не одразу збагнула, хто перед нею.

Алтань. Вона завадила тренуванню Алтаня Тренсиня.

Він вправно розмахував тризубом, ні, не просто розмахував, а ніжно тримав його й вимальовував ним у повітрі, ніби стрічкою. Тризуб був водночас і продовженням руки, і партнером у танці.

Жинь варто було розвернутися й піти геть, знайти для тренування інше місце, але вона не змогла втримати допитливості. Було несила відвести від нього очі. Звіддаля Алтань здавався надзвичайно вродливим. А зблизька — просто заворожував.

Алтань обернувся, зачувши кроки, побачив Жинь і зупинився.

— Вибач, — затинаючись, пробурмотіла вона. — Я не знала, що ти тут…

— Це сад Академії, — спокійно промовив він. — Не йди через мене.

Його голос виявився сумовитішим, ніж вона очікувала. Жинь уявляла неприємний, грубий тон, який би личив його жорстоким рухам на арені, але Алтанів голос виявився несподівано мелодійним, м’яким і глибоким.

Його зіниці були химерно звужені. Жинь не знала напевно, чи то через світло в саду, але тієї миті його очі не були червоними. Радше карими, як у неї.

— Ніколи не бачила цієї форми, — промовила Жинь.

Алтань підняв брову в здивуванні. Жинь миттю пожалкувала про те, що взагалі розкрила рота. Навіщо вона це сказала? Навіщо вона існує? Їй хотілося перетворитися на порох і розвіятися в повітрі.

Але Алтань був просто здивованим, а не роздратованим.

— Приклейся до Дзяна на досить довгий час — і вивчиш немало арканних форм.

Він переніс вагу на ногу, відведену назад, і підняв руки в плавному круговому русі до протилежного боку тулуба.

Жинь залилася рум’янцем. Вона почувалася дуже незграбною та широкою, немовби займала простір, який належав Алтаню, хай навіть і стояла на іншому краю саду.

— Майстер Дзян не говорив, що сюди ще хтось полюбляє приходити.

— Дзян любить багато чого забувати. — Алтань нахилив голову, не зводячи з Жинь очей. — А ти, мабуть, виняткова студентка, якщо тобою зацікавився Дзян.

То в його голосі гіркота чи вона собі навигадувала?

А потім Жинь згадала, що Дзян відкликав заявку на Алтаня одразу після того, як той оголосив, що хоче обрати вірування. Вона замислилася, що ж трапилося і чи досі це тривожить Алтаня. Замислилася, чи не роздратувала його, згадавши Дзяна.

— Я поцупила з бібліотеки книжку, — спромоглася відповісти вона. — Йому це видалося кумедним.

Чому вона досі говорить? Чому вона взагалі досі тут?

Кутики Алтаневих вуст піднялися вгору в страшенно привабливій усмішці, від якої її серце шалено затріпотіло в грудях.